1. с. Ділове - пол. Гальчинка - г. Прелука
2. г. Шербань - г. Піп-Іван - ур. Маслокрути
3. г. Межипотоки - г. Стіг - г. Радуль - г. Вихід
4. г. Чорна-Гора
5. г. Радуль - г. Керничі - г. Фуратик - г. Ледескул - г. Кукулик - схили г. Чивчин
6. г. Чивчин - г. Сулигул - г. Лостун - г. Баласинув
7. р. Чорний Черемош - клауза Болтагул - струмок Москатин - траверс хр. Прилучний - клауза Перкалаб - хр. Чорний Діл
8. хр. Чорний Діл - с. Сарата - хр. Томнатикул (Памір) - с. Верх Ялівець - с. Шепіт - с. Путила
Етапи передпохідної дуплянки.
Група.Кандидатів 4. Тарас - інструктор. Єдиний, хто не дуплиться. Таня - сестра Тараса (інструктора) - можливий завхоз. Наталка (далі - просто Талка) - вічна дуплянка з роботою; життєве кредо - "запізнитись ніколи не рано". Дмитро (це я)- просто вічний дуплятор; цього разу не ясно чи візьмуть мене на роботу до від'їзду. Врешті, склад лишився таким, але відомо це стало за 2 дні до виїзду.
Відповідно, варіантів розкладки було не менше трьох.Завхоз.Спочатку завхозом мала бути Таня. Десь за півтора-два тижні до відїзду вона підхопила ангіну і під питанням став сам факт її участі в поході.
Тож функції завхоза переклали на мене. Потім їх перебрав на себе інструктор, адже хотів замість традиційної тушонки і сої сушити м'ясо. Але потім зрозумів, що все просто не встигне і знов передав мені функції завхоза в останній інстанції.Перепустка.В прикордонну зону необхідна перепустка. Тарас примудрився писати листа прокордонникам в Києві. Ледь не до останнього дня ми не знали, чи дозволили нам прохід. Потім Тарас дізнався по телефону, що дозвіл дали, але офіційний лист так до нього і не дійшов, і він був змушений їхати до прикордонників за копією. Тож, якщо зберетесь іти в ті краї - пишіть одразу в Мукачівський і Чернівецький прикордонні загони - буде швидше і надійніше.
Відїзд
Як завжди відїжджало нас пів-потягу.
Крім нас виїжджали "Коні в ромбіках" (назва з'явилася потім), яких вела Анюта Ч.
Маршрут - 2-ка. Група - сильна і мобільна - 4 чоловіки. В перший же день вони мали випхатися досить високо - на г. Кінь Грофецький - і без стежки (їх там взагалі) немає, Ілона впала на горганських каменях і ледь не зламала ногу і ледь не розбила дорогий фотоапарат.
Хом'яки - взагалі феноменальна група. Йшли невизначеним маршрутом, з невизначеним інструктором (їхній інструктор захворів за 2 дні до від'їзду), невизначеним складом і на півторакілограмовій розкладці. Врешті, інструктор не витримав і на третій день догнав свою групу.
Остання група - найнеймовірніша. Їх двоє хлопців: Чудовисько і Білий. Без маршруту.
Чи вмів хтось користуватися картою і компасом - достеменно не відомо. Йти збиралися на одних канапках, бо готувати вони не вміли. Не знаю, що вони їли, але на другий день Білий отруївся і поїхав додому, а Чудовисько прибився до якихось поляків.
На диво, проводжаючих було менше, ніж від'їжджаючих. Як і очікувалося, Талка змусила нас понервувати: поїзд вже поїхав, а її ще немає. Виявилося, що вона вскочила в сусідній вагон. Було багато пива і не було гітари.
Початок
Франківськ. Ранок. Досить швидко всі роз'їхалися. Сіли і ми на автобус до Ділового, встигнувши заскочити в супермаркет за кефіром, зубочистками, кетчупом і згущеним молоком.
У Діловому ми десь о 12-й годині. Знаходимо прикордонників, у яких маємо отримати перепустку у прикордонну зону. До них також не дійшов лист з Києва і нас рятує тільки та копія листа, яку Таріку таки вдалося взяти в Києві. Випускаючи на маршрут, нас попередили, що в принципі ми не маємо права йти своїм маршрутом: взагалі не можна підходити до лінії кордону ближче ніж на 100 м. Але то в принципі. Декілька "компліментів" дісталося на адресу "писак", які в інтернет викладають звіти по таких маршрутах. Ще нас попередили, що якщо ми зустрінемо румунських прикордонників - то то вже наші проблеми. Викручуватися будемо самі як зможемо.
Рушили вздовж потоку нагору. Вже дуже хотілося їсти, тож ми активно шукали місце для перекусу. Пройшли повз кар'єр і, врешті, знайшли місце праворуч над струмком з лавками і столом. По дорозі попереду видно якусь вершину. Красиво.
Але досі достеменно не відомо чи то був Піп Іван Мармароський (ПІМ), чи Жербань, чи якась інша вершина.
Потім поворот праворуч на відріг хребта. Спочатку стежка, згодом дорога. По обидва боки - малина, море малини. Грибів мало. Після "міського періоду" підйом здався важкуватим.
 |
| Хата під Жербанем |
Десь до п'ятої години вийшли на відкриту галявину з гарним видом на хребет і напіврозваленим будинком. В будинку навіть лишилася одна маленька кімната, де при бажанні може переночувати 3-4 чоловіка.
Поряд з будинком вже стоїть один намет, біля якого вештаються 4 туриста з пляшкою напоготові. На наметі затерто напис "Львів" - він явно побував на Майдані.
Погода гарна і ми дуплимось чи йти сьогодні далі: часу не багато, а чи є далі місце для ночівлі - неясно. Доки я оглядав будинок, бігав за поворот на розвідку (доречі, вода - трохи далі стежкою) - всі кудись зникли. А найближчі гори вже затянуті досить неприємними хмарами.
Повернулися всі вже у сутінках. Знайшли дорогу на завтра, помилувалися заходом сонця, пофотографували.
Зранку рушили знайденою дорогою. Понад дорогою іноді нависають скелі. Дорога завертає на траверс, тож на хребет ми випхалися без стежки, яку знайшли нагорі.
Тут уже хребтом проходить кордон з Румунією, про який періодично нагадують прикордонні стовпчики як старі (Чесько-Полські) так і нові (Україно-Румунські).
Вздовж кордону на Румунському боці, як єдина загорожа, нарублено ялинок.
 | Так хребтом виходимо на нашу першу вершину - Жербань. Цікава вершинка, кам'яниста, з крутими схилами (як, власне і на всьму хребті). Чудовий вид на головну вершину походу - ПІМ. Погода всупереч моїм очікуванням - пречудова. Рушили далі. До ПІМу - біля години. По обидва боки урвища, скельні кулуари - краса! Від радості хочеться кричати, свистіти, стрибати, співати. |
| Вид з Жербаня на ПІМ |
Два попа або ПІМ і ПІЧ
 |  |
| На вершині ПІМу | Відроги ПІМу |
На Попі Івані стоїть здоровий стовп і триангулятор, з нього (з Попа, звичайно) каскадами уходять скельні плечі. Зайшов туди першим (трохи зрізав по Румунській території) і всівся на камінь на одному з плечей грати на гармошці. Знизу по обидва боки 2 сніжника, що не тануть навіть найспекотнішого літа. А десь там знизу, нижче одного з них є ще й озеро.
Моєму здивуванню не було меж, коли народ відмовився з'їсти шоколадку за підкорену вершину. Такого в моїй практиці ще не було. Тож, довелося відсвяткувати вершину карамелькою, ще, до того ж, і самому.
 |
| Румунські Феркеу і Ругаш |
Звідси чудовий вигляд на Румунські вершини Феркеу і Ругаш. Високі і красиві, вони виглядають логічним продовженням нашого хребта. Але то ілюзія - хребет з кордоном повертає ліворуч.
Далі вирішено було йти на озеро - тобто падати без стежки крутими трав'янистими схилами до правого сніжника, а потім ще далі. До сніжника спуск зайняв близько 40 хвилин. За них ми встигли походити по траві, середній сипусі і сніжнику - такий собі міні Кавказ. Сніг важкий, мокрий, спресований, слизький, але приємно холодний. Ще хвилин 40 зайняв спуск до озера. Тут ми з Таріком навіть покупалися, хоча там немає місця, де глибина була б більше, ніж по коліна. А вода крижана! Брррр. Зате так приємно потім погрітися на сонці. Тут і пообідали.
 |  |  |
| На правому сніжнику | Лівий сніжник | Озеро під ПІМом |
 | Сходили на екскурсію на водоспад, що починається трохи нижче. Дуже високий, він каскадами але тоненькими струмочками стікає в долину. До того ж підібратися до нього є задачею нетривіальною, а подивитися зі сторони взагалі неможливо. Симпатично, але не так щоб вражаюче. Рушили далі. Тепер треба якось вибратися назад на хребет. Це виявилося також нелегкою задачею. Стежку, наче, якусь знайшли, але вона весь час губилася. Та навіть там, де була, вона проходила крутими схилами і іноді було досить непросто продертися крізь кущі. |
| Водоспад під ПІМом |
 |
| ПІМ з урочища Маслокрут |
А тепер - рівна дорога вздовж прикордонних стовпів з залишками колючого дроту - таке собі нагадування про кордон. Тут уже просто звичайні гойдалки. Вгору-вниз, вгору-вниз, знову вгору. Йти досить нудно, але спогади про ПІМ гріють душу. До того ж його майже завжди видно - варто лише повернути голову. Масивний красень зі скелястими схилами і білим оком сніжника (другого не видно).
По дорозі надибали намета з двома чехами. Наполовину українською, наполовину жестами запитали де вода. Виявилося - вона в них з собою з останньої калюжі.
Де шукати ночівлю з водою було не зовсім зрозуміло. Зупинились біля повороту ліворуч на підйомі. З Тарасом пробігли боковою дорогою і вийшли до будинку прикордонників. За описами і за картою то було урочище Маслокрут. Тут же знайши і воду. В будинку були навіть панцирні ліжка, але ми розмістилися в дальній кімнаті просто на підлозі. За день всі потомилися, хоча й пройшли небагато: надто вже неприємним був спуск до озера і повернення з нього на хребет. До речі, досі вважаю, що швидше і простіше було б спускатися до озера з сідловини між ПІМом і сусідньою вершинкою.
 |
| Кордон на замку |
Ранок почався з підйому на г. Міка-Маре. До речі, де знаходиться саме вершина визначити так і не вдалося - вона дуже довга і пласка. Але який звідси вид на ПІМ і дві Румунські красуні! Весь час маршрут проходить вздовж залишків кордону - дерев'яні стовпи з витками колючого дроту, що просто лежить на землі, ну і, звичайно, прикордонні стовпчики як старі так і нові.
Погода спекотна. Ми зайшли ще на одну вершинку, а далі впали на траверс і вийшли знов на хребет вже перед г. Стіг. Тут нас і зустрів прикордонник. Слава богу, наш. Перевірив всі документи, перепустку, маршрутну книжку. І тут виявилося, що нам на перепустці написали замість серпня (08 місяць) травень (05). Довелося йому довго доводити, що це помилка. Врятувала та сама копія листа від київських прикордонників, де дата була вірна.
Тепер перед нами постало питання вибору. Попереду була радіалка на Чорну Гору (Піп Іван Чорногорський, ПІЧ), але там не менше 10 км в одну сторону і чи варто туди йти саме сьогодні (тим більше, що запланована вона на завтра) - не ясно. Також запланована була радіалка на Стіг. Але, попереду іще півдня і втрачати їх шкода. Та першочерговою задачею було пообідати.
Обійшовши Стіг зліва, пішли дорогою на північ, до Чорногори. Перші коші праворуч є непридатними до життя, хоч воду там знайшли. Коші трохи далі - заселені. Біля них впали до води і пообідали. Одразу по цьому з'явилися сили і в народа бажання йти на ПІЧ. А я лишився з рюкзаками обладнувати табір.
Ледь вони пішли десь зліва почулося гуркотіння моторів. Придивився - джип їде. Перша думка - лісники. Потім з'явився другий, третій. .. Штук 20 проїхало. Потім дізналися, що то був спільний з поляками щорічний пробіг "козацькі вертепи".
Стати вирішили метрів на 20 нижче джерела так, щоб нас не було видно від нього - там була рівна площадка і навіть місце під вогнище. Щоб не підніматися за водою до джерела вирішив обладнати своє джерело. Одразу в лісі знайшов струмок, зробив загату і довго шукав з чого ж зробити жолоб. В решті вирізав дно і кришку з консервної банки, розрізав впоперек і зігнув вздовж. Вийшло пристойно.
А які хмарки були перед заходом сонця! Величезна кучова хмарка висіла на сході, осяяна останніми променями сонця. Кольори змінюються від майже чорного до яскраво червоного. Форма змінюється щомиті, надаючи хмаринці чудернацьких образів.
Не встиг я поставити воду на вечерю і почистити першу картоплину на суп, як повернулася решта групи. Стомлені, з набитими ногами і розчаровані - до ПІЧу вони не дойшли - не знайшли дороги. Вирішено було повторити радіалку наступного дня.
На ранок пішли на Чорногору. Погода - трохи гірша, ніж напередодні. На Попівисить хмара, але є надія, що її здує. Дорога проходить старим кордоном, але стовпчиків зберіглося мало і не завжди прямо на дорозі. Цього разу проглядаємо дорогу заздалегідь. Та коли дійшли до того місця, з якого вони загубилися напередодні, знову пішли не туди (дорога уходить траверсом і далі спускається вниз, а треба йти наліво вгору, тимчасово без дороги).
Скоро зайшли в жереп, але дорога гарна і не губиться. Звідси чудові види на ПІЧ. А він не дуже радо нас зустрічав: повернувся до нас спиною (чи то ми так до нього підходили) і заховався в хмару всією своєю обсерваторією. А з цього боку він, виявляється, має стрімкі скелясті схили і моренні розсипи.
 | На вершині залікове фото і традиційна екскурсія напівзруйнованою обсерваторією, яку іще називають Білим Слоном. Побудували її іще поляки 1938 року. Безхозною ця будівля стоїть з 1944, проте всі кам'яні частини збереглись майже повністю, не зважаючи на фантастично несприятливі, м'яко кажучи, погодні умови. Цікаво, що дорога назад зайняла по часу майже стільки ж. По обіді народ пішов радіально на Стій - такий собі гострий пупир. |
| Залишки обсерваторії на Чорній горі |
Чивчин і туман.
Наступного ранку нас підняв міні землетрус. Взагалі, в цьому поході ми прокидалися саме від них - що не кажи, а вібровиклик в Нокії не слабкий. Виглянув на вулицю - йоооо! Що це? Я іще сплю? Все в молоці, по тенту шарудить дощик. А вчора така погода була!
Тепер задача орієнтування ускладнилася. Хоча, за весь день орієнтування потрібно було лише під час визначення повороту на Чивчин під самий кінець ходового дня.
Весь день йдемо самим кордоном - контрольно-слідовою смугою. Що тут скажеш. .. Кордон у нас на замку. Вздовж кордону стоять дерев'яні стовпи, часом підгнилі і повалені. Між ними на землі лежить колючий дріт. І так на протязі кілометрів. І тут. .. Кремезні триметрові ворота, закриті здоровенним замком! Конструктивно. Ніхто не пройде. Ну, а ми, коли відчуваємо фізіологічні потреби, відходимо на Румунський бік. А й справді: не робити ж це на Батьківщину!
Під нами зліва йдтуть декілька траверсних дорог. Раптом ззаду почувся гуркіт моторів.
Лісники! Аби тільки не румунські! Аж ні! Паралельною дорогою їдуть старі знайомі - козацькі вертепи. Добре їм! Сидять в сухих кабінах. А ми вже мокрі з ніг до голови, в черевиках чвакає, холодно. Може підвезуть? Та де там! Всі кузови забиті спорядженням. Проїхали.
А ми, зітхнувши побігли далі (бо холодно). Приблизно години за півтори дойшли до досить стрімкого підйому і. .. Що це? Стоять наші козаченьки. Два джипа вже випхалися, а третій загруз, причому всерьйоз і надовго. Метушня навколо, троси, лебідки, люди з лопатами і якимось спеціальними залізяками. Щож, лишається побажати їм успіхів.
Під Чивчином знайшли хату. Там їх декілька. Ближня (ліворуч від стежки, ще до початку траверсу), як і наступна непридатні для життя. Нормальною виявилась хата біля довгого корівника. Сам корівник наполовину завалений і слугує як джерело дров.
По приході в хату перекусили (бо ж нормального обіду зробити не вдалось) і - по 50 гр. О! до речі! Сьогодні ж День Незалежності. А значить - у нас святкова вечеря майже у каміна (грубки в хаті розібрані, проте є просто відкрите місце під вогнище - як у колибі).
Рецепт, випробуваний завгоспом на нещасних учасниках. Відкрити банку консервованої кукурудзи. Дрібно порізати засушений з цукром ананас і всипати в банку. Ретельно перемішати. Народ довго намагається зрозуміти що не так з кукурудзою. Потім доходить.
Починають читати склад на банці - і нічого не розуміють: там лише кукурудза! Все прояснюється, коли до святкового вина видається по кілечку ананасу.
Наступного ранку радіалка на Чивчин. Під вечір туман потроху почало розтягувати. Біля вогнища посохло те, що намокло за день.
А на ранок від вібровиклику дрижав вже не намет - а ціла хата. Із сподіваннями вийшов на ганок. .. Твою ма. .. Вибачте, вирвалося. Зате всі одразу зроміли яка погода надворі і що я про все це думаю. Ні, на Чивчин - без мене.
А народ такі пішов після сніданку. А я посушився, чаю гарячого їм приготував. Прийшли всі - ніби щойно з душу, причому в одязі.
А день сьогодні такий самий, як і вчора. Така сама нецікава дорога, непроглядний туман, дощ то сипле, то перестає, ніякого орієнтування (слава богу). Лише під вечір настав час звалювати з цього набридлого кордону. І тут почалися проблеми - бо ж нічого не видно. Дорогу, наче, знайшли, але почалися розвилки. Місцеві, яких невідомо яким вітром сюди в таку погоду надуло за грибами чи яфинами нічого путнього підказати не змогли. Врешті ми таки знайшли ту хату, яку шукали, але не там, де сподівалися знайти.
 |
| Хата |
Хата досить оригінальна. По-перше всі підходи до неї заросли лопухами і кропивою метрів на 200 довкола. Навіть стежок не лишилося. Воду знайшли так само в лопухах. В хаті два входи, обидва з одного ганку. З одного - три кімнати. Тут явні залишки приладь для сироваріння.
Другий веде в одну кімнату, всі стіни якої списані написами на кшталт: "ДМБ-84", "ДМБ-86" і т. д. Над дверима зберігся державний герб. В стіни забиті гільзи від АК-74. Коротше, тут явно колись, за царя Гороха, був прикордонний пост. На дрова пішли дошки з підлоги, яка і так уже підгниває. Намет розбили у дальній кімнаті.
Ці дивні назви: Перкалаб і Балтагур.
Ранком погода якась незрозуміла. Туман то здуває, то знову надуває. Але нам вниз.
Перші гриби я знайшов іще вчора, поки воду шукав. А сьогодні їх навіть шукати не треба - самі в очі лізуть. От би іще був час їх позбирати! Так інструктор попався якийсь невгамовний - все вперед та вперед. Одне слово - не грибар. Тож збираю те, що росте понад дорогою.
 |
| Прикордонна застава |
Досить скоро спустилися вниз, перейшли річку по містку. Тут теж є якісь недобудовані споруди.
Скоро вийшли до покинутої прикордонної застави, що зустрічала нас сторожевою вежею і земляним укриттям. Це вже не хатина. Тут ціла військова частина, причому збереглась майже повністю. Тут би полазити. .. Навіть вугілля на складах лишилося. Щити стоять з витримками із статуту і військовою присягою. Шибки у вікнах цілі!
Тепер наш шлях лежить понад річкою до клаузи Балтагур. Для тих, хто не знає, поясню. Клауза - це така гідротехнічна споруда, практично, загата. Але в тій загаті є шлюзи, що можуть відкриватися за потребою. Система така: спочатку валиться ліс, стовбури дерев в'яжуться в плоти. До них кріпиться кермо. Потім відкриваються шлюзи і все русло ріки наповнюється водою.
По тому спускаються плоти, на яких сидять бокараші - люди, які сплавляють ліс. І ті люди ведуь плоти до місця призначення по великій воді. Зрозуміло, що споруди з появою автомобілів перестали використовуватися, але іще збереглися. От їх-то ми і хотіли подивитися.
 |
| Клауза Балтагур |
Дорога веде понад річкою до наступної двоповерхової споруди, звідки ми звернули праворуч. Хвилин за 40, перейшовши вбрід річку, були вже біля клаузи. Ну, слова тут зайві - треба бачити. Вміли люди будувати на століття. Структурована суміш каміння, здоровенних колод і цвяхів рік за роком витримує неслабкий тиск карпатської стихії. Колоди підгнивають, але споруда майже ціла.
Звідси нам до другої клаузи - Перкалаб на однойменній річці. Для того повертаємось до останньої будівлі і йдемо вгору - треба перевалити через хребтик. Поки ліземо на нього виходить сонце.
Грибів - море. Але білі треба пошукати.
На початку спуску бачимо нашу останню ціль - Памір. Не дивуйтеся, так місцеві називають хребет Томнатикул. Його здалеку видно через білі "гриби" покинутої радіолокаційної станції.
За словами місцевих клауза Перкалаб зберіглася краще за Балтагур. Проте, коли ми до неї дойшли - одностайно вирішили, що Балтагур цікавіше. Можливо, через те, що до неї можна підійти з будь-якої сторони.
Тарік, переверни карту!
Звідси почалась дуплянка. Треба нагору, на хребет Чорний Діл а явно вираженої дороги ми не знайшли.
Місцеві казали про дорогу від прикордонної застави. В описах йшлося про "пожежну дорогу". Що це таке - не уявляв собі ніхто. Єдине що рятувало - по ній мала йти ЛЕП. Вирішили спочатку пройти вздовж річки в пошуках дороги, тим більше, що ЛЕП йшла там же. Але скоро вона закінчилась, йти дорогою набридло і ми вирішили йти нагору - тут же були й якісь натяки на стежку. Але досить скоро вона закінчилась, а йти назад вже не було часу й бажання. А в таких випадках у нас є один вірний спосіб - ломитись просто вгору!
В середньому щоп'ять хвилин - сімейство білих грибів. Як старий грибар - я повз таке пройти просто не можу, чим визиваю справедливий гнів інструктора. Щодесять хвилин натраляємо на чергову стежку, яка через три хвилини знов зникає. Врешті, випали на дорогу, яка, здавалось йде в потрібному напрямі і вже по гребеню хребта. Саме в цей час почало стрімко темніти. Тому, на цій дорозі ми і лишились ночувати. Проте, виявилось, що дорога ця веде вниз, а хребет йде взагалі зовсім в іншу сторону, і вилізли ми лише на відріг.
Ранком продовжили підйом чигирями, цього разу мокрими. По дорозі вперше в житті бачив кущ дикої червоної смородини. На смак - звичайна смородина.
На гребені йде стежка, але нею ніхто ніколи не ходить - тож вона майже не читається. І в якійсь момент просто закінчується. Далі - просто хребтом, іноді звалюючись на траверс. Намагаємося знайти печери, що точно є на Чорному Долі, але за тими описами, що їх мав Тарік, відшукати їх просто неможливо. За розповідями Чернівецьких спелеологів печери - дуже вузькі колодязі без розгалуджень до 20 м глибиною.
Врешті, ми таки вийшли на "пожежну дорогу". Йде вона, схоже, дійсно від прикордонної застави, до якої ми не дійшли вздовж річки. Чому пожежна - не зрозуміло. А ЛЕП дійсно йде вздовж неї.
Йти стало не так цікаво, але приємно. Добра дорога, легкі рюкзаки, знову сяє сонце. Досить часто земля порита, понад дорогою де-не-де стоять вишки для полювання на кабанів. І повно грибів. Просто йдучи дорогою скоро вдалося набрати 2 пакети білих і красноголовців.
Привал. Тарік вдивляється в карту. Видно, як обличчя його подовжується, він зблідає і оголошує: "ми йдемо не в ту сторону!". Після звірки з компасом йому лунає така ж коротка відповідь: "Тарік, переверни карту!". Обличчя Інструктора знов приймає нормальний вигляд. Ця фраза звучить декілька разів за день і стає фразою походу.
З хребта дорога спускається до с. Сарата. Забуте богом, це село майже позбавлене транспортного сполучення з навколишніми населенними пунктами. Через хворі коліна частини групи нас цікавило як можна виїхати вже звідти, проте нічого дізнатися нам так і не вдалося. Склалося враження, що єдиний транспорт, що там ходить - лісовози з лісом.
Проте, не дивлячись на коліна, вирішили йти. Бо ж наша мета - Памір. До речі, коли у місцевих питаєш про хребет Томнатикул - всі лише плечима знизують. Починаєш розказувати про радіолокаційну станцію - тоді до них доходить: "А! Памір!".
В кінці підйому знову покапало. На залишках РЛС зробили обід і на швидкоруч оглянули їх. З чотирьох "грибів" - великі білі напівсфери, що слугували захистом для антен, що знаходилися всередині - в трьох винахідливі місцеві зробили корівники. Тому там все заср. .. ну, тобто не чисто там і смердить.
В четвертій же, найбільшій, навіть лишилася антена. Величезна - до самої вершини куполу, метрів 15 заввишки. Вражає. І акустика там прикольна. Звук наповнює весь купол, таке враження, що він навколо тебе, огортає з усіх боків.
Всі будівлі, що раніше відносилися до військової частини не занедбані і роздовбані, як під Стоєм, а теж використовуються місцевими. В одній з них жили грибарі. Стільки грибів я не бачив ніколи.
Цілими ящиками. І самі білі. Вражаюче.
Далі наш шлях лежав хребтом - десь з годину - і вниз, до села Верхній Ялівець. Потім по дорозі, вже асфальтованій, до с. Шепіт. Вирішено було дійти туди вже сьогодні, адже як звідти вибиратися не дуже зрозуміло. Місцеві казали про автобуси приблизно в півшостої і півсьомої на Чернівці і ще кудись (тож, якщо зберетесь, то виїзд звідти краще планувати з Чернівців). Але ж нам до Франківська!
Спуск до Ялівця зайняв десь години півтори. А от шлях від нього до Шепоту подолати виявилося дуже важко. По-перше давалися взнаки 2 хребти, пройдені за день, по-друге коліна і інші частини ніг, по-третє знову пішов дощ і стало холодно, починало сутеніти.
Карпатський екстрім.
Пройшовши десь третину шляху, привалилися і стали серьйозно думати, аби зупинити машину. Але вони всі або йшли забиті, або просто не зупинялися. І, коли ми вже втратили надію щось спіймати удача посміхнулася нам. Свірські так відчайдушно махали руками і стрибали на дорозі, що зупинилася вантажівка. Швиденько позакидавши речі, позалазили і самі.
І тут почався Карпатський Екстрім. Напевно, всі хоча б чули про "Американські гірки". Так от, вони просто відпочивають. Там ви пристібнуті до вагонетки і нікуди звідти не дінетесь. А тут. ..
Про якість наших доріг говорити не варто. Але то дорогою взагалі важко назвати. Машину кидає із сторони в сторону, весь час спуски і підйоми, зад машини, де ми сиділи, просто підкидає.
До цього додайте вітер, дощ, один рюкзак на двох в якості сидіння (в якому іще й гриби лежать, які не хотілося б подавити), кузов, забитий ящиками з грибами, велосипедами, гуцулами і гуцулками і гуцулів, що розказують страшилки про водія. Мовляв, у нього не буває тижня, щоб з машиною щось не сталося. І на цих дорогах вони примудряються мало того, що роз'їжджатися, а ще й здійснювати обгон! Після чергового підкидання я десь з хвилину роздуплявся де я, хто я, де рюкзак, на якому я сидів, де Талка, що сиділа поруч і "что это за странная тряпочка у меня в руке? И где это, интересно, мой воздушный шарик?".
Таким чином ми доїхали навіть не до Шипоту, а до райцентру Путила. У кузові вантажівки гостинні гуцули пригостили нас вурдою і буцом (це різновиди овечого сиру) і пляшкою вина по колу.
В Путилі за порадою тих же гуцулів вселилися в номер на другому поверсі бару "Едем" (50 грн за номер за ніч). Там же, в барі, повечеряли (порція зраз і голубців коштували 7 грн, причому аби наїстися вистачило б однієї). В номері телевізор, душ.
Наступного ранку сіли на автобус до Вижниці, бо напряму до Франківська там нічого не ходить. До неї - година-півтори. З Вижниці автобус на Франківськ відмінили (як це часто буває в Карпатах), а нам порадили перейти в сусіднє село Кути і звідти добиратись до Косова. Дістатись до Кутів виявилося простіше, ніж ми думали - достатньо перейти підвісний місток через річку. В Кутах, не дочекавшись автобуса, взяли таксі - вийшло не дорого, бо до Косова всього кілометрів 7-10.
А з Косова вже сіли на автобус на Львів, що йде через Франківськ, і, до речі, ті ж Кути.
У Франківську на нас уже чекали "Коні в ромбіках" і Наташка з Андрюхою. Весь вільний час пішов на пошуки "Пиріжкової", відомої з минулого походу (яка виявилась зачиненою на честь неділі) під галасливий обмін враженнями.
Замість епілогу.
І знову поїзд. Обмін враженнями, подяки, привітання з пройденим маршрутом, плани на наступний похід, жаль з приводу не завжди сприятливої погоди, обіцянки повернутися на Чивчин, а заодно сходити Гриняву і прилеглі території, а може, навіть, і взимку, а може, навіть, в Румунію. А може. ..
Автор:Дмитро Силінський
