Сонячні візерунки

Нетехнічні спогади про велопохід 5 к.с. по Узбекистану і Таджикістану в серпні 2008 р.

Частина 1. Сонце народилося на сході.

Трохи про нас. Склад групи:

Самарканд. Ансамбль Регістан

Край щедрого сонця і щедрих, гостинних людей. Що знав я про нього? Вже майже забув чия столиця Ташкент, а чия - Душанбе. Аж тут згадав і дізнався: Авіценна, Омар Хайям, Рудакі, Фірдоусі, Улугбек, Амір Тимур (Тамерлан), Бабур, Великий Шовковий Шлях, величні Самарканд і Бухара, чий вік не злічити, де зупинялися надовго Олександр (Іскандер) Македонський і Марко Поло, де відбувалися історії Шахеризади й мандрував Ходжа Насреддін, де дервіші й суфії знаходили скарби мудрості, а каліграфи розписували сурами мінарети і золотом мечеті...

За вікнами потяга широка рівна і спекотна пустеля. Зрідка, поодинці чи по кілька, видно двогорбих та одногорбих верблюдів. Вони неквапливо походжають серед тої самої верблюжої колючки, що не раз ще залишить свої голки в наших шинах. Крокуючи, вони здіймають куряву й малюють довгий високий слід. Жодного дерева на обрії. Де не де вітер закручує в танок смерчі.

Ось невеликий кішлак. Кілька хат із глиняної цегли, кілька кволих дерев, вузький арик, худі вівці мріють про зелень, і всюдисуща, непосидюща і боса дітвора. Ганяє обруч кочергою. Недалеко старий цвинтар, може й більший за кішлак, де кожна могила - маленький мавзолей.

Від річок зараз лише сухі русла й невеличкі каньйони. Дощ тут - манна небесна. Та, як у нас кажуть, в степу і хрущ м`ясо - ще зелену колючку жнуть і збирають у невеличкі копиці. Тим більше дивним є натрапити на справжні оази - острови дерев і численні нитки ариків. Великим, зеленим і сучасним нас зустрів древній Ташкент - стольний град Узбекистану. Місто зелених вулиць, де працює метро і випростала свою голку найвища в Середній Азії телевежа.

Купити зворотні квитки виявилося проблемою і після відвідин почергово шести високих кабінетів, врешті-решт, дійшли до гарної дівчини Нелі - чарівниці узбецької залізниці. До речі, нам ніде не відмовили. Гостинність і доброзичливість приємно здивували. Дорогою нас вітали сигналами машини, бажали щасливої путі і обережно обганяли на безпечній відстані. На дамбі Ташкентського моря зупиняємось, щоб пірнути в буруни каналу, що витікає нижче. Велосипеди лишаємо під наглядом місцевої міліції. Згодом охоронці ведуть нас до криниці, де з арки висотою 3 метри висять величезні "груші" - місцевий різновид гарбузів. До речі, узбецькою "кавун" - означає диня.

Ночували в місті Бука, у садку недалеко від хати місцевого господаря. На подвір`ї, під самим ганком, велике джерело, з якого тече струмок. В криниці живуть кілька сазанів, вагою з кіло. Вранці господар завітав до нас. В руках він ніс запашний свіжовипечений круглий хліб. За ним хазяйка - тримає величезну піалу з пряженим молоком, яке іще парує. Хліб тут без дріжджів. Часто, особливо в кішлаках, його печуть самі.

Ми показуємо картки із краєвидами Києва і Донецька, одну залишаємо господарю. Шлях до Бекабаду, кордону із Таджикістаном, запам`ятався чудовою криницею в маленькій оазі перед Айбеком. Що таке вода, а надто чиста і питна, добре розумієш у спеку за 40. В цій криниці ми купались і пили досхочу. А потім був обід в тіні платану. За весь час ніхто з місцевої чайхани не підходив до нас. Відусюди, де можна почути, лунає місцева музика - від фольку до попси. На дорогах рясно корейських мікроавтобусів на 8 місць - якраз для узбецької сім`ї.

Гори все ближче. Здається, зовсім поряд, за тонким маревом. Спека. Вздовж дороги ковдрою розлилися зелені поля. Широкі і тонесенькі стрічки ариків підходять буквально до кожного кущика. Тутешній глинистий грунт вимагає багато праці й одночасно дозволяє прокладати великі та малі канали - вода не тікає під землю з глиняного русла. На опорах лінії ЛЕП впродовж кілометрів лелечі гнізда. Поле квітне білим - це пахта, біле золото Узбекистану. Невдовзі білі квіточки перетворяться на хлопок - джерело вати і бавовни. Всім людом збиратимуть його кілька місяців. Відомий всім Пахтакор по-нашому - хлопкороб. Квіти пахти вплетені в орнаменти піал і текстилю, як символ країни вони красуються на узбецькому гербі.

В Бекабаді завітали в гості до Рано - дівчини, з якою познайомилися в поїзді. Її родичі, кримські татари, повернулися до Криму в ще 90-і. Місто у самому передгір`ї, на березі Сирдар`ї. Дими Бекабадського меткомбінату лягають на таджицькі гори, ховаючись в нічному тумані...

Частина 2. Хуш омадед (ласкаво просимо - тадж.).

Дізнаємося, що кордон тут перетнути не вийде, бо пропуск лише для мешканців прикордонної зони. Зранку повертаємося в Айбек, втрачаючи пів дня. Ще кілька годин чекаємо на митниці. Потім митник старанно до копійки рахує наші гроші в різних валютах. Включно із півтора мільйонами узбецьких сум, які виміняли щоб купити квитки додому. 1 USD = 1370 сум. Найбільша купюра - 1000 сум. Таким чином, в моєму казначейському рюкзаку вагомий аргумент :)

Таджикістан зустрів рівною дорогою на Бустон. Такі найважливіші дороги будують тут китайці. Якість - вища. За Бустоном на посту ДАЇ стаємо на обід. Даїшники пригощають смачною динею і радять їхати не через Ходжанд (колишній Лєнінабад), а вздовж каналу ім. Сов.Таджикістану в бік Бекабада, до греблі Фархадського водосховища на Сирдар`ї. Це, фактично, точка, звідки ми виїхали вранці.

93 відсотки поверхні Таджикістану - гори. Їдемо старою дорогою, підбираючись до хребта Мологтау. Кажуть, з 90-х тут ніхто не ладнав автошляхів. В це легко повірити - на довгих ділянках немає й сліду асфальту, а де він є - багато ям. На путі переконалися в оптичному обмані: здається, їдеш вниз. Але, щойно перестаєш крутити педалі - одразу зупиняєшся. Як поглянеш збоку на канал, то бачиш, що вода тече назустріч. Таку оманливу втрату нахилу ми відчували ще не раз, і на більш крутих підйомах. В Олега на рулі прапорці Таждикістану і України. Нас пізнають і кричать навздогін: "Кличко, Шевченко!"... Спинилися на перепочинок. Місцеві таджики привітали та пригостили найсмачнішим соковитим кавуном.

Нарешті, майже в сутінках, дістаємося греблі водосховища на Сирдар`ї. Далі помалу піднімаємось до древнього кішлака Куштегермон. Вечеряємо в придорожній чайхані. При нас нам готують на дровах баранячі шашлики і картоплю. Поки печеться, пригощають неодмінним зеленим чаєм. Тут же п`ємо воду із свердловини. Вечеря на всіх вийшла трохи більше 10 доларів, якщо рахувати узбецькі суми, якими ми розплатилися. З`ясувалося, що хазяїн чайхани, Нурік, служив в армії в Житомирі. Зрадів, що ми з України. Знову картки рідних місць і розповіді.

Господар, гості і сім`я

Прийняти подорожнього тут - велика честь і радість. Нурік запрошує нас до себе в дім на ніч. Ми погоджуємось, та й стемніло вже давно. Хата нова і велика. Кімнати майже порожні: невисокий стіл, килимки, матраци і телевізор в кутку. Нічого зайвого. Подвір`я оплетено виноградом. Милися ми з високих глечиків. Такі тут використовують для гігієни. В туалеті немає звичного для нас туалетного паперу. Його замінює глечик з водою. Здається, не так багато тут змінилося із давніх-давен. Як і піч на дровах і величезні казани на кухні.

Денна спека змінилася відчутною нічною прохолодою. Спати вирішили в спальниках просто неба. Поки ходили митися, турботливі господарі поклали нам тонкі розшиті матраци із пахтою. Так м`яко і затишно я ще не спав. Крізь виноградну лозу над головою проглядають ясні зорі у чистому небі. До Олі в спальник залізло мале кошеня, де й спочило до ранку.

А ранок, як завжди, сонячний. Господар розклав на подвір`ї стіл, на ньому - усілякі солодощі, свіжі пляцки, виноград, сушені абрикоси, кишмиш, горіхи солоні і солодкі, печиво, цукерки, місцевий гранульований варений цукор і багато ще чого, чиїх назв я не знав. Звичайно ж, такий стіл не міг обійтися без чаю з піал. Традиційно тут п`ють зелений чай без домішок. Його продають на вагу із мішків або пакетами по 1 кг. Якщо ти відпочиваєш, то обов`язково п`єш чай. Алкоголь, як і цигарки, тут не в традиції...

Нарешті дозволено вийти всім дівчатам. А їх у господаря чимало. І знову фото України, картки із вдячним написом і знімок в колі дружньої і гостинної родини. Дівчата вподобали не древності Києва, а висотні новобудови донецьких вулиць. Нурік проводить нас за кішлак. А потім ще раз доганяє на машині, щоб залишити свою адресу.

Наша мета сьогодні - якнайближче підійти до перевалу Шахрістан (3378 м). Шлях через нього перетинає Туркестанський хребет. Він пам`ятає ще каравани давніх часів і виводить до ріки Зеравшан, за якою - Фани. Цю стратегічну дорогу ремонтують китайці, в обмін на багаті гідроелектроресурси Таджикістану. Зранку ж ми зустріли пару знаків про підйом 12%, відчутний вітер і спеку. Марно шукали ми велике місто Ура-Тюбе, позначене генштабівськими картографами. Нині місту повернуто стару назву Істаравшан. Воно ще зустрічало Олександра Македонського у свято Новруз (Новий Рік). Впали в око цікаві квіти-дерева, схожі на мальви, та й взагалі велика кількість квітів. На горі, маківка якої колись була насипана вручну, пам`ятник воїну Істаравшану і рештки древньої фортеці. А ще місто було відоме ринком, одним із найбільших у Центральній Азії.

На цьому ринку ми обміняли узбецькі суми на таджицькі сомони. До речі, за допомоги заступника директора ринку. Він свого часу працював в Одесі. Хоч було вже і запізно для торгівлі, та ми ще багато чого побачили. Леонідич відвідав невеличку кузню, де трохи поспілкувався із ковалем та його помічником. Наш новий знайомий провів нас ринком і допоміг знайти все необхідне. Цікаво, що на в`їзді в місто ми спинилися на посту ДАІ. Виявилося, що місцевий даїшник, служив в Донецьку. І коли я показав йому фото сучасного міста, той був дуже розчулений. Врешті-решт нам дали солодку воду на дорогу і кіло дехканських помідорів (тобто з селянського поля). А ми, в знак подяки, залишили кілька кольорових фото України. Тут же нам сказали, що нова дорога ще не готова повністю і наступного року під перевалом має бути відкритий тунель. Хлопчаки, вітаючи, біжать поряд із нами босоніж по щебеню.

На виїзді з міста встали на обід в кафе "Мукумі" (вічність) - логічна назва для міста віком у 2500 років. Лагман, салат і неодмінний чай обійшлися близько 11 USD на всіх. Від околиць підйом крутішає і виводить на перевал 1240 м. За пару кілометрів повертаємо на грунтовку, їдемо вгору до садів і городів, там є питна вода. Ночували знову без наметів, в скошеному полі, рясно вкритому колючками і прохолодним нічним вітром. Дід дехканин приніс нам трохи огірків і помідорів.

Запевнив, що ніхто нас не турбуватиме.

Частина 3. До країв Согдіани.

Ранковий асфальт біг недовго. В районі Каєрми він перейшов у дорогу з підсипкою. Перед містечком Шахристан знову виходимо на якісний асфальт. Дорога бере крутіше. Шлях прокладено вздовж річки Алтикуль. Сонце щедро гріє. Під схилами зеленіють яблучні сади. Біля такого саду, із малесеньким ставком і струмочком, перепочиваємо. Яблука тут дуже смачні. Я б сказав, найсмачніші із тих, що я їв. Дорогою зустрічаємо комбайн. Він їде від нивки до нивки, що вузесенькими стрічками лежать по берегах Алтикуля. Хліб тут цінують і бережуть.

Загадкою для нас залишилась мета пам`ятника вовчиці, що кормить Ромула і Рема. Напис таджицькою не допоміг (ім`я "вовк" відлунює у місцевій топоніміці). Далі річка прокладена в бетонному руслі-арику над землею. Раніше цю воду можна було пити, та нині китайські будівельники засмітили річку. За це їх не поважають місцеві. Поряд із таким ариком, неподалік придорожньої чайхани, обідаємо в тіні старої тополі. Таджицькі енергетики тягнуть в бік перевалу ЛЕП.

На стежці на перевал Тавосанг

Наші дівчата викликають загальний інтерес та піднесення. За Олю ще в поїзді віддавали 43 барани. Кожен водій прагне отримати хоч якійсь знак від нашої парочки, хоч погляд чи посмішку. А якщо ще й ручкою помахати... В кішлаках пропонують лишитися. Ще б пак! Молоді, гарні, веселі. Та ще й співають! Словом, у скрутну годину маємо справжній скарб :) В місцевій традиції можна мати кілька жінок. Але кожну треба забезпечити, побудувати хату, підняти дітей. Та ще й калим батькам нареченої віддати, весілля справити. Щоб люди не віддавали все на весільне свято, президент Рахмонов обмежив кількість гостей до 180 чоловік.

Останні кілометрів 12 до перевалу вражають. Дорога - звичайний грунт, що вузесенькою крутою смужкою оперезала гори. Круті повороти, висока пилюка, підсипка - залишки від завалів. Коли здається, що ти вже так високо і дивишся згори на нижні ділянки шляху, піднімаєш голову і бачиш чергову петлю серпантину. Ближче до перевалу, під крутими схилами дороги, геть внизу, конають трупи автомобілів-невдах. Сутеніє, на перевалі (3378 м) вже майже вечір. Вночі дорогу відкривають для фур. Стає страшно, адже розминутися тут дуже важко, та ще й в темінь. З Божою поміччю дотягли 5 км до річечки, де можна стати на ніч. Висота 2835 м.

Це - мазар (могила) Хаджиоб. Святе місце. Ось уже 1000 років, з часів, як тут жив святий араб-пустельник. На тому місці нині капличка. Вода також свята. Тут є кілька місць на каменях, де можна поставити намет. Святе місце береже дід-таджик. Він показав нам де можна стати. Неподалік табір китайців-будівельників. Трохи вище - літня стоянка таджиків. Вранці ми спілкувалися із дідом-оберегом. Він показував золотий корінь, який тут завтовшки в кілька сантиметрів, казав, що тут є й інші лікувальні трави. Ранішні водії спинялися і просили дідового благословення. В знак подяки залишали продукти чи трохи грошей. А ще, він неабиякий мисливець. За життя вполював більше тисячі гірських козлів. Нас пригостили кисляком і кулькою сиру. Ми також зробили маленькі подарунки і звичайно ж, фото на пам`ять.

Запорошена дорога круто спустилася до входу в тунель. Висота в районі 2700 м. Тут будують на повну. Невдовзі вже асфальт. Вільний від авто, він розганяє до шаленої швидкості. Здається, от-от спалахнуть колеса від гальм. Кожен поворот відкриває незабутні пейзажі глибокої долини річки Хушикат, що стрімголов падає ущелиною. Відчуваєш себе птахом, споглядаючи згори на круті гірські схили і тоненьку зелену смужку вздовж синьої річки. Так, птахом, щасливо долітаємо до бурхливого, могутнього і каламутного Зеравшану. Він прорізав собі стрічку серед високих червоно-жовтих берегів. Золота ріка (назва "Зеравшан") дає не тільки воду зеленим оазам, але й тримає коло себе родовища рідкісних копалин та металів.

На березі кішлак Хушикат. Його хати, здається, висять на гірських стовпах заввишки 30-40 метрів. Знову грунтовка у глибоких порохах. Тутешній міст не витримує вантажівок, але для нас він проїзний. Висота 1400 м. Хлопчаки радісно женуться за нами. Дехто босоніж. Аби лише потриматися за велосипед, а може навіть й покататися! Малий пригощає яблуками. Покататися не вийшло, але хуби-буби отримали. Старий асфальт веде до Айні. По дорозі зустрічаємо групу стомлених і засмаглих німців-велосипедистів. Їхні речі везе великий джип позаду. Вони нині з озера Іскандеркуль. Вражені його красою. Правда дорога, кажуть, непроста. Айні виявився зеленим острівцем серед кам`яного царства і спеки. Перепочили в шкільному саду, в тіні абрикос. Плоди, що впали, не гниють, а висихають. Дуже смачні на смак.

Фандар`їнська ущелина

За містечком виходимо на третій за цей день міст через Зеравшан. Звідси грейдер заводить до темної, вузької і високої Фандар`їнської ущелини. Міць фанських річок злилася, щоб разом розірвати кам`яні стіни і таки з`єднатися із Зеравшаном. Тут справді вузько: стіни затисли річку, як у лещатах. Тисячі років люди торували дорогу, по сантиметрах довбаючи камінь. Зупинятися надовго тут небезпечно. Здійнявши погляд, здається, от-от згори покотиться кам`яний дощ. Ще менше, ніж 100 років тому дорога тут була навісною, на дерев`яних жердинах, встромлених з одного боку, на висоті ста метрів над рікою. Старий напис сповіщав: "Подорожній! Будь обережним - ти тут, як сльоза на вії." Потроху-помалу вийшли до мосту Пулімуляб (не так вже й багато мостів з іменами). Він, як у пляшковому горлі, збирає нечисленний транспорт, що чекає своєї черги переїхати вузький міст. Спиняємося у глибокій сірій пилюці на заміну покришки. Після 22 тис. нелегких кілометрів сконала Schwalbe Marathon XR.

Коло кішлака Пете дорога йде буквально в метрі-двох від річки, впритул до високої кам?яної стіни. Дівчата в довгих сукнях носять на голові поклажу. Звідси знову асфальт. Надвечір в`їжджаємо в місто Зеравшан-1 (Сарвада), що знайшло затишок у вузенькій смузі між річкою і горами. Стати на ніч домовилися на території саду місцевої райлікарні (висота 1680м). Червоні гори, шумна річка і ясне небо над яблучними деревами - все що треба для щастя.

Частина 4. Чи мають гори таємниці. (Шляхами аріїв).

Зранку вирушаємо в радіальний виїзд на Іскандеркуль. Сьогодні час згадати і відчути легенди і історію краю. Адже з древньої Согдіани ми потрапили в ще давнішу Аріяну - країну аріїв. Така була давня назва Таджикістану. Споглядаючи на Іскандеркуль, легко повірити в будь-яку легенду. Велике озеро з блакитно-мармуровою водою лежить наче хмара на плечах гірських вершин. Висота: 2195 м, глибина 72 м. Гори відбиваються в озері, наче у дзеркалі. Цього року вода не така прозора, бо спека все сильніше розтоплює льодовики, що живлять озеро. Над береговою лінією можна побачити горизонтальні стрічки арчі на висотах до ста з лишком метрів над водою. Вони позначають рівень старого озера, що проривало свої береги не один раз. З півдня на озеро споглядає вершина Кирк-Шайтан (сорок чортів, 3904м), гора Куї-Чорбаї (3342) дивиться на свою вроду в воду. А найближча із півночі - Голгофа (3627м).

Озеро Іскандеркуль

На своєму шляху із Середньої Азії в Індію тут зупинявся Олександр Македонський. Волелюбні горці чинили опір. Тоді Іскандер Зулькарнайн (Олександр Дворогий), як називали його на сході, велів своєму війську розібрати природну греблю озера, і бурхливий потік змив поселення долини. За легендою, Іскандеркуль поховав в своїх глибинах славетного білого велетня Буцефала. І нині, в місячному сяйві теплих ночей, кінь виходить на пасовища по берегах озера...

Трохи на північ можна знайти озеро Зміїне. Назва видає, що тут багато зміїв. Як сказав нам Алік-Іскандеркуль, голова місцевого КСС, альпініст старої школи, це в основному щитомордники й, зрідка, гюрза. Ми ж бачили зміїв за весь час лише двічі. А от ще тут є ведмеді, вовки, кабани, дикобрази, олені, і навіть сніжний барс! Вершина Білий Барс (4605м) виблискує снігом із заходу. Колись, серед альпіністів було в пошані звання "Сніжний Барс", що передбачало низку сходжень на складні вершини. За порадою Аліка ідемо вздовж Іскандердар`ї, що витікає з озера, оглянути водоспад. За різними даними його висота від 24 до 38 метрів. Біла вода з гуркотом падає у прірву. З оглядового навісного майданчика дна не видно. Тільки шум і райдуга. Навколо густо росте ефедра, даруючи по жмені оранжевих ягід з гілки. Поряд багато кущів барбарису.

Повертаємося до озера. На березі, серед старих високих тополь, турбаза. Тут можна зняти невеличкий будиночок. Тут же ми купили "Карту Кухістана" із позначеними стежками, вершинами і перевалами. Ця карта стала в нагоді поряд із застарілими генштабівськими. Не змогли себе втримати від спокуси пірнути в воду. А ще - поласувати абрикосами... Сідлаємо коней, щоб повернутися до Зеравшану-1. Від озера дорога, частково вкрита залишками асфальту, здіймається на перевал Комсомольський (~2370 м). Озеро не відпускає і притягує погляд знову і знову. Далі через кішлак Нарвад, спускаємось вздовж синьо-зеленої Іскандердар`ї до її зустрічі з каламутно-сірою р. Ягноб. Місцеві гори бережуть газ і нафту, вугілля і мармур. Як у нас в Донбасі є місця, де горить природній газ, так і тут: місцеві навіть печуть на таких вогнях м`ясо. Відсутність залізниці не дає можливості сучасного видобутку копалин. Може тому Таджикістан займає одну з найнижчих позицій за економічними показниками в Азії?

Та повернімося до історії. Зеравшан-1 постав на місці старовинної фортеці Сарвада. Її вік сягає понад три(!) тисячі років. Вона побудована на місці єднання Пасруддар`ї та Фандар`ї. Ще в ХІХ столітті вона слугувала за військовий об`єкт, що стояв на перетині важливих шляхів та стратегічних мостів через дві ріки.

Тут вам не рівнина

Прагнемо якомога далі пройти вздовж р. Пасруд в напрямку Алаудинського перевалу. Дорога вздовж річки - вузький грейдер, з відчутним набором висоти. Шлях лежить через кішлаки Піньйон, Шурмаши, Пасруд, Маргузор. Червоні береги, червона глина, червоні хати. В кішлаках зустрічаємо, як і в багатьох інших місцях, таблички із описом проекту Євросоюзу "Питна вода для Таждикістану". В Шурмаши нам назустріч потягнувся вервичкою караван віслюків, огорнутих свіжим сіном. Пасруд трохи заспокоюється, хати стоять коло самої річки. Іноді здається, що так само тут жили люди і тисячу років тому. Вперше побачив тут чоловіків не у звичних вже тюбитейках, а в чалмах. За кішлаком дорога бере круто, прийшлося підніматися пішки. Сонце вже малює довгі тіни високих гір. Заправляємося питною водою із супутніх потоків річки Турзуль, що невеличким водоспадом шумить перед Маргузором. В кількох кілометрах за кішлаком стали на ніч. Як часто буває, між дорогою і річкою. Поряд шумить Пасруд. От-от і з-за скель вийде місяць у повні, виблискуючи холодним світлом на наших колесах, додаючи містики у відчуття і сни...

Частина 5. Я піду в далекі гори (або ногами до неба).

Новий день починається на висоті 2115 м. Сонячно. Вирушаємо ґрунтівкою під скелястою стіною вздовж крутих берегів. Трохи відпочили коло коша Сангі-Сафед (білий камінь), за мостом на лівий берег. Десь поряд має бути священне дерево. Пасруд знову розливається зеленою долиною. Гори виблискують снігом вершин і піднімають наші очі вище і вище. Дорога малює плавну лінію. Ось пройшли кіш Бодхона (дім вітрів). Тут же бачили останнє авто - єгерський УАЗ. Краса річкової долини вражає. Поспішати не хочеться. Від устя Чапдари продовжуємо шлях вздовж цієї річки. Стежка берегом Пасруда веде до перевалу Лаудан (3628 м). Через нього можна прокласти найлегший гірський шлях від Фандар`ї в Самарканд. Саме через Лаудан Олександр Великий вів свої загони... Та наш маршрут нині під перевал Алаудинський (3850 м). Нарешті дорога виводить до альпбази "Вертикаль" і арчевого гаю. За огорожею старий дід порався із картоплею, що готувалася до другого врожаю. Сказав, що має 77 років, тут народився і тут прожив усе життя.

Світанок над Алаудинським озером

Далі лише стежки. Чапдара, витікаючи з Алаудинських озер, пірнає під землю. Коло Вертикалі ріка виходить на волю, місцями утворюючи маленькі водоспади. Робимо невеличкий брід і долаємо круту ділянку серед великих каменів та старих дерев до нижнього озера. Невеличке озерце небесно-смарагдового кольору дуже прозоре. Ще одна крута сходинка, і ми таки на березі Алаудинського озера (2780 м). Це найкраще фанське озеро! Воно зачаровує із першого погляду, дивує прозоро-кришталевою водою, лісистими берегами і обіймами кам`яних велетнів в крижаних шапках. Один із них - Чапдара (~5100 м). В озері найчистіша і найпрозоріша вода в Фанах. Відбитки гір сягають самого дна, що сховалося на 16 метрів від поверхні. Цей досконалий витвір природи треба бачити. Вважається, що погода на озерах завжди краща, ніж на сусідніх вершинах та перевалах. Та нас трохи полякало дощиком, відчутною прохолодою і вітром. Що, врешті-решт, таки не завадило купанню, хоч і повернуло відчуття близької гірської негоди.

Ранній підйом і крута стежка між величезних каменів і зеленої арчі. Погляд назад радіє насиченій блакиті озер серед сивих віковічних вершин, що видаються не такими вже й недосяжними. Краса захоплює. Хочеться запам`ятати кожен кадр, кожну хмаринку, що огортає близькі гори.

З висотою почуваюся гірше. Сьогодні довелося включати волю. Хто був в горах, знає вартість дружньої підтримки. Знає, що найбільша перемога - над самим собою... Остання сотня метрів. Окремо велосипеди, окремо рюкзак. Нарешті. Ми на кілометр ближчі до неба і на посмішку ближчі до себе. Перевал. 3850 м (1А). Сильний холодний вітер, важкі хмари, темні гори. Волога випадає зграєю сніжинок.

Спуск прискорює. Тут не так круто. Розтягуємося і знову збираємось. От вже місцями й трава зеленіє. Приворожує погляд колишній льодовик Марія, що випростав білі руки, обіймаючи глибокий цирк. Це - урочище Чимтарга. Хмари спускаються врівень з нами. А ми спускаємось на стоянку в кількох сотнях метрів від моренних озер Дюшаха (3000 м). М`яка вогка трава огорнула камені навколо прозорого ручая. Стаємо. Згори, зі схилу, на нас дивиться могутній камінь-одинак. Швидко темніє. Місяць просвічує крізь хмари. Дівчата стиха співають. Гори слухають, не спиняючи вітер.

Частина 6. Де стрімкі потоки-ріки.

Сонячний ранок

Довелося добре відпочити, щоб достатньо відновитися фізично. Рушаємо у другій половині дня. Маленька річечка вивела до низки невеличких озер. Спокійні береги вкриті арчею. Легкий брід на лівий берег. Далі робимо спробу їхати. Кулікалонське озеро (2800 м), що його бачили ще згори, все ближче. Назустріч нам широкою ланкою стадо овець місцевої гіссарської породи, із довгою шерстю та закрученими рогами. На східному березі озера невеличкий літній кіш. Після Іскандеркуля та Алаудин, Кулікалон вразив, може, не так сильно. Із озер бере свою силу річка Артуч, що долає водоспадами сходинки кам`яних завалів, тікаючи в глибоку ущелину. Стежка йде лівим берегом. Кілька разів вона тоне в кам`яному вирі. Гори виграють рожево-червоним вечірнім сонцем. В долині серед зеленої трави виблискує білим річка. За нашими спинами, над самим озером, зійшла райдуга.

Ніч на березі Артучі запам`яталася зеленими очима, що споглядали на нас у світлі ліхтаря. Нам дали зрозуміти, що ми тут лише гості. Наші намети між близькою кам`яною стіною і берегом, на вузькій зеленій площині. Місяць знову освітлював все, наче вдень. До нашого табору він не дістав лише кілька метрів - стіна виявилася зависокою.

Зранку проходила ватага хлопчаків із віслюками. Щоб привернути до себе увагу, вони співали пісень. Дітвора добуває в горах дрова, шукаючи сухі дерева арчі. Нижче ми вийшли до альптабору "Артуч". Перед ним вже починається дорога, що веде до кішлаку Яккахона (один дім). Дорогою вітаємось із людьми в полі: "Салям алейкум!". У відповідь: "Алейкум ассалям!", прикладаючи руку до серця. Трохи далі - кішлак Панджруд. Це батьківщина Рудакі. Тут прокладають асфальт і будують мавзолей великого земляка, що народився і спочив тут же, коли повернувся сліпим до рідної хати. Рудакі вважають засновником перської поезії. Йому віддають шану не тільки в цьому краї, але й в Ірані та Афганістані. Нині таджики святкують 1150-ліття від дня його народження. А цей рік в країні - рік таджицької літератури.

В Кулолі нас запросив до себе на обід чоловік на ім`я Мізроб. Ми наїлися так, що ледве змогли підвестися :) Солодке, потім плов, а потім кавун. І ще яблука на дорогу, і буряк для борщу (а борщ в горах - сила)... Мізроб розказав, як копають вугілля в глибоких гірських копанках, щоб опалювати хати взимку, коли все тут вкрите снігом. Стоячи під спекотним сонцем не віриш, що й сюди приходить зима.

Ранок над устям р. Вору

За кішлаком перетнули міст через річку Кштут (1340 м). Вода в ній каламутна, хочемо встигнути дістатися чистої р. Саримат. Червоні скелясті береги ведуть грейдер до витоків, де Кштут ще називається Арчамайданом. Луки над рікою для захисту від худоби огорожені мурами з червоної глини, вкритими згори віттям обліпихи із гострими колючками. В кішлаку Порвін каменистим шляхом нам назустріч пронісся хлопець, стоячи ногами на рамі велосипеда. Цікаво, що схожий він був на нашого Олега: чорнявий і одягнений так само - помаранчева сорочка і червоні штані: ). Проминувши Зімтут і Газзу, дістаємося притоки р. Вору, що в трубі виведена на протилежний берег. Знову ночуємо на невеличкому покосі між річкою, дорогою і скелями. (1850 м).

Кішлак Хуморагунг

Саримат чистою голубою стрічкою стікає з гір. Кажуть, його вода лікує. А ще: щоб весілля було вдалим, треба привезти воду з Саримата. Спиняємося коло устя, під величезною старою вербою. Я кілька разів занурююсь в холодну воду, просто лягаючи на неглибоке дно під самим берегом. Два таджики, що чекали на когось при дорозі, пригостили на дивовижу смачними яблуками. Трохи вище по річці міст на правий берег. Невдовзі за ним невеличкий кішлак Хуморагунг.

Здається, потрапив на сотні років назад на машині часу. Хати з глиняної цегли, вузесенький місточок, мініатюрні городи вздовж берегів річки, повна відсутність електрики... А от настирні хлопчаки повертають на землю. Вони хочуть покрутити і посмикати руками кожну деталь велосипеда.

Знімаємо педалі - далі гірська стежка. Вона веде барвистими берегами, де пейзажі змінюють одне одного кожні 100-200 метрів. Є прекрасні місця стоянок. Тут можна насолоджуватися мальовничими гірськими краєвидами досхочу. На широкому лузі зустрічаємо велику групу стомлених французів, що зійшли з перевалу Тавосанг. Завтра ми також хотіли би бути на перевалі. Тому мусимо йти далі, щоби стати якомога ближче до нього. Трохи згодом, після крутого траверсу над рікою, підійшли під літню стоянку. Тут і заночували. 2375 м. Місяць прошиває намети яскравим сяйвом. Небо розлилося зоряними пасьянсами. Знизу чути гуркіт річки...

Частина 7. Сім озер - сім чудес. Сім-сім відкрийся...

Щоб вийти на стежку до перевалу, довелося в кілька траверсів здолати крутий схил. З-під землі точиться вода, що напуває трави. До перевалу кілометр по вертикалі. Тут не так круто, як на Алаудині, тому йдеться легше. Давно не видно Саримату в міжгір`ї. В траві місцями зустрічаємо маленькі жовті і білі квіточки. З кожним кроком пейзажі відкриваються ширше. Дихати легко. На висоті приблизно 2900 натрапляємо на літній кіш. Тут переважно жінки і діти. Вони просять зупинитися нас, щоб спочити. Беруть в руки наші велосипеди і котять поперед нас. Пригостили молочним кисляком, чаєм, хлібом. Ми, як завжди, розповідаємо про Україну, переглядаємо фото, даємо невеличкі подарунки дітворі. Дорослі питали ліки. Віддали, що могли. Наостанок нам показали таджицьку дзигу. Довгий стовбур застромляли на вертикальну опору і розкручували із шаленою швидкістю, як карусель. Потім відривали ноги від землі - і в політ. Перед такою забавою і дівчата наші не втримались :)

Таджицька дзига

Вже вкотре дивувався почуттю щастя таджиків-горців. Їх широким посмішкам, зичливості. І в той же самий час неустанній праці. Пригадалося, як поблизу одного з кішлаків зустріли дівчину, що йшла обіймаючи свою корову...

Трохи вище коша є джерело, з якого починається маленька річка Тавосанг, притока Саримату. Кілька досить положистих сходинок стежки після відпочинку - і ми на перевалі Тавосанг (3307 м). Такі місця дарують радість. Сонце, вітер і гори, як на долоні. Перевал або вершина - небесні береги, де єднаються стихії і народжуються нові. Де щастя переважує втому...

Східний бік перевалу проростає чорними вугільними виходами. Спускова стежка вимагає зосередження і обережності. Тримаємося лівого берега витоків річки Тіогли. Оминаємо низовий проміжний перевальчик, з якого вже видно закуте в кам`яний гірський мішок озеро Маргузор - одне із дивовижного природнього каскаду семи озер. Побачене окрилює. Не засмучує й швидка зміна погоди - холодний вітер нагнав дощових хмар і туману. Спиняємось на обід коло самотньої верхньої хати на березі швидкого потоку. Хазяїн має осла, якому аж 24 (!) роки. Довговухий трудяга вже сотні разів обійшов місцеві стежки і перевали. Цікаво, що їм підковують лише передні копита. Тварина, що давно звикла до людей, підпустила до себе і дала погладити коротку шерсть.

Далі стежка стрімко в`ється між каменів. Над озером з`являється сонце і тоненька райдуга. Внизу, наче у вулику, круті схили вкриті рядами хат. Довгими терасами лежать стежки і вузькі городи. На верхній долині коло річки невелике хлібне поле. Кілька женців із серпами жнуть і в`яжуть маленькі снопи, схожі на наших дідухів. Це - кішлак Тіогли. Ось, видно стежку завширшки із метр. Кріпимо педалі, сподіваємось, що невдовзі зможемо їхати. Переходимо на правий берег річки. Стежка йде терасою вздовж струмка. Місцями вона засипана камінням зі схилів. Лівий бік стежки урвистий. Неуважний рух - і довго котитися вниз.

Справжнє чудо світу

Можу сказати, що дотепер я не бачив такого поєднання природи, житла і людей. І сам кішлак і місце його розташування, якісь особливі. Паралельні лінії хат, дерев, ариків і городів, що вплетені в гори. Крутий схил створює враження, що хати буквально стоять одна на одній. Тут я зрозумів, чому таджики садять тополі. Річ у тім, що арча - дерево з роду ялівців. Її стовбур покручений і мало придатний як будівельний матеріал. А от молоді тополі використовують для будівництва мостів і пласких дахів тутешніх хат.

Від села починається грейдер, прогризений в скелі. Таких доріг я ще не знав. Серпантин, наче намальований. Ніби художник провів його коліна до самого синього озера, яке теж намалював. А за тим озером, ще озеро, а за тим - іще... Неодмінно погляньте на фото - зрозумієте. Шлях йде над водою, впритул до скали. Як же тут їдеться!

Надвечір минаємо кішлак Падруд. Спинилися спитати чи можна купити хліба, чи працює магазин. Одразу ж були оточені місцевим людом. Нам сказали, що магазин вже закритий, але зараз покличуть господаря. І тут почали виносити нам хто, що міг. Ми ледве спакували весь хліб, що нам дали. Запам`ятався зворушливий малий років п`яти. Він ніс кавалок, як половина самого себе... На подвір`ї дівча брало воду. Тут обходяться без коромисла - одне відро на голову, інше - в руку... Заночували на березі устя ріки Рашнаболосой, поряд із озером Нофін. Місячні тіні огорнули береги...

Частина 8. На долину.

Зранку трохи скупалися. Сонце також встало рано. Дорога й далі йде дном кам`яного мішка, нанизуючи озеро за озером, як коралі в намисті. На густу прозору блакить споглядають круті стіни. Зовсім не хочеться поспішати. Вода і гори, наче магніт, притягують погляд. Невеличке озеро. Від берега до високої скелі кілька метрів, це і є дорога. Проїхати повз таку красу просто неможливо. Спиняємось, щоб пірнути і нарешті відчути прохолоду. Цю водойму називають Нежигок. На дні лежить довжелезна каменюка. Здається, опустиш руку і торкнешся. Та де там! Прозора вода обманює погляд. Дістати каменя так і не вдалося.

Ходжа Насреддін - сам собі суфій і сам собі йог

На дорозі зустрілися чи не із самим Насреддіном. На ішаку, в довгому синьому халаті, в чалмі, колоритний бородатий аксакал тяг за собою на мотузці круторогого, непокірного й породистого цапа. Далі долиною тече річка Шинг. На самому її березі стоїть кішлак Рашна. Велетенські горіхи ростуть тут, мабуть, із сивих часів, пам`ятаючи воїнів, старих поетів і мандрівників. Особливий дух живе тут і понині - під охороною бурхливої чистої річки, старих дерев, хат і працелюбних людей.

Крутою мореною дорога над водою біжить до кішлака Шинг. Річка розливається, виходячи на рівнину. На березі ліплять цеглу із глини. По червоних схилах від води одна над одною сходинками здіймаються хати. Під деревом, в слабкій тіні, місцевий хоронитель часу - старий в світлому халаті і чалмі. Поряд - дерев`яна палиця.

Старий із Шингу

По карті від Шингу начебто асфальт. Та насправді - грунт із підсипкою. Звідси вже ходить автобус на Пенджикент. Нижче до річки Шинг несе свою жовтокаламутну воду Могієндар`я. Гірський видобуток йде прямо по її берегах. Де не де натрапляємо на залишки старого асфальту. Назустріч зрідка йдуть КРАЗи і напаковані крамом місцеві УАЗи. Довелося покружляти по Фільмандару, місцями виявилося несподівано круто. Але за містом таки справді асфальт. І пост, де перевірили наші документи.

Ось вже і "золота ріка". Зеравшан розлився широкою зеленою долиною із численними островами. Наче рай серед каменів і спеки. Золото тут миють так само разом із китайцями. Надвечір в`їхали в Пенджикент. Зняли кадр напам`ять біля пам`ятника Фірдоусі, автора "Шахнаме". Леонідич шукав, де можна було б поставити печатку із назвою міста. Врешті-решт дійшов до мера. Довгий і широкий кабінет довжиною в десятки метрів, підлога - суцільний килим. Під дальньою стіною - однісінький стіл і крісло, і все.

У супроводі ватаги місцевих хлопчаків-велосипедистів їдемо за місто. До кордону приблизно 25 км. Колеса вже скучили за асфальтом. Вечір, порожня траса. Сутеніє. Одним махом дісталися КПП. Вночі пункт закритий. Але для іноземців - виключення. Правда, нам довелося зачекати, доки зміна повечеряє. Зате прикордонники пригостили яблуками, всі по черзі познайомилися із дівчатами :), ніяково тримаючи усмішку. Офіцер розказував, що він навчався в Душанбе в університеті "імені Тараса Григоровича Шевченка" і тому з радістю вибрав кілька фото України.

До побачення Таджикістан, дякуємо за гостинність. І знову - привіт сонячний Узбекістан. Заночували в саду, приблизно в кілометрі від кордону.

Частина 9. Караван-сарай.

Вранішній сад ще тримав спеку затінком абрикос. Між дерев хлопчик і дівчинка років десяти пасли овець. Пастушок підійшов ближче, без слів пригостив абрикосовими кісточками. Місцеві кажуть, що кілька таких кісточок зранку - добре для шлунку. У відповідь хлопцю дали цукерок. Обабіч дороги до Самарканду - кішлаки та виноградні поля, майже нема місця, щоб стати при потребі на ніч. В придорожньому кішлаку зупинились на відпочинок. Нас пригостили трохи виноградом, принесли стіл і лави.

Ось і Самарканд. Місто, старе, наче казка, що зажило слави ще до народження богів, чия велич поголоском котилася світом. Місто, що вабило каравани Великого Шовкового Шляху, найсильніших володарів, мандрівників, поетів і вчених. Місто, що зазнало землетрусів і спеки, лихоліть і завойовників. Та битий посуд два небитих переживе. За 2750 років - є про що згадати. Наша перша згадка - Регістан. Площа і кілька споруд, що принаджують уже сотні років кожного, хто буває тут. Це місце свідок подій і людей, що зберігає їх слід. Кажуть, на площі Регістан Тимур виставляв нап`яті на палиці голови своїх ворогів... Медресе Улугбека. Саме того, що склав перший каталог зоряного неба, де записав понад 500 років тому більше тисячі зірок. Того, що побудував обсерваторію.

Кольору неба і бані над медресе, що їх охороняють високі мінарети. Колись вони були ще вищими, та не втрималися підчас земних потрясінь. Над входом медресе Шер Дор тигри несуть Сонце на своїх спинах. Дивують палітрою і калейдоскопічними візерунками розписи і малюнки, різьблення і орнаменти, мелодії і легенди. В 2001 році Самарканд був зарахований ЮНЕСКО до Всесвітньої спадщини.

Самарканд. Медресе Шер-Дор, фрагмент

Різнобарв`я майоліки, мозаїки, кераміки, текстилю і різьбленого дерева, грона стиглого винограду на тлі спрадавніх стін, спокій вечірньої прохолоди і свіжість вранішнього сонця в кам`яних вікнах - відбиті на світлинах японського митця, зачарованого містом. Дещицю з його робіт виставлено в міському музеї. Важко обрати обмежену кількість фото, щоби передати всю побачену красу. Можливо, щось в орнаментах нагадає скіфів чи сарматів, яких, до того непереможних, здолало в цих краях Олександрове військо? Хоча, одного разу таки саме скіфи завдали поразки легіонам Великого Іскандера.

Дух легенди оживає в мавзолеї Тимура (Гур-Емір). Цю історію я почув в музеї Самарканда: Сталін у прагненні пошуку артефактів влади не тільки споряджав експедиції на пошуки Шамбали. А й напередодні війні "із науковою метою" дав дозвіл відкрити гріб Великого Тимура й кількох його нащадків. Тимура, що створив чи не найбільшу в світі імперію: від Москви до Сибіру, від Уралу до індійського узбережжя. Тимура, чиє ім`я наганяло страху і стало символом могутності і величі. Наукова мета була досягнута - Тимур таки був велетнем свого часу: 185 см зросту, таки накульгував - тому європейці нарекли його Тамерланом. Улугбек, онук Тимура, таки дійсно був вбитий і голову йому таки відтяли (за історією це зробив його ж син в пожаданні влади).

За переданням, той, хто відкриє гріб Тимура, накличе війну і біду. Війна, а з нею й біда, прийшли досить швидко. Під час Сталінградської битви, коли шальки терезів коливалися і ніхто не міг напевне сказати, чим все скінчиться, Сталін вирішує якнайшвидше повернути останки Тимура в мавзолей. Слід не просто повернути тіло, а й зробити капітальну реставрацію мавзолею. На цю справу, виділено 100 млн. рублів (вартість 17 танків). На оздобу пішло 29 кг золота. Тіло повернули в мавзолей, під Сталінградом стався злам у війні... Наскільки це легенда - вирішує кожний сам. Арчовий гріб Тимура залишився в міському музеї. Нам дозволили торкнутися його...

Колорит войовничого сходу і дух Тимура можна відчути з полотен відомого художника-баталіста Верещагіна, що брав тут натхнення. Ви, мабуть, бачили його картину "Апофеоз війни". А от апофеоз самого митця стався в Цусімі - художник трагічно загинув разом із російським флотом.

Самарканд. Медресе Тілля-Корі, зала

Нащадок Тимура - Шах-Джахан, увічнив себе і своє кохання в іншій легенді на ім`я Тадж-Махал. Про це може розповісти Леонідич, що на своєму двоколісному коні катав і там. Як для невеличкого звіту, самаркандських легенд може, досить. Історії Афрасіабу, описи Шахі-Зінди, Рухабаду і Бібі-Ханум, багатьох інших місць священного Самарканду, іх таємниці - залишимо на майбутнє. Так само як і історії Олександра Македонського і Роксани, Марко Поло і Омара Хайяма. До речі, я був вражений не тільки мистецьким талантом Хайяма, а також його вкладом у філософську думку, математику, астрономію. Людина, що самостійно вивчила "Начала" Євкліда, розвила їх. Учень, що після кількох диспутів у медресе був переведений у викладачі. Той, хто майже тисячу років тому запропонував календар, точніший за сучасний... Ну от, таки не втримався :).

Колись каравани йшли до Самарканду, де гендлярі могли продати свій товар, набрати нового, відпочити і дати відпочинку верблюдам. Зустрічали їх в караван-сараях, яких тут було вдосталь. Окремо місця для людей, окремо - для худоби. Обов`язково - вода. Великі караван-сараї нагадували сучасні готелі. При потребі тут можна було і напад розбійників відбити. Стежки вели на ринок. Крім завезеного краму, місцеві ремісники виставляли на продаж свою роботу. Тут дізнавалися вісті з далеких країв. Нинішній ринок, напевне, бідніший, геть забитий китайським товаром. Хоч ще не втратив свого колориту. Багато солодощів, меду, сушених фруктів. Ну й, звичайно ж, люди, посмішки, обличчя. В цьому вирі несподівано зустріли землячку з Дніпра :).

Для того, щоб викупити заброньовані квитки до Києва, з нас вимагали реєстрацію. Реєстрацію може надати готель. Знімаємо 2 тримісні номери загальною вартістю 72000 сум на добу (приблизно 53 USD) в готелі Регістан. Це найдешевші номери, що їх можна було знайти. Сервіс також мінімальний, зате для велосипедів стайня на балконі. За розкладом маємо день відпочинку. Про нього - далі. А поки - надвечір гуляли містом разом із Ібрагімом, з яким познайомилися ще в поїзді. Добре спокійно посидіти, споглядаючи підсвічений Регістан. Десь неподалік грало весілля, чоловік, мабуть, на 500. Ну і який же вечір тут без чайхани? Отож :) ...

Частина 10. Біле сонце й зелені чинари.

Нічний потяг везе нас в Бухару. Ранок відкриває безмежну пустелю за вікном. Сонце покриває все рожевим і жовтим. Наче острови в широкому морі, височіють гори аж ген за далеким обрієм.

Бухара. Стіни фортеці Арк, Мінарет Калян

Наша перша ранкова зустріч - меморіальний комплекс (хазрата) Багаудіна Накшбанда. Тут вважають це місце наступним для прощі після Мекки і Медіни. Накшбанд - відомий суфій-святий, що заклав свою школу та залишив по собі релігійні та філософські праці. Суфії багато часу проводили в молитовних медитаціях, наближаючись у цьому стані до Аллаха. Вони були живим прикладом і вчителями праведного життя. Кожен з них мав майстерно володіти якимсь ремеслом, щоб заробити працею собі на життя, хоч вони й мали багато подаянь. Людські гроші пускали на розвиток шкіл та допомогу бідним. Наприклад, один з суфіїв купував молодого барана, годував його, а через рік продавав на ринку за ту ж таки ціну. Щоб ціни не росли. Накшбанд проповідував об`єднання ісламських течій навколо святого імені Аллаха.

Коли Ходжа Насреддін віддав свої гроші біднякам, аби ті не потрапили до боргової ями, вони питалися: ?Чи це не святий Багаудін встав із своєї гробниці?? Нині комплекс відреставрований, діє музей. Екскурсовод погодився провести для нас екскурсію безплатно. Його розповідь мене вразила. Спостерігаючи від першого дня, я сильно змінив своє ставлення до ісламу та мусульман. У відкритій альтанці закінчувалася спільна молитва із співом. Потім всіх, і нас в тому числі, пригощали свіжими вергунами. Це місцева традиція.

А далі кольоровою стрічкою пройшли літня резиденція Бухарського хана, комплекс Пой-Калян, стара фортеця і ханський палац Арк, мавзолей Саманідів, ремісницькі лотки і широчезні килими на ринку. Схожі на ті, що ними колись вкривали підлоги ханських залів. Ще й досі збереглися шиті золотом халати, шапки і взуття. Досить дивним чином опинилися в Бухарі меблі Наполеона. Колись, на території резиденції серед паркового саду жило кілька слонів. Колоритно виглядав і відреставрований фотопортрет самого хана, знятий в кольорі Прокудіним-Горським 1911 року.

Бухара. Усипальниця Чор-Мінор

Пам`ятник Насреддіну

Щоб побудувати Арк, вручну була насипана гора у 18 метрів заввишки, навколо якої збудували мури. З високих воріт оголошувались ханські укази, на площі під стінами відбувалися публічні страти. Останній бухарський хан втік звідси у 1918 році до Кабулу. Фрунзе бомбував Арк, фортецю віком півтори тисячі літ, з літаків, руйнуючи стіни й внутрішні будівлі. Серце старих стін - глина і дерево, можна побачити ще й нині. Це найдавніша пам`ятка Бухари - ІІІ ст. до н.е..

Ансамбль Пой-Калян помітний здалеку і є справжньою окрасою Бухари. З перших його будівель зберігся височезний оглядовий мінарет Калян (1127 р.) висотою у 45.6 м. Складений із давньої цегли, він буквально розписаний кладкою. Згори сторожа вартувала місто. Мінарет слугував за маяк далеким караванам. Через кілька сотень років поряд постала синьочола мечеть Калян (1514 р.). Унікальна будівля - 208 опорних колон і 288 куполів! Тут одночасно збиралися до 12 тисяч чоловік.

Ховаючись від 45-градусної спеки неподалік Арку, стали свідками, як родичі молодого несли калим до хати молодої. Невеличка хода йшла під звуки двох довгих мідних труб і барабану. На відпочинок сіли у відомому Лябі-Хаус. Це місце залишається незмінним більше 500 років. Хаус - це рукотворне прямокутне озеро. Над ним схилилися чинари. Такі старі, що пам`ятають, мабуть, ще самого Насреддіна, чий пам`ятник стоїть поряд. Озером плавають білі качки та лебеді. Такі місця серед пустелі і спеки виглядають маленьким раєм. Як же прагнули дійти до Бухари каравани, щоб в караван-сараї підтримати свої сили і сили верблюдів. Ми ж п`ємо зелений чай і споглядаємо на спокійне озеро. Так, як це робили тут тисячі мандрівників за історію віком у дві з половиною тисячі літ... Не дістає лише чалми, халату і срібної бороди :)

Неподалік старе медресе, що нині відновлюється. Подвір`я в тіні дерев запрошує не поспішати. Вузькі вулички з невисокими хатами і пласкими дахами трохи покрутили в лабіринті, поки не вивели нас до усипальниці чотирьох сестер - Чор-Мінор. Ця порівняно невеличка споруда принаджує своєю лаконічністю і довершеністю. Чотири вежі із синіми куполами по кутах гробниці. Багато років на одному з куполів було лелече гніздо. Нині його нема, але нас зустрів білий голуб, що сидів на верхівці. Час іде - Бухара стоїть?

Частина 11. Останній перевал.

З Самарканду рухаємось в бік Шахрисабзу - рідного міста Тимура, одного з найстаріших міст Узбекистану, столиці древньої Согдіани. Цим давнім шляхом майже у сотню кілометрів ходили славнозвісні загони правителів і каравани. Між містами лежить перевал Тахта-Корча (1675 м) на Зеравшанському хребті. Вздовж дороги виноградники і сади куди сягає око. На кордоні району Ургут пам`ятник давньому воїну нагадує історію. Через перевал заборонено рух пасажирських автобусів, незважаючи на переважно добре асфальтове покриття. На перепочинку куштуємо виноград, солодкий сонячний плід, що щедро дарує цей край. Скільки б не їв його - хочеться ще :).

Низові підйоми йдуть поряд із чистою річкою, правим берегом, місцями вкриті тінню дерев. Вище пейзаж стає більш скелястим. Із рослин - сухі трави. Верхівка перевалу досить полога. Вона на кілометр здіймається над Шахрисабзом і Самаркандом. Перевалом йде кордон між Самаркандським і Кашкадар`їнським велоятами (областями). На спусковому серпантині уважні і щасливі - долина, як на долоні. Зелень ланів і марево синього неба. Десь там - Шахрисабз (зелене місто). Місто, що пам?ятає походи Македонського, перських царів Дарія і Кира... Скелі де-не-де мають куточки дерев. В одному з таких, поряд із джерелом, стаємо на обід. Точніше - лягаємо на дастархані, вкритому тканим кольоровим рядном. Холодною водою омили ноги.

Цей бік перевалу крутіший. Гальма працюють на повну. Вітер ріже очі. На прямій ділянці Олег розігнався до 84 км/год. В кішлаку Рускішлак, поки клеїли камеру, господар місцевої крамниці пригостив морозивом. Надвечір в`їхали в Шахрисабз. Поки купували продукти на вечерю, до нас під`їхав місцевий і запропонував місце для ночівлі - дитячий табір. Він провів нас до воріт. Але пройти всередину так і не вийшло. Стали поряд в гаю серед високих тополь, що оточили місце щільним тином.

Ранок тримав прохолоду верхівками дерев і вологою струмка неподалік. Зі світанком залунали звуки з далеких мінаретів, потім - музика, дуже схожа на індійську. Вона супроводжувала нас в місті і надалі. Тут готувалися до 1-го вересня, Дня незалежності Узбекістану. Колись місто було оточено валом і ровом з водою, над якими стояли підйомні мости. Тимур оточив місто муром. Тут він збудував свій палац - Ак-Сарай (білий палац). Його арка-вежа збереглася й понині, хоч і висотою всього 38 метрів. А колись над аркою був спостережний майданчик, над яким - літній сад, на висоті 70 метрів.

Побачене, навіть і руїни, вражають. Місцями збережено кількадесят-сантиметровий шар мозаїки. З висоти стовпів Ак-Сараю панорама міста. Поряд на площі - величний пам`ятник Аміру Тимуру. Десь далі височіє Голуба Мечеть (Дорут Тілавят), невеличке місто як на долоні. Нині тут близько 50 тисяч мешканців. В Шахрисабзі (давня назва - Кеш) зупинявся Марко Поло, тут жив свого часу Улугбек. Тут пролягав і Великий Шовковий Шлях. Свого часу місто було центром антиарабського і антиісламського опору. Шахрисабз здавна був відомий своїми ремеслами. Особливо - ткацтвом, вишивкою і різьбою. Так само, як Бухара і Самарканд, місто зараховано до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Оглянувши місцеві старожитності, прямуємо дорогою в напрямку Карши. Це найдовший ходовий день - 125 кілометрів. Рівнина, сонце пече. Назустріч з ланів бавовника йдуть триколісні трактори - спеціальна версія. Нарешті край дороги насосна станція і басейн з проточною водою, що розходиться по арикам. Щастю немає меж :). Встигаємо покупатися, трохи випрати і висушити. На шляху мало кішлаків, вода всюди привозна. Іі збирають в закопаних ємностях, де живе риба. В кішлаку Чім обідаємо в невеличкій чайхані, що її тут називають "бар".

Сонце поволі слабне. В тополиному гаю між дорогою і полем знайшли криницю. Селяни пригостили помідорами, бажають щасливої дороги. В останніх променях дістаємося знаку "Карши". Двоє місцевих хлопців на велосипедах виводять на дорогу до залізничного вокзалу. Вечірнє місто дихає прохолодою, минаємо підсвічені фонтани. Незвично багато електричного світла. От і вокзал. Це був останній ходовий день...

До Ташкенту їхали фірмовим потягом в просторому купе на 6 чоловік, з двома телевізорами. На столі - зелений чай в чайнику і піали, розмальовані квітами пахти. Останній день присвятили прогулянкам по Ташкенту. Зелені тінисті парки з фонтанами, музей Тимура. Мали екскурсію у відновленому медресе Кукалдаш. Найцікавіше - кабінет каліграфії. Олег піднявся на Ташкентську телевежу, порівнюючи її із Берлінською, де також бував. І звичайно ж, ринок - виноград і фрукти в довгу дорогу додому.

З нами залишаються зустрічі, пейзажі, легенди і павутиння сонячних візерунків на спицях велосипедних коліс. До зустрічі...

Частина 12. Додаткові дані.

Трек походу

Маршрут по днях:
* відстані фіксовані велокомп`ютером CatEye, набір висот підсумовано з профілів треків, відновлених із допомогою програми OziExplorer. При підрахунку набору дотримано песимістичного принципу, тобто локальні перепади, щодо яких були сумніви достовірності - не бралися до уваги. Карти масштабу 1, 2, 5, 10 км і прив`язки до них, взяті з сайту http://maps.poehali.org. Проміжні висоти на маршруті визначалися за допомогою альтиметру Casio Sport.

період витрат: з 03.08.2008 по 01.09.2008
кількість людей: 6

• оформлення в готелі було потрібне для отримання реєстрації, щоб мати змогу купити квитки на поїзд Ташкент-Харків
• поїздку до Бухари не включено до залікового звіту (здійснено під час днювання)
• частину культурних об`єктів оглянуто безплатно та із пільгами за міжнародними студентськими посвідченнями ЮНЕСКО

Використані джерела.

1. Карти і прив`язки до них: http://maps.poehali.org
2. Звіти дніпропетровських і інших велотуристів про маршрути в райони походу.
3. Вікіпедія - вільна енциклопедія.
4. Н.В. Пагануцци. Фанские горы и Ягноб. http://www.leninabad.org/conference/viewtopic.php?t=161
5. А.С. Мухин, В.С. Гусев. Фанские горы. http://citadel.bstu.by/metod/index.html

Подяки.

Шумілову Олександру, керівникові, що зібрав нас і повів у цікаву подорож.

Учасникам походу за настрій і підтримку.

Нелі з Ташкенту, Рано з Бекабаду, Нуріку з Куштегермону, Мізробу з Кулолі, Ібрагіму з Самарканда, Ельору, і всім, хто допомагав нам в дорозі і чиїх імен ми не знаємо.

Звіт склав: Романюк Сергій, м. Донецьк 2008-2009 (http://www.velodonetsk.org)

Постійна адреса звіту: http://www.velodonetsk.org/index.php?option=com_content&task=view&id=187&Itemid=48

Постійна адреса фотоальбому: http://www.velodonetsk.org/gallery/main.php?g2_itemId=4516

Трек походу	Господар, гості і сім`я	Фандар`їнська ущелина	Озеро Іскандеркуль
Тут вам не рівнина	Світанок над Алаудинським озером	Сонячний ранок	Ранок над устям р. Вору
Бухара. Стіни фортеці Арк, Мінарет Калян	Кішлак Хуморагунг	На стежці на перевал Тавосанг	Таджицька дзига
Справжнє чудо світу	Ходжа Насреддін - сам собі суфій і сам собі йог	Старий із Шингу	Самарканд. Ансамбль Регістан
Самарканд. Медресе Шер-Дор, фрагмент	Самарканд. Медресе Тілля-Корі, зала	Пам`ятник Насреддіну	Бухара. Усипальниця Чор-Мінор