 Орієнтування поза туристичними стежками виявилось нашою найбільшою проблемою. Певний час у вузьких колах моїх друзів проростала ідея стосовно участі в пригодницькому марафоні і цього року все начебто складалося непогано, тому було вирішено заявитися на Gorgany race 2010. Для тих хто не знає що це таке, поясню двома словами. За кілька годин до старту марафону видається мапа з контрольними пунктами, в яких потрібно сфотографуватися, та суддівськими пунктами, в яких потрібно виконати певні вправи з техніки пішохідного туризму. Цього року було 4 суддівських КП та 8 + 1 бонусне звичайних. За словами організаторів ідеальний маршрут за мапою складає 90 км і на його проходження дається 30 годин. Як можна зрозуміти з назви марафон відбувається в Горганах, найбільш диких та складних для проходження горах в Україні. Цього року на Gorgany race 2010 заявилось 65 пішохідних та 14 вело команд. В моїй команді були ще Сергій Храпко та Володя Павлуша.  Стара Гута. Наш табір. Бутерброди в дорогу. Перед стартом змагань головними своїми недоліками ми вважали повну відсутність досвіду подібних змагань та досвіду виконання вправ з техніки туризму (мотузки, переправи, тощо). Фізично подолати 90 км горами за 30 годин (середня швидкість 3 км/год) ми вважали досить реальним та були налаштовані пройти дистанцію повністю. Організатори цього року обіцяли найскладніший маршрут з вершинами понад 1800 м, з камінням, з жерепом, з переправами через річки віддаленими районами без зв’язку, доріг та стежок, але ж це Горгани, там майже кругом так. :)  Продираємось догори через лісоповал. Потім ми перейшли вбрід річку, почали підніматися в гори в напрямку 1-го КП та опинилися на самоті. Спочатку йшли дорогою, потім дорога скінчилася і ми стали йти полонинками, але невдовзі скінчилися й полонинки. Ніяких стежок навколо помічено не було, тому ми просто почали підніматися догори диким неходженим лісом через хащі сосни. Футболка вже повністю мокра, по руках, ногах та обличчю шмагають сухі гілки, мошкара, гнус та оводи рояться навколо нас та починають гризти все, на що їм вдається сісти, тому краще йти. :) Сосни ростуть настільки щільно, що якби ми були з великими рюкзаками, то просто не змогли б пролазити між ними фізично. Добре, що все ж таки в останній момент вирішили залишити в таборі карімати, бо це був би їх останній вихід. Сил вистачає, тому підтримуємо як для такої місцевості непоганий темп, але примудряємось залізти в якийсь суцільний лісоповал. Нечисленні дерева, які  Сухі дерева, які встояли на лісоповалі. все ж стояли вертикально, були абсолютно сухі. Було таке враження, що в це місце потрапила блискавка та випалила все навколо. Майже всі дерева попадали на землю одне на одного, так що утворилися завали в декілька метрів заввишки, по яким майже неможливо йти зверху та абсолютно неможливо продертися низом або десь посередині. Єдиний вихід це вилазити на ті, що лежать з самого верху, йти по ним скільки вийде, спускатися до низу, проходити декілька кроків ще та знову вилазити на якесь дерево доверху. В цей час ми почули голоси десь ліворуч та як нас обходять інші команди, але додати в швидкості на такій місцевості ми не могли. до того ж Сергію чомусь важко дався старт, він йшов останнім, відставав та попрохав трохи перепочити. Після нетривалої паузи ми все ж таки вийшли з лісоповалу та трохи скорегували траєкторію нашого руху. Тим не менш ми набрали зайвої висоти, майже піднялися на гору, яка нам була непотрібна та вийшли між 1-им та 2-им КП. Але нічого не вдієш треба спускатися та йти шукати десь в лісі дерев’яний будиночок. Ми спустились трохи донизу і нам на зустріч почали йти команди, які вже взяли 1-ий КП та навіть підказали нам до нього дорогу. Доки ми лазили в лісоповалі  Сергій релаксує та оживає. нас обійшло команд 15 і тепер вони всі йшли назустріч нам. :) На взяття 1-го КП нам знадобилось 2,5 години, треба було наздоганяти інші команди, але Сергій все ще почував себе недобре та попрохав ще одну паузу та лимону, щоб привести організм до тонусу. Щоб не втрачати час даремно ми вирішили одразу вже й трохи перекусити. Шкода, що ми тут відстали від великої групи команд, але кілька пауз та лимон додали Сергію наснаги і він ожив. Можливо на нього погано вплинула пробіжка під сонцем з рюкзаком, але може бути, що вона тут і зовсім ні до чого.  Між 1-им та 2-им КП. Від 1 КП до 2-го ми йшли непогано. Майже без зайвих переміщень вийшли на потрібний нам хребет, на ньому почали були знову продиратися хащами догори, але випадково натрапили на стежку в потрібному напрямку і почали йти значно швидше та з меншою витратою сил. до того ж по рації ми натрапили на канал, на якому розмовляли команди попереду нас і до певних речей ми були готові наперед. Також на цій стежці було джерело, в якому ми поповнили наші запаси води, які на спеці під навантаженням танули дуже швидко. 2-е КП ми взяли ще через 3 години після першого. Зі стежкою нам відверто пощастило, адже на мапі її не було. Попри паузу біля 1-го КП між 1-им та 2-им КП ми трохи скоротили відстань від команд попереду нас, але вже починали з’являтися перші ознаки втоми і ми вирішили перекусити перед довгим та тривалим переходом до 3-го КП. Це була наша стратегічна помилка. Попереду нас були люди, які в Горганах орієнтуються напевно краще ніж я на Оболоні, а у нас із цим як виявилось є проблеми.  Хр. Станимир. Ми вже зрозуміли, що на продирання хащами ми витрачаємо значно більше часу та сил ніж на довші переходи стежками, тому до 3-го КП вирішили йти довжелезною дорогою через Максимець. Принаймні на мапі коротших шляхів ми не бачили. Вздовж струмків, що текли до Максимця кругом були позначені дуже круті схили. Йшли ми досить швидко, дорога була нудна і час спливав непомітно, але також швидко. На дорогу до Максимця ми витратили ще 3,5 години. Лідери перегонів тут точно бігли, а не йшли. З Максимця вирішили підніматися стежкою вздовж річки в напрямку полонинки, з якої вже можна було вийти на 3-є КП. Для певності навіть перепитали дорогу у місцевого чоловіка. Особисто я його слова не зміг поєднати з тим, що бачив на мапі, але наш напрям руху він підтвердив. Ноги вже були находжені та після кожної паузи потрібно було йти хвилин 5, щоб вони розходилися. Після Горган у мене ікри  Хр. Станимир. днів 5 були неначе кам’яні. Стежка інколи була розмита і доводилось йти схилами, тому ми навряд чи шли в нормальному темпі. Тим не менш ми таки вийшли доверху на полонину, але досить швидко зрозуміли, що полонина не та. :) Протягом підйому досить дивно себе вів GPS. Спочатку він малював, що ми йдемо вздовж річки, а потім річка за його даними почала віддалятись праворуч, хоча в житті ми постійно йшли вздовж неї. Зробили припущення де ми можемо бути й почали просуватися в скорегованому напрямку, щоб все ж таки потрапити на ту полонину, на яку хотіли вийти спочатку. до гнусу, мух та оводів додалися ще й комарі та кропива. :) Раптом ми вийшли на полонинку з дерев’яним будиночком і навіть промайнула надія, що це взагалі полонинка з 3-ім КП. Але огляд місцевості досить швидко показав, що це не вона. На полонині були корови і все вказувало на те, що в будиночку мають бути пастухи. Хлопці  Хр. Станимир. захотіли піти запитати у них дорогу, але мені цього хотілося найменше. Місцеві не користуються мапами і нічого в них не розуміють. Так, вони постійно ходять горами, але вони це роблять інакше ніж ми. Їм ще в дитинстві хтось з дорослих показує дорогу до свого корівника, за грибами, до сусіднього села і т.д., але у них немає необхідності користуватись мапами і вони свої практичні знання з розташування тих чи інших предметів не можуть коректно розмістити у просторі. до того ж вони навіть високі гори, що є гарними орієнтирами можуть між собою називати іншими назвами. Врешті-решт ми втратили півгодини на те, що місцевий хлопець досить наполегливо хотів відправити нас в зовсім іншому напрямку, ніж нам було потрібно. Як виявилось одну команду він туди вже відправив. :) Ми знову вийшли на стежку, якої не було на мапі і почали рухатись нею траверсом г. Гавор, яка в цій місцевості була єдиним помітним орієнтиром.  Палять ліс, будують дорогу. В одному місці на стежці не було лісу і ми начебто побачили потрібні нам полонини. Йти до них напряму не дозволяв рельєф місцевості і ми продовжили рух траверсом та дійшли до наступної полонинки. З неї нам потрібно було скинути метрів 500 висоти в певному напрямку за азимутом. Здавалося б нічого важкого, але йти потрібно було через ліс без жодного орієнтира, до того ж дуже крутими схилами. Спочатку Сергій навіть сказав, що тут не можна йти, а потрібно шукати обхід, але тоді ми б точно не знайшли потрібну полонинку, тому досить швидко вмовили його спускатись. Вже пішла 22-га година і надворі попри найдовші дні в році вже смеркалось. Добре що до цього ми постійно шли на захід і сонце нам допомагало трохи довше. Хвилин через 15 попереду щось почало просвічуватись і ми вирушили в цьому напрямку. Все вказувало на те, що це полонина понад тою, що з 3-ім КП, але  Село Максимець. виявилось, що це досить свіжий зруб, якого нема на мапі взагалі. На ньому вже починали бігти струмочки, а це означало, що наша полонина має бути десь поруч. Ми огляділись навколо і дійсно, наскільки можна було розглядіти в сутінках, начебто в бік від нас зверху поперечного хребта була полонинка. Часу до повної темряви було обмаль, тому ми одразу ж почали штурмувати його в лоб. Коли ми піднялись на цю начебто полонинку, то виявилось, що це теж зруб, тільки більш старий і вже наполовину заріс деревами. 22-га година, сонце сіло, ми замахані, сидимо і думаємо, що ми дебіли. Мапа, компас та GPS, прочесали всі гори навколо, а знайти потрібну полонину не можемо. Єдиний варіант, який у нас був, це продовжувати скидати висоту далі, але ціна помилки вже значно зростає. На диво вже зовсім близько ще до настання повної темряви ми помічаємо ще одну полонину. :) І це дійсно полонина, а не зруб.  Піднімаємось вздовж річки на полонину біля г. Гечура. не зовсім посередині полонини, не зовсім в найвищому місці знаходимо самотню сосну зі скотчем Trim, яким користуються організатори, але відмітки КП на ній нема. Дивно. Помилитися з 3-ім КП не можна, бо це єдиний орієнтир для виходу на 1-е суддівське КП. Перевіряємо всі інші дерева на полонині, на них нічого нема і найголовніше на цій полонині нема будиночку, який позначений на мапі. Можливо цей скотч з минулорічних перегонів. На всяк випадок фотографуємось, але йдемо нижче, бо туди веде якась дорога. Знизу ще одна полонина. На мапі їх якраз 2, одна над одною і КП має бути на нижній. З ліхтариками в темряві перевіряємо всі дерева на полонині, але не те що знаків немає, а навіть нічого схожого на самотню сосну в найвищій точці немає. Виходить, що на полонині вище якраз і було 3 КП.  Піднімаємось вздовж річки на полонину біля г. Гечура. Гнус та комарі просто згризають заживо. З 3-го КП до 1-го суддівського потрібно просто пройти 5 км вздовж річки донизу. Взяття 3-го КП означає, що 1-е суддівське вже майже в кишені, але… воно працює лише до 0 годин, а який до нього шлях ми не знаємо. Прийти туди, скинути висоту ще та дізнатися, що ти спізнився якось зовсім не хочеться, а дорога назад додому пролягає через Сивулю 1800 м. до того 3 КП за 13 годин це зовсім не той результат, на який ми розраховували. Ми й вдень не надто добре орієнтувались, а тут знаходимось в такій конкретній ж…, з якої вибиратися вночі зовсім не хочеться. Апатія перемагає і ми вирішуємо залишатись спати на цій полонині без спальників та каріматів.  Намагаємось спати під відкритим небом :) Добре, що від гнусу рятують штани та інша одежа. Ці мошки настільки маленькі, що я навіть не можу уявити чим вони взагалі кусають, але кусають вони добряче. Ми з Сергієм маємо підпопники, тому лягаємо спати на них та рюкзаки. У Вови такого девайсу нема, тому він вирізає гілки сосни собі на підстилку. Вночі прохолодно. Знаходимо на полонині невеличку долинку, щоб не так дув вітер і лягаємо в ній спати. Перед сном розглядаємо зоряне небо і шукаємо сузір’я. Вперше в житті знаходжу 6 сузір’їв. :) Зірки великі, яскраві та зовсім поруч. Видно багато маленьких зірок, які в Києві майже не видно. Жалкую, що не роздрукував мапу зоряного неба, щоб вивчити ще більше сузір’їв. Всі частини тіла навіть обличчя мають бути повністю закриті, бо гнус з’їсть. В Горганах потрібно боятись не ведмедів та вовків, а гнусу. :) Вдягаю термобілизну та спортивний костюм. Начебто в цьому всьому мені не холодно, але для сну все ж прохолодно і заснути не можу. Дощу на щастя нема, але згадую, що у мене є дощовик. :) Якщо в нього закутатись, то я маю прогріти повітря всередині та нарешті заснути. Спочатку одягаю його на тулуб та ноги, але комарі з легкістю прокушують баф і кусають обличчя. Перетягаю дощовик на голову та піджимаю ноги. :) Перший раз в житті сплю на вулиці без спальника та карімата. :)  Фото з суддею на КП :) На природі прокидаєшся завжди на світанку і дивишся як прокидається природа. Дрімаєш та насолоджуєшся початком нового дня. Тут дійсно можна відчути, що людина також частинка природи. Навколо нас пасуться коні. Вони напевно людей тут бачать не часто, але явно очікують, що ми їх погодуємо. Годувати їх нічим, але самим їсти не хочеться також. Мотивація для марафону втрачена, тому ми просто на розслабоні йдемо назад. Дозволяємо собі фоткати краєвиди навколо та спати по півгодини після їжі, пересуваємось виключно туристичними стежками. :) По дорозі додому зустрічаємо іншу команду, яка нас обігнала біля 1-го КП, коли ми зробили паузу. Вони на 3-му КП були на 4 години раніше за нас, але потрапили на нього якимось чином по стежці… Звісно ж встигли взяти 1-е суддівське КП, але за ніч взяли лише одне єдине КП. Після розмови з ними вирішуємо все ж таки зайти хоча б на суддівське КП з іншого боку від фінішу, щоб хоча б дізнатися які там вправи і спробувати їх виконати. Збільшуємо темп вдвічі. :) Насправді після сну у нас стільки сил, що ми могли б і побігти. :) На суддівському КП потрібно було переправитись по мотузці під мостом з одного берега річки на інший. Я таким займався вперше, тому було цікаво. Вправа зовсім не складна і її може виконати кожен. Фінішуємо за годину до завершення контрольного часу.  Фото з головним суддею перед початком змагань. Першого дня ввечері я був впевнений, що Gorgany race це не для мене і мені тут нема чого робити, але другого дня на фініші виявилось, що все зовсім не так погано. 5 взятих КП дозволили нам посісти місце в середині таблиці, хоча нестача досвіду виявлялась постійно. Ми не знали, що навіть якби судді залишили 1-е суддівське КП до нашого приходу, то можна було на ньому сфотографуватись і нам би його зарахували як взяте, але з невиконаними вправами і ми просто отримали б штрафний час. А це КП було єдиним нормальним виходом з тої ж…, в якій знаходиться 3-е КП. Ми могли взяти 1-е суддівське КП та одночасно вийти на нормальні туристичні стежки, якими можна пересуватись вночі. Досвід спілкування з іншими командами показав, що в Горганах вночі поза туристичними стежками орієнтуватись майже неможливо. Деякі команди навіть з професіональними орієнтувальниками намотували круги навколо Овула всю ніч  Мої ноги після марафону. та виходили на нього лише зранку. Я відчув на собі як сильно впливає на швидкість переміщення вага рюкзака. Порівняно з походами з великими рюкзаками ми просто летіли, хоча й багато ходили хащами поза стежками. Мені здавалося, що ми майже не брали зайвих речей і після похідних 20-25 кг у нас легкі рюкзаки, але лідери перегонів вибігали з зовсім малесенькими рюкзаками, в яких окрім аптечки та півлітра води мабуть навіть їжі не було. Після нестачі досвіду найбільша наша вада погане орієнтування у Горганах та взагалі на складній місцевості без орієнтирів. Мені важко зрозуміти як можна тримати азимут, коли ти в лісі з нерівним рельєфом під ногами та не маєш видимих орієнтирів. Саме погане орієнтування не дозволило нам застосувати наші фізичні можливості на 100%. За треком у нас було 64 км за 20 годин. Свої 3 км/год, на які ми розраховували перед початком ми видавали справно,  Нагородження переможців у класі "трек". але пройшли лише третину маршруту. Також тут потрібно сказати, що маршруту власне не існує, ти його визначаєш сам, тому 90 км, про які говорили організатори, це ілюзія. не виключено, що ці відстані взагалі ніхто не виміряв. до того ж довжина маршруту за мапою та в житті може легко відрізнятись в 2 рази. Тобто за всіма параметрами виходить, що справжня довжина маршруту не 90, а 180 км. Переможці взяли 12 КП, пройшли весь маршрут і впорались за 28 годин. Виходить, що їх середня швидкість 6 км/год. Для цього вже потрібно велику частину маршруту пробігати. І це горами з крутими схилами, часто без стежок, по величезним каменевим брилам, через жереп та річки. Ну чим ми не коні? :) Тут недостатньо лише фізичної витривалості, тут вже потрібна відмінна фізична підготовка. Важко навіть уявити як вони тренуються. Тим не менш наявність таких команд це не привід не брати участь в таких марафонах. Gorgany race – це чудова можливість перевірити себе та дізнатись свої можливості. Найголовніша перемога – це перемога над собою!  Стара Гута. Резиденція президента України "Синьогора". P.S. Цього року базовий табір марафону Gorgany race був неподалік від села Стара Гута, в якому знаходиться одна з численних резиденцій президента України “Синьогора”. Звісно, що ми не могли не скористатися можливістю сходити до неї на екскурсію та подивитися в яких умовах мешкали (ють) наші гаранти. “Синьогору” почав будувати Кучма, а завершував вже Ющенко. Під резиденцію виділена просто шалена територія лісу в 5 гектарів, проте всі будівлі та інші об’єкти інфраструктури окрім мисливського будиночку та хелікоптерного майданчику розташовані досить компактно одна неподалік від іншої. Резиденція має 3-4 поверхи та збудована у вигляді неоготичного замку. Особисто мені вона нагадала чеську архітектуру. Стара Гута була глухим селом біля підніжжя гір, за яким навіть сьогодні нема жодної цивілізації. не виключено, що Кучма хотів створити собі дачу на зразок Карлових Вар з абсолютною тишею та спокоєм.  Стара Гута. Резиденція президента України "Синьогора". І потрібно сказати, що його дача привабила до цього регіону інших товстосумів і надала поштовх розвитку села. Сьогодні в Старій Гуті місцеві пастухи корів одягаються як у місті, а по звичайним роздовбаним сільським дорогам їздять Лексуси. :) Окрім самої резиденції та мисливського будиночку з хелікоптерним майданчиком на її території ще є декоративний ставок, гірськолижний підйомник, гуцульський будиночок, колиба для шашликів, спортивний майданчик та декілька вольєрів зі звірами. Фотографувати будівлі на території резиденції не можна, але журналісти вже сфотографували все до нас :) Основні фото можна переглянути тут http://www.pravda.com.ua/news/2003/01/27/2992533. За бажання екскурсантів можливі лише фото на лоні природи руками екскурсовода. Краще хоч щось ніж нічого, але я відчував себе останнім матрацником. :) Якщо Ви захочете потрапити на екскурсію до “Синьогори”, то для цього потрібно подавати документи за 2 доби. В цілому резиденція сподобалась, на пенсії можна буде податись в президенти і їздити до неї шашличити. :) Після “Синьогори” ми вирушили на оглядини Більшівців та столиці Галицько-Волинського князя Данила – Галича. |
Пригодницький марафон Gorgany race 2010, або не ходіть діти до Африки гуляти
