Пролог
У якому дехто сивобородий робить зачин розповіді.
Колись давно люба моя дітвора довелось мені стати дідом морозом, та й ще не простим, а прописаним на Петросі. Скажу одразу, що Петрос гора норовлива і вельми прохолодна навіть як для дідів морозів, тому ми з Петросом домовились так, що я ночував по околишнім кошам, а на гору бігав тільки погледіти на довколишні краї та послухати щебетання людей у долинах. Петрос же був полишений сам на себе і займався самомилуванням та кутався в хмари, як мене там не було. Здіймати з себе хмари та оголяти свою душу він не любив, хоч і робив то для мене. Був він немов Олімп і телефонна будка водночас. Олімп - бо високий і є достойним місцем для зборищ гуцульських богів, а телефонна будка - бо доводилось вилазити на нього по декілька разів на день і отримувати принесені вітром листи від охочих до подарунків. Листи ті були закодовані у візерунки сніжинок, кожна сніжинка - окремий лист, і кожна неповторна, і кожне бажання треба занотувати і виконати.
Надходив кінця рік 2004 і той кінець став немов гумовим, бо в нього влазило все більше і більше, а рік ніяк не завершувався, а діти так загрались у помаранчеву політику, що я вже думав геть за мене забули. Коли так десь опісля другого туру, коли всі в палатках на майдані були нагодовані напоєні і зігріті (Про те що коїлось на Майдані я помовчу, бо ж ніхто революції не бачив, а тільки натовп та намети, та погляди людей, та тіла революціонерів і революціонерок) Так отож десь так після туру другого відбувся акт перший проекту "новий рік десь там" під девізом "десь там новий рік".
Епізод 1
"Десь там новий рік, або як ми вирішували куди податись"
Восьма вечора в залізничних касах, Глєбка вже третій раз направляється в сторону малесенького віконечка каси, аби дізнатись, а чи є піввагона квитків тобто квитків на пів вагона тіл і душ до Луцька. Здається, останній раз був навіть Луцьк чи що там на північному заході де знаходяться Шацькі озера, які зовсім не далеко від Бресту, але куди ми насправді не поїхали. Натовп людей продовжував генерувати ідеї. Вже були розглянуті різноманітні райони Карпат, Закарпаття, Ужгород і Львів і Франківськ, куди з квитками чомусь було зовсім туго. Через декілька годин, коли ми стрінемось з Наташкою С., її енергії вистачить, щоб за 15 хвилин згенерувати всі ті самі варіанти в тій самій послідовності, але то буде потім. А тут, не маючи при собі карт гір, міст і сіл, але забезпечені печивом ми вдивлялись в якусь зелену дошку з контурами України та стежками залізничних шляхів і вже котру годину намагались знайти і узгодити те єдине місце де б всім було добре у Новорічну Ніч. Картата маса з 20 чоловік періодично переформовувався у фракції, що працювали виключно у кільцях. Як тільки виникала ідея, одразу навколо ідеї формувалось правильне кільце людей, яке проникалось нею і доводило один одному, яка це класна ідея. Потім кільце випльовувало гінця в народні маси і полеміка продовжувалась з новою силою. Коли ж всі пропозиції відхилялись і фракції скисали від безвиході, формувалась єдина коаліція по генеруванню ідей. Донецьк з помаранчевим екстрімом також розглядався, до речі.
Не дивно, що парламент в 400 чоловік не може ні до чого домовитись, бо ж коли нас 18 чоловік були згодні на все і вся, але як тільки справа доходила до сокровенного остаточного маршруту чи місця локації одразу виникала проблема, що там чи то ялинка не така чи то сніг не той, чи спати там стрьомно, чи робити немає чого, а може людей багато, або далеко і всі не влізуть.
Вже третю годину йшли дебати в залі попереднього продажу квитків, не допомагали навіть періодичні провітрювання мізків поза межами залу, йшла робота в кулуарах і у фракціях так би мовити, говорив кожен з кожним, всі вірили, що перемога вона вже ось тут, ще трішки і ми всі домовимось, але як тільки збиралось більше десятка людей, що підтримувало одну ідею, одразу з іншого боку вилазив інший майже десяток, який підтримував кардинально інший варіант. Ну як ти не крути, а ні в кого не виходило задовольнити всіх одночасно. Всі все ще були згодні їхати куди завгодно, але куди остаточно? Вже обговорювався кабельний інет, останні повідомлення по радіо, саме радіо, острів Зміїний, тури в Австрію чи то Чехію, можливість працювати збирачем винограду чи то суниць в Європі, хтось мирно куняв на решітчастих металевих кріслах, хтось очікував вранішньої йоги і дуже хотів щоб ялинку можна було зодягнути і прикрасити. Ми всілись в рядочок на стільцях і похнюпились. Переговори і дуплянка зайшла у величезний тупік і ступор.
Лірика(по мотивам lj-user nevid)
Життя велика і весела штука і вчить, що коли стан виражений до кінця, то він змінюється. Тобто от сидимо ми наприклад в ступорі, в повному такому, що навіть самі позитивні люди не здатні той масовий ступор розігнати. І от тоді треба встати, підійти до стінки( стінка вона ж все витримає ) і крикнути в неї "я в ступорі". Чи змінилось щось? Дзуськи кажете? Значить ще раз крикнути! А потім ще раз! І ще раз!!! І поки не засмієшся від душі і на повен голос, і на повні груди і у всю горлянку - не спинятись. Якщо загиготав вголос - значить уже не ступор. Ну який там ступор, коли стоїть людина перед стіною і вголос заливається, гріх казати сміхом, гиготанням, що майже як веселе іржання... А уявіть якби ми всі стали так і двадцять чоловік водночас засміялись в стінку, тоді б вся охорона кас таки б не витримала і виставила нас на вулицю.
кінець лірики
В той день нічого так вирішено і не було, все перенесли на потім, щоб взяти карти, щоб почитати інет, щоб подумати ще раз, щоб підготуватись, щоб знайти ще більше людей... Причин десятки, але приймати рішення про новий рік з такими змученими і серйозними обличчями було б знущанням над світлою ідеєю Нового Року.
Що було далі, в той день і в той вечір - ще довго йшли вулицями, зустріли свіжу і не змучену думками про "те саме місце" Наташку, відправились блукати містом, потихеньку відроджували пруху в головах. Людей довкола нас та й нас самих ставало менше, коли ж залишилось п'ятеро - то всі п'ятеро згоджувались з кожним запропонованим варіантом, дивились на нічне місто, згадували всілякі скажені святкування різних свят ( Наташка С більше не святкує дома дні народження і Новий Рік), дехто слухав і радів і проникався і дивувався, а дехто розповідав про всі незвичні місця в яких бували (про подорож по Дністру). І вже розповідали не для нового року, а просто так - бо класні місця відвідали і було їм що розказати. А всередині теплилась і світилась надія на, м'яко кажучи, "екстремальнй новий рік" - незвичні місця, нові враження у добрій компанії, не хати і не дачі, і навіть не підйомники з лижами і не Говерла, а місця куди в "здравом уме и доброй памяти" і не поїдеш ніколи, а так щоб на новий рік - то і можна, а потім щоб ще довго згадувати екзотику нового року 2004/2005. Були там і останці дерев'яної фортеці Тустань, і якийсь чудний і чудовий за розповідями очевидців, учасників Дністрового походу, острівець десь коло Заліщиків та ще й поряд із замком, в проектах були і замки Закарпаття, і якісь печери, і Брест з Шацькими озерами, і печери бо зна які. П'ятеро могли домовитись до чого завгодно. Задачею максимум було вмовити всіх останніх.
Епізод 2
В якому той самий сивобородий пан оголошує остаточний вибір місця святкування, роздумує над не легкою долею Дідів Морозів і знаходить собі майбутнього помічника.
Чому вас остаточно понесло на Петрос, любі мої, дітки, я так і не знаю. Власне як і не знаю чи то ви йшли сюди, бо я тут проживаю, чи я тут проживаю, бо ви сюди мали прийти, одним словом хто з нас кого придумав достеменно науці і природі не відомо. Але вже десь за два тижні до довгожданого числа, я сам здивувався, коли з однієї розмови дізнався про такі плани:
значит так!
приезжаем во Франик в районе 3-х дня 30-го. Садимся на маршрутку до Лазещины
в Лазещине в 19-20 вечера, стучимся в хату к мужику с намерением подъехать до какого-то поворота, после того, как он нас выбросит где-то в темноте, начинаем усиленно дуплиться по поводу того, куда ити, где домик
это первый домик
в котором мы, в лучшем случае, ночуем с 30 по 31-е
с утречка подрываемся и бежим на Пид-Бирдо или Петрос искать другой домик.
НО если нам сильно-пресильно понравится первый домик, то.. ну не знаю, мы не решили, что тогда 1-е встречаем в мифическом домике на Пид-Бирдо
20 человек :)
вот
первого кто-где спит, потом первый, кто проснется, будит все тела, мы быстро подрываемся и бежим вниз!
вниз с таким расчетом, чтобы к 23 часам успеть на великолепный поезд Рахов-Львов
потом типа спим (мне везде нравится это "типа" или "якобы")
после чего в 12 утра 2-го с радостными и довольными лицами вываливаемся из паровоза во Львове
Для любителей экстрима просьба прихватить бело-голубых ленточек
От тут то і почались перші несподіванки. На радостях, що до мене хтось їхатиме, та ще й у такій кількості, а не мало не багато за списком вас було 20 з гаком, треба було щось вирішувати з чудесами і подарунками. Як всякій поважаючій себе компанії Діди Морози Карпатські мали обзавестись представниками в Києві. І я скажу це просто жах. Мало того, що отримати офіційний дозвіл на вербування когось з вас мені не вдалось - у всіх дипломи, роботи, проекти, вибори, ще ця ваша революція. Кого не візьми, у всіх голови забиті першим ліпшими світовими проблемами, а от про те як посміятись, перетворити Петрос на джерело прухи на весь рік практично ніхто й не думав. Більш того, жодне керівництво не хотіло вас відпускати. Брати ж собі в помічники професійних Д.М. та ще й столичних, якось не вельми серйозно, бо вони вельми серйозні. Кожен такий професіонал вимагає належних умов праці - всілякі там таксі, мартіні, готелі, оплата мобільних і т.д., і геть не розуміє кайфу дерев'яних кошів, вкритих інеєм, з старенькою пічкою і ялинами під снігом довкола. Отож сидів я собі на широких підвіконнях КПІ та й думу думав, що єдиним виходом моїм є підпільне вербування молодих кадрів. Думав вивчу їх всьому з нуля, і хоч молоді голови, що вітер в полі - сьогодні вчиться, сьогодні з тобою, а на наступний рік дивись вже на інший горб лізе, чи чого доброго в Австралію летить, тай ще й з снігурочкою під руку, але ж діло наше від того тільки процвітатиме тай ширитиметься.
Ви, сподіваюсь, краще мене знаєте, які зручні широкі підвіконня старих корпусів КПІ. Добре на них полежати та спинку погріти та попити каву з студентського буфету та ще й з лимонним тістечком, яке навіть бувалі студенти, і ті до цього часу не вміють їсти і обов'язково вимажуться у солодкий крем, немов малі діти в морозиво. Так і я полишив всі свої тяжкі думи і прицмокуючи доїдав вже друге тістечко підряд, коли це поряд всівся сміючись якийсь молодий студент.
- Я вам заважати не буду, - з напускною повагою спитався він
- Та ні сідай, підвіконня широке, на всіх вистачить
Сидимо мовчки, а я до нього придивляюся, чого ото він так посміхається. Темно нікого довкола не має, і книжку ніби то не читає, а сидить і посміхається, ви вже звиняйте, самі знаєте, який анекдот згадався. А він сидить і ніби то тим сміхом поділитись хоче, але соромиться.
- А ви не частий гість в наших краях, мабуть?
- Та вже ж не дуже
- До сина чи до доньки приїхали?
- Та ні по справам
- Ааа
І що значить оте "ааа?", сидимо, мовчимо далі, подивляємось один на одного, що аж мені смішно від нього стає.
- Ви звиняйте, але ви так кумедно лимонні тістечка їсте, що у вас половина крему на бороді лишається
- То ви б не сміялись собі тихо, а розказали б як ті тістечка їсти
- А це не відомо достеменно, це з досвідом приходить. А хочете я вас чаєм міцним пригощу, у мене ще лишилось трішки в термосі чефіру для революціонерів?
- Ну як чесно то і не відмовлюсь, і ще по тістечку - покажеш як їх правильно їсти. Хоч ти і сам он пальці зараз облизувати всі будеш - він посміхається мені у відповідь і відправляється в буфет за додатковою порцією лимонних.
Як виявилось сміявся він справді не тільки з мене, тобто моя пристаркувата неохайність точно причиною не була. Сміявся від якоїсь внутрішньої жаринки, що потрапила в душу, сам для себе він називав тут жаринку прухою. Ну що я вам скажу екземпляр був не найкращим, але першим ліпшим для проведення передноворічної агітації і вербування. Був він геть без клепки в голові, ні-ні, не фігурально кажучи, а зовсім реально, дірка в голові його була. Така зовсім невеличка дірка, але всі навколишні вітри влітали через неї і творили в тій голові суцільний безлад. Хоч Діди Морози це вам і не боги, і мерців ми не воскрешаємо і людей ми не закохуємо, як ви знаєте, але і до прямих агітацій не вдаємось, ще є трішки магії в наших кишенях. То ж відправив я в ту дірку думку, і клепку букову знайшов, щоб дірку закрити, а то мізки геть застудить. Поговорили ми ще з ним, чаю попили, файного з лимончиком, і пішов я собі пішечки до вокзалу на франківській поїзд - старий і добрий 63. А він там лишився, казав що справи має. От на тобі, ще один із справами на підвіконні о восьмій вечора.
Епізод 3
Про колибу та feelings або про що мріялось на підвіконні після тістечок з чаєм
Сидів собі згадував того дивного дідуся - занесло ж його в КПІ, скоріш за все грітись зайшов, і які в нього тут справи? На професора не схожий, професори не ходять в таких кожухах, і не мають такої красивої сивої бороди, і професори вельми поважні, а цей скоріш би мав сидіти десь на ганку сільської хатки ніж на цих підвіконнях, чи то коло копиці сіна з лозою в руках і кошики плести. Революція? Хм, тиждень до виборів, два тижні до Нового Року, десь там наш Петрос. Раніш мріялось про хатку десь у лісі, далеко-далеко від цивілізації аби ні сіл навкруги, а ні людей і тотальна тиша і тільки тріск дрів у каміні. Тоді ще думав було б добре туди невеличкою компанією заїхати, а може й самому спочатку. Точно спочатку приїжджаєш сам, ще нікого немає, і там зимно так, і декілька віконець розмальованих морозом, і розгрібаєш завали снігу до дверей, скидаєш рюк чи торбину і починаєш готуватись. А я ж ніколи не готував самотужки всю хату до свята, до приїзду гостей, хоча каміни, печі, груби розпалювати, класно так. Там обов'язково пічка мала би бути або така стара-стара, в яку рогачем горщики засовувати можна, або відкрита мов камін. Щоб потім, коли всі зберуться, сидіти довкола неї, огорнувши чашки руками, і дивитись на вогонь, і в якийсь момент, коли вже всі насміються нарегочуться і будуть трішки сонними, відчути єднання.
Але це вже потім, а до того, ще до початку свята зустрічати кожну людину. Дуже пощастить другому, ну тобто першому, кого зустрічатиму я - адже він чи вона - обов'язково мали би прийти у вже теплу хату з чаєм чи супом чи ще чимось таким ароматним, гарячим і зігріваючим. Ухнути, зайшовши з морозу, і гепнути рюк на підлогу і увібрати тепло і затишок. А потім з цим першим можна довго теревеняти, очікуючи всіх інших, про будь що, але дуже приємне і абсолютно не значне, ну і про вибори можна, але в минулому році не було виборів. А другому пощастило би по іншому - адже його зустрічають двоє. Вони вже метушились би навколо нього, розпитуючи у двох, не даючи спочинку, вже б чувся веселий і лункий сміх. А далі більше, доки не зібралась би вся юрба. І коли стало би геть жарко - вибігли б на двір і вночі дивились би на зорі, тільки б перед тим бігати і кричати і борюкатись в снігу і струшувати ялини і під ялини ховатись і знаходити там подарунки або замість подарунків знаходити таких як ти - тих хто шукають кольорові пакунки прикрашені стрічечками у яких заховані бажання...
- Не скажу, що ідеально, але сам підхід ваших мрій мені подобається. Драйвово так мислите, думаю ми з вами зладимо - промовила мені, ще невідома частинка моєї голови, і хоч тягнуло на одвічне "кто здесь?", вирішив промовчати. Так все і почалось...
Мрії мої мрії, як же ж ви змінились з тих днів. Тепер би все мало би бути трішки по іншому, але також з величезною кількістю снігу, з горою, і з вогнем, хоч в грубі, хоч на снігу, ще б вогнище величезне і з жаром багряним розвести і довкола нього кільцем зібратись і свічок взяти і щоб погода тиха-тиха була, без вітру, щоб ті свічки не згасали, і бубенці взяти, і дзвоники, і стрічечками різнокольоровими позав'язуватись і ритуальне дійство влаштовувати з феєрверками, хлопавками, бенгальськими вогнями. Подіставати з вогню гілочки з жаром на кінці і пританцьовуючи вимальовувати ними у повітрі всілякі візерунки. Або просто танцювати і стрибати довкола вогню, а потім ще мав Д.М. якийсь з'явитись, чи то святий Миколай, чи мо просто хтось з нас перевдягнутий. І всі б знали що то не на справді, але подарунків би справжніх очікували. А той хтось, прийшов би з торбою величезною, сидів би на пеньку коло вогню, а ми б його уважно слухали і подарунки б отримували самі бажані і приємні.
Епізод 4
В якому штат Дідів Морозів розширюється, сам дідуган отримує представництво у віртуальності, відбувається серія магічних випадковостей, третій тур виборів та куча інших подій
Буває так, що події складаються якнайкраще просто самі по собі, а може й тому, що "мне кажется, что кто-то там, наверху, хорошо ко мне относится" як казав один з героїв Воннегута. В ті дні бувало й таке, що лабки чудовим чином здавались без мене, ще до того як я встигав прибігти по хрусткому льоду калюж до інституту, що люди зустрічались ті що треба і в самий підходящий момент. Думки про новий рік ширились і росли, і однієї голови їм вже було замало і вони вимагали дій і швидких. В той день, в той морозний ранок здибались з Наташкою С. (хай той хто там зверху нам допомагав дарує вічну пруху цій людині) обмовились слово за слово, привіт за привіт і створили малий секрет на двох, для невеликої нашої ватаги, гарний секрет, що мав матеріалізувати дух Діда Мороза і чуда. Ідея підживлена новими силами і новою енергією одразу почала матеріалізовуватись, не встиг я дійти до хати, як в поштовій скриньці вже був перший програмний лист від Діда Мороза з Петроса.
* * *
Ребятки - привет всем!!!
Вы же знаете что времени осталось о-ч-ч-ень мало :)
(всего неделька, чуть больше)
И я скоро уезжаю на Дале-е-кий Север за подарками :)
(буквально в течении нескольких дней)
А в моем ящике еще нету даже половины ваших писем :(
Так что - торопитесь мечтать! :)
(бо подарков не видать :)... )шутка :)))))
Отдельно будет вручен подарок - за самую оригинальную мечту...
хм..только как это определить -они все настолько оригинальны :)))))))
И еще немного организаторских пунктиков:
что еще необходимо -
1. Взять с собой свой любимый носок(!!!), могущий вместить подарок :)
и ВЫВЕСИТЬ ЕГО ВНЕ ПАЛАТКИ - дабы я мог осчасливить вас подарком :)
Вы же знаете я не люблю появляться на люди :)))
2. Не забыть скинуться пожертвованиями для взрослых (более бедных на мечты, но все же
светлых голов) :) (я на эти деньги заказываю сыщиков, чтобы порыться в архивах памяти
тех людей, которые разучились мечтать..). Деньги на пожертвование - в районе 10-15 грн.
сдавать моему заместителю - Деду Морозу Младшему - Димке Багаеву(или же его заместителю - кто он - пусть решит сам Димка :) )
3. Принимать участие во всех и всем - помогать друзьям - не взваливать какието хорошие дела на кого-то. Это же так приятно - сделать что-то хорошее для кого-то (пусть даже не очень близкого друга) :) - ведь именно так Дружба растет. :)
3. Жить в мире и дружбе и не ссориться по мелочам. А на счет подарков и хороших впечатлений - можете положиться на меня - их не всех хватит!! :)))))
4. Кроме вышеупомянутых носков,
ОБЯЗАТЕЛЬНО НЕ ЗАБУДЬТЕ ВЗЯТЬ С СОБОЙ НА ПЕТРОС - ХОРОШЕЕ НАСТРОЕНИЕ!! :))))))))))))
И САМОЕ ГЛАВНОЕ:
ЖДУ ВАШИХ ПИСЕМ!!!!!!
ЖЕЛАТЕЛЬНО В ТЕЧЕНИИ ТРЕХ СЛЕДУЮЩИХ ДНЕЙ!!!
а после этого я исчезну - как платье у Золушки :)шутка
СПЕШУ ЗА ПОДАРКАМИ!!!!!!!!!! :)))))))
Дед Мороз,
Увидимся на Петросе! :)
Власне з того моменту і стали ми глашатаями та виконавцями дідугана з дитячих мрій і казок. Домовлятись і планувати нічого не виходило, але щасливий випадок спасав і вів нас стежками до нового року на Петросі. Чудові і чудні листи зі списками побажань змусили глибоко замислитись над межами нашої і безмежністю вашої фантазії і провокували таки розкрутити заржавілі коліщатка креативу в голові. То ж придумували одне робили друге, виходило третє, потім знову придумували четверте. Десь в проміжку того всього відбувся третій тур виборів, що заслуговує на окрему історію. Згадаю тільки натовп з 40 юних спостерігачів, що о першій годині ночі носились по штабу НУ та розклеювали агітаційні наклейки на провокаційні місця і спини один одного, і штаб, що скоріш нагадував Помпею після вулкану, але з чайником і справжнім радянським кавоварним автоматом. Той автомат працював раз в три години, але варив натуральну каву з натуральних зерен і міг би стати достойним експонатом музею соц. реалістичної робототехніки. І доки ми виконували свій громадянський обов'язок, пили чай з членами комісії, розмовляли про теорію поля з представниками Януковича, марили гарячою картоплею і семом, що лишилась на сабантуї в ДВК, співали гімн в автобусі, спали і ловили тих, хто випадково лишився в Шостці, Наташка С. витворяла чудеса, збирала подарунки в лабіринтах "Магеллану", готувала вогняне шоу і сценарії...
Повернулсь з виборів в понеділок зрання, а виїзд в гори був призначений на середу, то ж часу залишалось все менше, а подій і завдань все більше. Пакувати подарунки і так щоб кожному і персональний привіт, і так щоб красиво було, а як його все дарувати, а як його все перевезти і в який мішок вкласти, який мішок має бути у діда Мороза з Петросу?
І тоді випадок і натхнення в черговий раз допомогли нам. Може бувало у вас таке, що в один момент нахлине, заповнить, не ждано не гадано любов до всього сущого і до всього всесвіту, така що словами не опишеш, а стрибати і кричати аж від неї хочеться. Бо груди розпирає від тої енергії, яка разом з тим відчуттям любові народжується. А що робити коли таке стається о третій ночі, а то й о п'ятій ранку і навколо всі сплять у хаті, і поділитись немає з ким і тримати в собі сил немає. Спала тихо моя хата, тай не знав я що коїлось у сусідній кімнаті, а сестричка просто сіяла від радості та енергії творчої І з під її руки в ті ночі народжувались листівки і малюночки і прості і геть дитячі - щоб повеселити частинку дитячої душі нашої і серйозні, і різнобарвні, і складні, і красиві, і всі новому 2005 рокові присвячені, що мав нести сміх і радість в життя кожного з людей. І найважливішим було, щоб та радість долетіла і зачепила людей, щоб не залишилась не використаною і законсервованою в кімнаті. То ж і народилась тоді "Пошта діда Мороза з Петроса", аби передати тут радість найближчим і найкращим друзям. Потім були нон-стоп ніч з римуванням привітань, з постійною онлайн підтримкою Наташки С., нас вже було троє і дух свята потихеньку перекидався і єднався навіть з тими, хто в Києві залишався. Так народились помічники діда Мороза на святі у Славка та Тоні. І завдяки тим людям я таки встиг на потяг, а на моєму рюкзаку, як Буран на Мрії тримався малий рюкзак, якому судилось через декілька днів виконати почесну місію торби з подарунками.
* * *
в цьому проміжку ще відбулось нагородження переможців конкурсів звітів і розповідей. Де безапеляційну перемогу здобув славний провідник і бореться за волю хом'яків Віхтюк Микола та всіма нами улюблений інструктор Артем Соколов
Епізод 5
Починається переліком подій, а закінчується римами, охоплює дорогу від дощового Києва до гарячих зшивок на Казмещику
А на потяг геть ніхто не спізнився, і стоп кран не зривали, і навіть особливо не горланили вночі, хоч і спати не одразу лягли. Снігу за вікнами не спостерігалось, погода геть не зимова була, поля нагадували весну своїми зеленавими сходами, а небо сірою пеленою хмар переконувало в тому, що на дворі осінь. Душа ж марила снігом на ялинах та білосніжними вершинами.
У Львові вискакуємо з вагона, оглядаємо простори вокзалу і ловимо свіже повітрячко, бо у вагонах воно сперте і його мало, і ще там жарко і нас там багато. Далі їхали як завше - їли, спали, трішки співали, теревеняли і нічого не планували.
Франківськ(Станіслав ;)) ні снігом, ні морозом порадувати не зміг, зате тут зустріли Іллю, ще одного учасника майбутнього новорічного шоу. А він, як добрий господар, вже забронював нам маршрутку до місця призначення. То ж запаковуємось у 20-х в автобус, завалюємо весь вільний простір рюкзаками, а на вокзалі лишається четверо людей, четверо, які вернуться в 2005 році до нас єдиною "шведською сім'єю" :). У різні сторони ми роз'їжджались хоч і з сумом, але ж з вірою в те, що через три дні знову зустрінемось і ділитимемось фотографіями і враженнями, і розповідатимемо один одному про найвишуканіше меню карпатського нового року і найвеселіші моменти зі святкувань і скитань цих трьох днів. Анюта, Андрюха, Наташка і Костік йшли до рідного Глобусу, ми ж вирушали в сторону Казмещика.
Вже затемна ми виповзаємо з маршрутки коло КП в Лазещині, ховаємо в темряві не офіційних 7 чоловік з 20, Колюня з Артемом проводять коротку нараду з лісниками, виплачують їм мзду за проходження 13 офіційних чоловік, і ми рушаємо в темряву дороги на Казмещик.
Йшлося приємно і не те щоб легко, все ж відвикнути від рюкзака я встиг, але точно не складно. Простір радував легким морозцем, кригою і снігом. Криги вистачало аби хоч раз послизнутись і грипецнути, але таке хрещення, як ми не старались, пройшли тільки вибрані. Снігу ж було хоч і не море, але і того що було вистачало щоб проводити снігові баталії на привалах, а на ходу молодшим лейтенантам військ ППО відпрацьовувати стрільбу по низьколетячій маневруючій цілі у вигляді тьоминих снігоступів на рюкзаку.
Так за три переходи добрались до хат на Казмещику, де після короткої рекогносцировки і залишились ночувати у вельми "просторій" кімнаті, якої з головою мало вистачити на 20 чоловік. Факт того, що кімнати трішки не вистачає аби вмістити 20 тіл з широким плечима у горизонтальному положенні, став відомим тільки після того, як розвернули зшивки і дійшли до вимикання світла. До того моменту йшов собі звичний вечір з одночасним готуванням трьома завхозами трьох різних вечерь, перевдяганням, шуканнями річки, спостеріганням зорів, які таки проглядались крізь хмари, розвішуванням червоних святкових бантиків на різні частині стін і одежі, зовсім не довгим і все ж співанням пісень.
То ж у передчутті доброї погоди, з яскравим місяцем на небі ми почали влягатись спати. І полишаючи всі кректання, влягання, перевдягання, сміх, лоскотання і коментарі щодо того всього процесу, скажу одразу, що був навіть такий момент, коли всі змовкли і зробили вигляд, що сплять. А от до сну добрались не всі, і не одразу...
* * *
Сага про гарячі зшивки
(хотілось би щоб така була, дуже вже ж там весело і гаряче було)
* * *
Без зшивок також пече
Розкрили вже зшивки, відкрили всі двері
А сміх все лунає,
А сміх заливає
І люди вже встали,
водою полили,
і навіть попили
А жар не спадає
І бог з ним, з тим ліктем,
Якому так тісно,
Я ж бо не сплю, через те,
Що так смішно
Лежати,
Мовчати
і розплавлятись
у натовпі грішнім
* * *
Про спуск додолу,
або "в пеклі не так гаряче"
Не витримав - пішов додолу
І гордо сам я на низу
Лежу,
І тут засну
У рідному спальнику
І воду холодну у казані
Коло себе поставлю
Бо дуже ж ви всі
Гарячі
В цій темряві карпатській
Епізод 6
В якому автор п'є крижану воду з тим самим сивобородим паном, буде вперше посвячений в Діди Морози та ще довго не зможе заснути.
- то ви таки Дід мороз
- та вже ж я. А ти чекав чогось іншого, чогось не такого як в казках?
- ну...
- знаю, знаю щоб молодий веселий, або хоч святий...
- Ну принаймні не в червоному халаті, - перебиваю нестримано
- Та ж по іншому діти не розуміють і не вірять, кажуть що чорт чи лісовик
- Ну я ж не дитина
- Тому й діло до тебе маю
- ??
- тільки дай хоч хильнути чого, бо доки спустився до вас, геть захекався - промовляє до мене той самий дідок, якого пригощав колись чаєм з лимоном на рідних підвіконнях
- там вино в рюкзаку, але як діставатиму то побуджу всіх, тому хіба що води холодної з казана запропонувати можу, чаю сьогодні ніц не має
- та давай хоч води
- ой, то може ходімо на вулицю - там видко все, хоч розгледжу який ви є, та й говорити пошепки не обов'язково
Виходимо на ганок, я полишаю казанок в кімнаті, захоплюючи з собою лиш кружку. У холодному білому сяйві місяця спускаємось до струмка, зачерпую крижаної води з річки передаю дідові. У світлі місяця вдається роздивитись його кептарик, оторочений хутром, з візерунками бісеру та вишивки, справжні валянки, і торбину на палиці за плечем. Він робить декілька великих ковтків і видихає клубочок пару, що одразу перетворюються на сніжинки та падають мені на долоню.
- трішки магії для не довірливих, - всміхаюсь я на це чудо, - але ж чим доведете, що таки не лісовик
- лісовикам торби не потрібно, а я он бач яку тягну з собою
- та невже вся з подарунками? Мо й нам чого перепаде
- не так швидко юначе, не так швидко
Вилазимо на місток, і не встиг я озирнутись, як цей милий дідусь всівся на самий краєчок містка, звісив ноги у товстелезних валянках і як мала дитина беззастережно почав ними ментеляти, нарочито вдивляючись на Петрос та місяць, ну ніби й не було мене тут.
От вам і галантність Д.М., стою розгублений - чого б це він так, ніби ж до мене сам прийшов, зі спальника витягнув, і тут на тобі - хоч стій, хоч падай, хоч просипайся. Тисячу разів перевіряв, що щіпання уві снах ніколи прокинутись не допомагає, і все ж для перевірки вщипнув себе - ніц не змінилось. І дід, і місток, і місяць, і я - все на місцях.
- То ти так і стоятимеш? Чи мо все ж всядешся та послухаєш, що тобі дід старий скаже.
Всідаюсь поряд, обережно звішуючи ноги, аби не впустити в річку вібрами на босу ногу, налаштовуюсь слухати.
Справи наші були не те щоб кепські, але здається ми таки влипли по самі вуха у всі ці передноворічні дійства. По словам того пана, що ніби то і дід мороз з Петроса, ми з Наташкою всіма своїми потугами його так порадували, що він тепер на відріз відмовлявся приймати виконання своїх прямих обов'язків, а пропонував і переконував мене, щоб ми самі все до кінця і довели, включаючи вручення подарунків і привітання. Обіцяв що у нас все вийде і він морально з нами. І вже так він прохав і вмовляв, та ще й казав, що до нас ніяк не встигає, бо має села навколишні оббігати, і до нас лишень до ранку добереться, а ми вже й спатимемо всі тоді, бо ж хочемо на Петрос йти. А дітей з сіл без подарунків він ніяк залишити не міг. То що вже було мені з тим всім робити - погодився я і, отримавши благословення зимове, розпрощався з дідусем на дорозі до Лазещини та й пішов досипати і додивлятись сни. І бо зна, що мені з тим благословенням передалось, але всі 20 пальців моїх так змерзли, що мріяли вони лиш про найгарячішу зшивку, що десь там в домі була на початку ночі. Але де ж таке щастя найдеш о четвертій ранку у зимових Карпатах, то ж довелось "постом і молитвою" тобто хеканням і носками шерстяними себе відігрівати і лиш потім спокійно заснути і додивитись солодкі сни про теплі острови.
Епізод 7
...від Казмещика до кошів...
із зойками захоплень десь всередині шляху
Піднялись зрання, прокинувся серед рюкзаків десь за декілька секунд до першого будильника. Після довгого засипання в гарячих сшивках народ вставав неохоче. Швидко зготували сніданок, поїли, залишками сніданку так нагодували собаку, що вона кинула рідний дім на Казмещику і супроводжувала нас аж до самого рахівського дизеля на зворотньому шляхові. Десь о сьомій ми вже перейшли місточок і рушили, якщо вірити звітам Тьоми, старою австрійською дорогою на Петрос. Йшлося легко і приємно, погода була практично ідеальною, лишень верхів'я гір були затягнуті хмарами. А небо було все ще зоряним і з виразним місяцем на теренах вранішньої глибини небес. Різнокольорова верениця охочих до святкування витягнулася на декілька десятків метрів - як ніяк, не мало не багато, а 18 чоловік, це майже як дитячий садочок на прогулянці. Не вистачало лишень шнурка - щоб не погубились.
Дорога була мокрою, бо величезні калюжі, що лишились чи то з останнього дощу чи то з останньої відлиги ще не встигли позамерзати і їх доводилось або перестрибувати або пробігати ламаючи крихкий лід. Перший привал був одразу з цукерками, масовим фотографуванням, іграми Кузі з собакою, розмовами про скорення Північного полюсу, де виявляється собак їли, на них їхали, а люди, маючи честь та гідність, йшли далеко в сніги помирати, аби допомогти групі дійти мети. Йшли далі, до повороту і крутого підйому, на якому я згадував Колюню:
"Боже дай нам дойти до Петроса и не сдуреть от мороза, и заранее прости меня за то что я буду говорить на подъеме!!!" Другий привал з тотальним фотографуванням, роздачею кураги і шоколадок, скаженінням від усвідомлення навколишньої краси і великої кількості снігу. На кінець то я потрапив до величезної кількості снігу, все навколо в снігові - і гори, і ялинки, і люди на снігові, і навіть пожовкле листя. Вперше за останні два роки витягнув свій "зеніт" і не міг спинитись таке воно все файне навкруги було і люди усміхнені. Тільки от зовсім не розумів навіщо було таке скупчення на привалі, коли навколо було так багато білого простору, по якому можна було бігати і стрибати і підкидати сніг і поваляти тих всіх людей би у сніг. А ще через об'єктив знову розглядати травинки і пеньочки прикрашені морозом і горизонтальними бурульками і відроги Петроса, затягнуті хмарами і місяць десь там у хмарах, підсвічених ще невидимим жовтогарячим сонечком і темні плями лісу з абрисом підкресленим снігом на кінчиках хвой.
Далі знову під рюки і лісом і стежкою топтаною 40 ногами по лісу і по схилам йдемо до кошів. Колона йшла прямо, як караван, майже нога в ногу, і снігу по коліна або ж по пояс. Довкола колони незмінними супутником бігала собака, а рівний ритм кроку інколи розривався вибухами Колюні та Антона, що влаштували привітання одне одного величезними брилами снігу або ж дальніми навісним обстрілами легкими сніжками.
На підходах до кошів посилився вітер перетворюючись на вітрюган і хмари затягнули Петрос і все довкола, шлях продовжили в молоці.
Фінішна лінія третього переходу проходила в дверях першого коша на полонині під горою. В коші звиняйте солодко смерділо чи пахло отарою овець, в залежності від ваших звичок. Хоча смерділо менше ніж пахло як на мене, але до аромату точно не дотягувало, десь так, як ночувати у хліві на горищі влітку, коли на вулиці сильна злива.
Епізод 8
В якому читачі дізнаються про іглу, печеру, літаючу палатку та помаранчеву лопату.
Гори і стодоли, хати і коші, ліс і людей в ньому, все довкола вкрив туман. Про підйом на Петрос залишалось тільки мріяти. Жити ми мали в одному коші зі старенькою слабенькою грубкою, але не всі, а лишень чоловік 8, а всі останні - по наметам. І тут у світлій голові Артема, дай йому той, що зверху сидить, здоров'я і більше таких світлих ідей, зародився план побудови житла. Тим двом, які знали про карликову березу, ескімоса та іглу, залишилось лиш радісно переглянутись і з ентузіазмом взятись разом до справи. Так Артем і вся чесна компанія заходилась будувати справжнісіньку іглу - такий собі будиночок зі снігу, як у ескімосів за полярним кругом. Нашими інструментами стали помаранчева лавинна лопата та снігоступи.
Для початку архітектор провів інструктаж бригади по розробці кар'єру з блоками. Різали їх прямо зі снігу лопатою, снігоступами і льодорубами. Артем, проконтролювавши процес, взявся за планування майбутнього місця житла. Якщо Київ починався з хреста апостола Андрія на горі, то ігла і наш табір розпочалась з вбитого у сніг по самий клювік льодоруба у центрі майбутньої ігли. До льодоруба прив'язали шнурок і відмітили тим шнурком ідеальне коло, аби всяка нечисть в іглу не лізла, а сама ігла мала правильну круглу форму. Далі бригада номер два заходилась топтати траншею під перший ряд блоків. Траншея за теоретичними розрахунками має бути нахилена трішки всередину кола (градусів 20-25), ми топтали як могли, але старанно і періодично викидали пухкий сніг лопатою. Якщо подивитись на це дійство з боку, то точно вам кажу, все скидалось на ритуальний танець з шаманом у центрі - не що інше як освячення майбутнього місця. І тут Тьома сказав "стоп" бригаді номер 2 і команда номер один понесла блоки. Перші блоки були і кострубатими і тяжким, так що носили їх по двоє і рівняли на місці снігоступами. Блок за блоком ставав перший ряд, ще слабо вірилось, що з цього може вийти колись житло. Але ж люди приходили дивитись, всі хотіли допомагати, всі розпитували, а що ж воно таке і як воно буде. Архітектор мав образ в голові, але мовчав і не піддавався на провокації - основне робота і ніяких сторонніх розмов. Блок за блоком, контролюючи щоб кожен з них мав таку собі арочку знизу, та торкався всіх інших лишень у трьох точках, та ще й був нахиленим під правильним кутом, та ще й лежав точно по дотичній до шворочки натягнутої від священного льодоруба в центрі до верхнього краю поточного ряду і ще перевіривши кучу дрібничок клався ряд за рядом. Ентузіазм то падав то піднімався, бригади змінювались, архітектор і зодчий залишався в центрі майбутньої ігли і продовжував працювати. Його ж поїли чаєм і годували і він натхненно робив своє діло.
В якийсь момент бригада на блоках так захопилась своєю справою, що блоків стало забагато і можна було спинитись і тоді склали вони свої знаряддя праці і пішли чай пити і спочивати. І лежала собі на дворі лопата помаранчева, кажуть, що лавинна. І знайшла неспокійна творча душа Кузі ту лопату, і осінила його в ту мить ідея, достойна древніх зодчих. Вирішив він прокопати тунель в сніжному пагорбі і зробити міст з нього, аби можна було вечорами забавлятись, граючись у жмурки і сніжки довкола і всередині тієї споруди архітектурної. І не гаючи часу і не шкодуючи сил він взявся за лопату та розпочав будову. І якщо Артем був творцем, що ліпить зі снігу, то Кузя став родоначальником тих, хто висікає в сніжній товщі. В дворі закипіла робота, тут вже і копали і будували і ясна справа фотографували весь цей процес. І хоч дивитись на творчий процес праці можна майже вічно, все ж цікавість, мороз і нетерплячка беруть своє і до святого діла будівництва долучились інші. Так в тумані в снігові в мороз на полонині під Петросом закипіли новобудови. Вичищались коші, вичищались доріжки, розтягувались палатки в кошах, прикрашались новостворені хати. Робота кипіла і та помаранчева лопата стала естафетною паличкою, що передавалась з рук в руки командами творців свого житла. І вогкий в'язкий туман не витримав тієї кипучої енергії і почав розповзатись, а в центральному коші вже скоро стояли котли з окропом, щоб пригощати будівничих, і всіх тих, хто йшов догори чи вниз, чашкою гарячого чаю.
Але ж бо як завжди текст швидше пишеться ніж хати будуються. В ході розробки проект сніжного мосту був перенацілений на проект снігової печери, адже простору під снігом виявилось досить аби не просто там сидіти, а спокійно влягтись та ще й не одному а цілим трьом. Так я доклавши своєї праці у будівництві снігової печери отримав у ній прописку і став одним з тих, хто випробовував нове житло на морозостійкість.
Йшли години, вже була закінчена печера, вже розстелили спальники в літаючій у нутрощах коша палатці, вже повертались з Петроса відчайдушні люди, що ризикнули лізти туди туман, а Артем все швидше і швидше замуровував себе в іглі. Тут потрібно вдатись до подробиць аби читач уявив всю моторошність цього дійства. З певного моменту в іглі все ще немає ні вікон ні дверей, але стіни вже високі і вилізти з неї неможливо та й будувати її зручніше із середини, з того моменту основний будівничий ніби замуровує себе у сніговий намет з кожним рядом блоків все більше і більше ховаючись від білого світу, доки не залишається лиш голова, і тоді його друзі допомагають йому зробити дах, аби остаточно сховати його від...
Так-так, всього на всього вітру і морозу, бо в цей час інші друзі риють підкоп, що стане входом і виходом до тієї чудової хатки зі снігу. А щодо літаючих палаток - то про мистецтво розтягування палатки за стелю і стріху кошів раджу при першій ліпшій нагоді розпитати Колюню та Ілонку. І хоч сходити до них на погостини я так і не встиг, але чудо те в коші бачив власним очима як і напис на дахові коша "2005". Не питайте мене хто його там і як його там витоптував, і чи всі після цього живі і здорові залишились, я в той час печеру копав і того дійства не бачив...
Вам коли-небудь доводилось спостерігати приготування умілими кондитерами святкового торта? Якщо так, то маєте знати, а як ні то просто можете уявити, завершальний і чи не найважливішим етап того процесу - прикрашання торта. Так і ми з Кузею, мов два кондитера, по закінченню робіт будівельних взялись за зовнішньо-декоративні. Для початку звели навколо печери зеленавий мур із гілочок ялини, що додав свіжості у білосніжність простору і мав вберегти дах печери від випадкових перехожих, що по ночам шастають по околицям. Далі зробили двері - справжні двустворчаті, що одразу перетворили печеру на місце зберігання Великого Скарбу. І справжній Скарб, скажу по секрету, у вигляді торби Д.М., там дуже скоро з'явився.
Артем в той час також згадав кондитерські традиції і взявся за випіканням ігли з середини. Поставив туди пальник, напхав ліхтариків і став чекати доки стіни оплавляться і потечуть, а потім, без пальника, знову замерзнуть, ставши блискучими, як дзеркало, і твердими, мов сталь. Ліхтарики хоч зовсім не гріють, але надавали іглі неповторного внутрішнього сяйва в темряві ночі.
Так тьмяне світло ігли через 7 годин і невідомо скільки хвилин від початку роботи знаменувало завершення всіх будівництв, і під Петросом розгорнулось святкове новорічне містечко, а всі учасники зібрались в коші коло печі аби заспівати пісень і розпочати приготування до зустрічі Нового Року.
Епізод 9
В якому немає жодного слова, а лишень світлини новорічного вечора в кошах під Петросом
 |  |
 |  |
Епізод 10
Або "Новий Рік, сер"
І навіть Карпати не врятували нас від класичного сценарію. Звичайно промови Леоніда Даниловича ми не слухали, а от шампанське було, щось на кшталт олів'є також було, був і серпантини, і бенгальські вогні. Навіть стіл, що ломиться від найекзотичніших яств ми також мали. Звичайно ще були двоє сноубордистів, що за хвилину до дванадцятої дійшли до наших кошів, були феєрверки в навколишніх селах і на всіх навколишніх горбах, були смски привітань туди і звідти, було вручення подарунків з торби, що сіяла не менш як десятьма петцелами і, за словами очевидців, перетворювалась на стіну світла, багато чого було... Але про новорічні ночі ви і самі мені можете багато чого розказати.
А ми влягалися вже спати,
хто у наметах, хто у хаті,
хтось у печері, хтось в іглі,
а може хтось й не спав вночі,
бо зранку всі хотіли йти,
хотіли бігти чи летіти
до довгожданої вершини, до Петроса,
що там у висі, із місяцем розсипав іскри,
засніжених своїх боків,
що скинув тогу із туманів, і нас чекав чи то лукавив
чи просто грався як з дітьми
коли б то знати це мені...
Бо на ранок, мов чорна кішка у пітьмі
Сховався Петрос в молоці
Епізод 11
В якому учасники походу перевіряють на досвіді, що девіз "кто ходит в гости по утрам, тот поступает мудро" не гарантує сходження на гору, але гарантує чай і всілякі солодощі.
І біле світло нового дня стає для тебе немов сирена повітряної тривоги, немов пронизливий гул попередження за хвилину до вибуху, немов лампочка в рубці оператора - ви в ефірі. Так вскочив я першого січня нового 2005 року і побачив світло крізь щілину в дверях, і це був знак, знак що я проспав, що вихід на Петрос звершився без мене, або не звершився зовсім. І хоч не бував я у армії, але холодні і змерзлі вібрами вдягнув за лічені секунди, і ударом ноги, вибив примерзлі двері нашої печери, вдихнув морозне вогке повітря і вилетів кулею на двір.
- От чорт!!! Туман - вигукнув внутрішній голос.
- Гав - в'яло відповіла собака, що спала під іглою.
Табір спав, не те слово - дрихнув у бездіяльності. Погода підйому на Петрос сприяла не більше ніж вчора, а от бажання просто бурлило всередині. З прес-центру в коші сонні люди доповіли, що о п'ятій ранку хтось таки встав, але через туман Тьома сходження відмінив, тобто переніс в очікуванні кращої погоди. Чекати ж далі не було ні сил ні часу, і табір в мить вскочив на ноги і немов з'їхав з глузду.
За п'ять хвилин треба було зібратись, не вмиватись, чай не пити, найти кішки, палки, льодоруби, не забути вдягнутись і вишикуватись першому загону для сходження на Петрос. Якщо чесно, то робилось це не за п'ять, а за 45 хвилин, але кожен витратив не більше п'яти хвилин. І от команда з дев'яти заспаних і сонних, голодних і не напоєних чаєм людей, з диким ентузіазмом кинулась в туманну імлу та в товщу снігів - вперед до вершини.
Йшлося на диво легко, основне було не згадувати два слова - чай і курага. При згадці про чай у всіх чайних наркоманів починалась ломка і стійке марення новою дозою, при згадці про курагу шлунки влаштовували бурхливі демонстрації. Весело і швидко у супроводі оскаженілої від радості собаки ми доповзли до крутяка, і почали бити і ламати в ньому сходинки. Крок за кроком ми просувались до верху, до якого верху ми сунули ніхто не знав. Здавалось, що все йде як треба, доки інструктор не озирнувся і трішки здивувався величині крутяка. Коли ж він подумав про те, як всі дев'ять чоловік звідти летітимуть, то затурбувався про них і вирішив хоч курагою нагодувати, як чаю не має. Сам же в цей час розпочав священний ритуал дуплянки. Оскільки дуплитись самому нудно і не цікаво, то Артем і Колюня зібрали консиліум і для різноманіття полишили звичні карти та власноручно намалювали свої на снігу.
Дуплянка ширилась на маси, розвідники ходили то туди то сюди, топтали стежки, заплутували сліди, так, що вже не в силах жодна група після нас туди піднятись і те плетиво розплутати.
І доки вони там ходять, уявіть собі на хвилинку, що до вас о десятій годині у новорічний ранок приходять гості, а ви тільки годину назад вляглись спати і якраз закимарили під теплою ковдрою після бурхливої ночі. А гості самі сонні та стомлені, але дуже вже ж вас побачити хочуть. То що в такій ситуації робити? Звичайно кожен вирішує по своєму, а Петрос вирішив нагодувати і напоїти нас чаєм і вкласти стомлених спати, і влігся відпочивати сам у ковдрі туману. А самих бурхливих та неспокійних відправив гратись до себе не схили.
Таким чином сходження на гору було відмінено, всі повернулись в табір, зібрались разом, випили чаю, продовжили поглинання різноманітних делікатесів з новорічного столу і підкріпившись, запаслись рукавицями і льодорубами і відправились дуріти на схили Петроса...
Епізод 12
Містить рецепт гострих відчуттів та гарного настрою
Основне в зимових розвагах багато веселощів і по менше глузду панове, по менше глузду. Керуючись цими принципами ми знайшли перший ліпший крутяк, тільки не той великий-великий, що аж до вершини Петроса веде, а трішки менший. З приводу першого ліпшого я прибріхую, бо то був найліпший з усіх бачених в околиці крутяків - схил жандарму на початку перемички між Петросом і Говерлою. Якщо мати досить глузду, то з тієї гірки навіть на попі не особливо хочеться їхати - якось воно страшнувато. Але ж хто зараз не любить швидкість - летіти так щоб у вухах свистіло - це ж найперше задоволення на зимових схилах. Тому глузд і страх доводиться полишати мерзнути на вітрі, лягати на спину - головою до низу і поглядом в небо і довіритись влучності запускаючого.
Раз, два, три - і ти летиш, мов гарматне ядро, мов санчата бобслеїста, мов лижа, що відстібнулась від падаючого лижника, летиш у сніжну даль по сніжним пагорбам. І зверху тільки небо і знизу тільки пухкий сніг. Захоплююча штука.
 |
 |
Щоб ви сповна могли насолодитись такими спусками, і народні забави не канули в лету, наводжу детальний рецепт приготування цього дійства. Інгредієнти: крутий засніжений схил з пологим викотом - не менше однієї штуки і бажано без ялинок; розбещені людські тіла - не менше трьох, але краще з десяток; куртки з капюшоном - по одній на тіло, а ще краще - цільні балоньові комбінезони.
Рецепт приготування: Для початку забираєтесь всією юрбою на вершину схилу і, дивлячись вниз, усвідомлюєте, що в здоровому глузді вниз просто так ніхто не поїде. Відкидаєте здоровий глузд. Берете перше тіло, вкладаєте на схил, тримаючи за ноги. Все ще тримаючи за ноги, всідаєтесь на сніг, аби точно прицілитись. Зверніть увагу, що запуск першого тіла є дуже важливим, оскільки воно прокладає трасу майбутнього спуску. Тому тут потрібно прицілитись так, щоб траєкторія йшла між усілякими ялинками і бажано без трамплінів і не по кущам. Людина, яку ви тримаєте за ноги, хрестоподібно складає руки на грудях (обхопивши долонями плечі) і затримує подих в грудях, а погляд в небі. Далі ви, не збиваючи прицілу, з усієї сили штовхаєте її ноги.
Ура! Перший пішов!
Вітаю, наступні підуть ще краще. З власного досвіду скажу, що не варто переживати, якщо перший запуск пройшов не зовсім успішно і тіло перевернулось чи полетіло з середини схилу кубарем, скоро ви самі станете таки тілом і у вас буде прекрасна нагода виправити трасу і продемонструвати високий клас спуску.
Додавайте всілякі горлання, волання і вигуки нестримної радості, здивування чи полегшення за власним смаком та бажанням.
Ми діяли в точності за описаним сценарієм і по черзі випробовували себе то в ролі вільноковзаючих тіл то в ролі запускаючих. Через деякий час гора нагадувала вирівняний ратраком лижний спуск, а у нас сил бігати раз за разом на вершинку майже не залишилось. Тому було прийняте рішення передислокуватись на пологіший пагорб. Тепер прийшла черга акробачтиних номерів та сніжних війн. Фраза "пора валити" сприймалась з невичерпним ентузіазмом і всі разом стрибали на чергову жертву, аби вкласти її в сніг і "кучею малою" покотитись до низу. Були там і браття акробати, що, взявши ноги товариша у власні руки, зчепленим колесом котились по пагорбу, були і стрибки з трампліну у вигляді ялинки, і ігрища з оскаженілою від радості та щастя собакою, і простий класичний "цар гори". І у цьому всьому навіть вдавалось посидіти, порозглядати навколишню красу, зліпити голими руками рівнесеньку сніжку, поділитись захопленням з друзями, але зовсім не довго - до наступної сніжки, що летить в твою сторону, до наступної команди "пора валити", до наступної снігової заметілі, влаштованої захисниками на останніх форпостах захисту гори.
Це була суцільна ейфорія, це святковий безлад і хаос, це схоже на зустріч з дуже-дуже рідною людиною, яку вічність не бачив, це немов повернення в рідні місця, та це ж і було повернення в рідні місця і до рідної стихії. Бо зими ж мають бути холодними і сніжними, а літо спекотним і сонячним...
І от коли сніг набився у найпотаємніші щілини одягу і навіть трішки за пазуху, штани стали мокрими, а рукавиці вкрились кіркою з криги, хтось умудрився глянути на годинник і сповістити про те, що пора спускатись додолу, додому і до кошів. Як армія переможців, як малюки, що відвоювали у моря величезного ропана, як собака, що поцупила самий великий капець у господаря, ми гордо задравши голови і сповнені відчуття виконаного обов'язку рушили до табору, де на нас чекав гарячий обід. Хоча обід чекав нас виключно віртуально, бо готувати його також треба було нам.
Епізод 13
...фінальний
Доки обідали, збирались та пакувались на дворі геть стемніло. Вже у світлі ліхтарів ми передали снігове містечко і кіш у володіння наступної групи відчайдушних туристів і почали спуск до Казмещика. Через один привал і півтори години спуску гусінь з ліхтариків, що то розтягувалась на сотню метрів, то стискувалась в сяючий клубочок вже переповзала місток, з якого ми стартували два дні назад. Не встигли присісти на рюкзаки для перепочинку, як з темряви виринули дві постаті Глєбки і Макса - вони якраз підходили зі сторони Говерли. Воз'єднались, голосно об'єднались, на перебій почали розказувати хто що бачив і як відсвяткував, і так собі розмовляючи подались далі до Лазещини. Собака вирішила не зоставатись вдома, а йти далі з нами - чи так ми їй полюбились, чи то були у неї сподівання отримати ще один ласий шматок десь там далі в темряві майбуття. А ми вертались, а ми говорили про враження від побаченого, планували майбутні походи, згадували якісь дрібнички, інколи мовчали, поринаючи у свої думки. Далі буде сонний вокзал в Лазещині з великою кількістю бутербродів, рахівський потяг, в якому ми остаточно об'єднались всією командою, де заспіваємо Диркіна з білоруськими туристами, хильнемо вина і завалимось спати. А далі Львів з канонадами феєрверків на стометрівці і потяг додому.
Епілог
На одному з останніх привалів я запустив руку в кишеню куртки та натрапив на незвичний предмет - пальці огорнули гладку поверхню обгорточного паперу та зачепили полоску бантику. Тільки тепер згадав, що у безладі святкувань і привітань я геть забув про свій власний подарунок. Враз цікавість і нетерплячка повністю заполонили мене, немов вони накопичувались всі дні і захотіли враз вийти. Скидаю другу рукавицю, та зовсім не охайно і швидко зриваю обгорточний папір, направляю світло ліхтаря в долоні і ... застигаю у здивуванні.
Ще декілька хвилин потому мене так і можна було спостерігати в застиглому стані з просвітленою посмішкою на обличчі. В руках я тримав малесенький глобус з компасом у основі. Як для кого, а я отримав малесенький талісман і символ щоб рухатись далі, по країнам світу, щоб бачити і переживати більше, щоб натхненно розповідати людям про красу цього світу, щоб не спинятись і йти. Десь там в середині життя, яке не має скінчитись, я вам гордо продекламую класика:
"Я
земной шар
чуть не весь
обошел,-
И жизнь
хороша,
и жить
хорошо.
А в нашей буче,
боевой, кипучей,-
и того лучше..."
то ж до нових зустрічей...
