Уперше в Криму восени я побувала пару років тому в дитячій компанії. Але діти тоді ще не ходили до школи, отже, то були не канікули. Цього разу ми дременули до Криму удвох: саме з нагоди осінніх вакацій я взяла тиждень відпустки, недобутий улітку, а Богдан казна-що наплів на роботі; чадо, як годиться, відвезли до бабусі. Купили квитки, сіли в потяг і подолали земне тяжіння.
Це ми: у мене - новесенькі кросовки, сині джинси і светер на колір, як вишневий джем, сміюся навіть з пальця; Богдан їсть зварені мною в дорогу традиційні яйця і бурчить - він терпіти не може цю страву. Відмовляємося від благенької постелі, бо хоч у наших зимових спальниках найкомфортніше в мороз - а ще комфортніше, коли їх зшити і вдвох - однак ночі у поїзді вже доволі прохолодні.
Прокидаюся, відгортаю оксамитову фіранку і бачу добрий ранок. За прогнозом, тепло буде в неділю і понеділок, далі - неважливо, бо у понеділок після обіду ми вже маємо прибути до контрольно-рятувального загону під Судаком, хочемо по-буржуйськи зняти вагончик, а вже по тому - хоч зима. А проте, добре було б іще скупнутися в морі.
Що там гадати! Ми їдемо трохи поволочитися Кримом - зовсім трохи, як направду, але річ не в тому, на скільки днів, а в тому, щоб зловити кайф, який - що найцікавіше - сидить усередині нас.
Тролейбус везе нас до села Нікіти. Після двох годин неспішної їзди ось-ось вийдемо; із задоволенням і готовністю защібаю на поясі рюкзак, якісь молодики неформального вигляду уточнюють, чи я справді ісламська терористка, як їм здалося. Я підтверджую це російською з акцентом.
Нікіта (саме Нікіт?) вражає неспівмірністю себе уявлюваної та реальної: не голі скелі під небеса, а затишний закуточок із пробитими маршрутами, весь у червоно-золотих зарослях шипшини й ожини, цівки плюща зміяться по кришеному камінню. Тобто мені Нікіта уявлялася як рай для альпіністів, а виявилося, вона - для скелелазів.
На простих трасах - школярі. Примощуємося поряд.
Богдан пролазить із нижньою страховкою, робить для мене верхню. Повертається і радісно повідомляє, що руки тут можуть відпочивати - все розраховано на ноги. ?Страховка готова!? - знімаю годинник, обручку, підбираю волосся. От пані незграба! - не встигла зробити і перший перехват, як всунула мотузку в нерівні гострі зубці найближчої щілини. Потерпаю до кольок у животі, поки Богдан звільняє мотузку, а я ніби-то забезпечую йому гімнастичну страховку, яка, може, у тому й полягає, щоб потерпати, дивлячись, як людина спинається на скелю голіруч.
Під самим верхом надибую на кам?яній стіні кущ, обсипаний червоними ягодами, але я не знаю, що це, краще внизу з?їм карамельку. Поки я бавлюся таким чином, на Нікіту непомітно спадає вечір. Тепер Богданова черга, переходимо на протилежний бік, де маршрути для крутих. Однак у сутінках нелегко знайти вже навіть їхні потішні назви, не те що зачепи. Випрягаємося із систем, пора шукати місце для ночівлі.
Купивши бутель води, улаштувалися під розложистою реліктовою сосною замість намета, біля самого підніжжя Нікітської яйли. Так і спали: ліворуч скелі у чагарях, праворуч - вогники села і пустинь моря на обрії, зорі у гіллі. Я так - уперше. Дивовижна суміш беззахисності і зухвальства спати просто неба: ніби не випробовуєш, а довіряєш свою долю комусь на всю ніч - не так і мало.
Уранці все набуло кольорів, хоча сонячне проміння проливалося м?яко, аж трохи знехотя: каміння - сіре і рудувате, недостигла ожина - рубінове на зеленому, море димує голубим. Поспішаємо, Богдан таки встигає до вранішнього тролейбуса пробігти маршрут, - щоб не лишати боргів.
В Алушті на автовокзалі нам трапився банкомат і автомат з кавою - я причащаюся капучино. Розповідаю історію про те, як італійські монахи, щоб очистити чорний напій, доливали в нього козяче молоко. А я люблю варити собі каву з гвоздикою і духмяним перцем. Наш автобус тим часом десь у дорозі, прямує на зустріч із нами, він вийшов із Севастополя рано-вранці, може, ще раніше, ніж Богдан пролазив задумане.
Ще одна парочка з рюками, але більш цивільні - також у Судак. Вони, як і ми, вискакують з автобуса (акуратний мерседесик) при кожній нагоді і біжать до моря - в Рибачому, у Морському. Менше сотні кілометрів між Алуштою та Судаком - суцільний серпантин, на деяких вивертах видно проїхану дорогу далеко-далеко назад, іноді їдемо по самому березі, здається, хвиля ось-ось лизне колеса.
Виноградники розкидані повсюди, ніби пагорби і долини вбралися у стильний строкатий трикотаж. Ми обганяємо трактор, кузов якого вщерть повний зелено-золотого урожаю - може, колись вип?ємо по келишку, і згадаємо з вином, де бачилися вперше.
Услід за нами котиться фронт, ми веземо з собою тепле покривало із сірих хмар і вологий вітер, від якого хочеться сховатися у вагончику, що стоїть на уступі глиняного пагорба, хочеться там ще і ще чаювати за кульгавим столом і зирити у вікно, яке виходить - аж дух перехоплює - виключно на Бовван: ковток гарячого і подих, ковток і подих. Навесні зводила друзів улюбленим Східним Кримом, поки Богдан їздив у Приказбеччя, скінчили мандри саме тут. Згадувала про Сокіл у Києві. Попалася на добре відомому: бажай обережно, бажання збуваються. Минуло майже півроку, чимало трапилося, а я знову тут, все ще ношу футболку і навіть можу скупатися в морі. Тільки, здається, вже не сьогодні - з моря сильний вітрюган, захмарилося, і затишніше у флісці з кап?юшоном. Тоді коли?
Невже завтра?
Вилазимо на якусь приступку Боввана - упевнитися, що пам?ятаю, як користуватися альпіністським спорядженням. Станція на сосні - півмотузки над стежкою, тут вітер якось дивно кублиться і звіває куряву пригорщами мені в очі, скільки я страхую. А наступна станція - прикол! - у справжніх кактусах, Богдан нагнав собі малесеньких (помітні лише проти світла) шпичок у різні місця, мені з правиці він їх просто викушує, бо я завбачно зрізала нігті, аби не поламати об каміння. Ніби-то дюльферяю до сосни по замучених кущиках чорниці. Внизу якісь хлопчаки збирають свої манатки - вони вже пробігли сусідній маршрут, поки я копирсалася. Менше з тим.
Ставши на самострах, виглядаю, чи на місці мої кросовки - нові, шкода їх. Роблю кілька безпорадних знімків убік Меганома: суха трава, наче хутерце якогось звіра, на схилі під скелями, що правлять за мури фортеці; доріжка до моря й альтанка з червоним дахом - там само; хвилі з білими бурунами накочуються на хвилерізи, і темний силует напівоблетілої гілочки благословляє кадр. Наша ?Мінолта? в умілих руках здатна на більше, однак чи зможе вона колись додати до цього пейзажу знаття, що доріжкою зараз сновигає дядько, він приставляє драбинку до огорожі і скручує плафони ліхтарям, натомість закутує обезголовлене місце целофаном. В Ялте ноябрь...
О цій порі вода в нашому пристанищі уже привізна, відгонить чимось нудотним, неорганічним. Проте в теплому душі це не важить. Помила голову, і обличчя пашить. Богдан готує вечерю у спільній кухні (гамір і пахуча пара), я наводжу лад у вагончику. Портрет хлопчика, який висів зовні, чіпляю на стіну поверх смугастого килимка, перевіряю, чи не впаде гілочка барбарису, приколота над дверима і вже зовсім знічев?я відтираю задавнені плями варення з клейонки.
Із позавчора - зимовий час, тому вечір безмежний. Над Бовваном і подвір?ям водночас бовваніє місяць крізь хмари. Вологий вітер шарудить у ріденькому кущі винограду. Зранку на маршрут - десять мотузок, для мене це щось фантастичне - я ж іще ніколи не ходила на гору. Лягти раніше, виспатися.
На школярів нам щастить: вони приїхали до рятувальників на канікули - змагатися зі скелелазіння, а таке враження, що змагаються з репетування під вікнами. Добрий великий Єгорич (господар) проганяє дітей від нашого флігелька, але марно - тут же гойдалка! Ми покорилися долі. Однак опівнічна коротка сутичка закінчилася нашою перемогою.
О п?ятій попили чай і розбудили дощ. Куди там іти?!. Провалялися на застеленому ліжку під спальниками до дев?ятої, довше думку про їжу на тутешній воді терпіти не сила. Під дощем побрели до старої автостанції, гнані дорослою цікавістю: що тепер там, де колись було щасливо? А ось і магазин, де можна скуштувати новосвітські вина - ат, не фарт, він вихідний! Ходімо, покажу тобі піцерію. Тільки, чекай, зроблю ще кадр? Вулиця напам?ять.
Яка приємна піцерія, тут можна запивати принесеним із собою. Столик біля входу - так, щоб за обідом можна милуватися перехожими, платаном, і дивитися на табло із написом + 6. Ну так ідемо на пляж!
Дощ перейшов. Раптом силувано (чи знесилено?) посміхається сонце. Все сіре міниться бежевим, а небо і море зблискують перламутром. По холодному березі прогулюються двоє підлітків і ще пан в елегантному плащі, мабуть, приїхав до Судака у відрядження. Уздовж набережної доцвітають троянди, одна кремова схожа на зжужману хустинку, загублену чиїмись примхливими пальчиками. Голова робиться великою і лункою, кожен порив вітру гуде в ній, хочеться цитрамону. Пора повертатися, накупимо собі води і бенкетуватимемо. А вранці, хто там знає? Без сумніву, що увечері - поїзд.
Після цитрамону і зеленого чаю нарешті розвидняється. Вирушаємо з ліхтариками в кишені подихати перед сном і розвідати підходи до Сокола. Вибираємося на пагорб і за першим крутим поворотом мимохіть зупиняємось - і що, це також наш вайлуватий Бовван?! Глибочезне урвище, а внизу, на самому дні - недобудований санаторій проти ночі гойдається на хвилях, як ?Летючий голандець?. Хапаємося в сутінках за каміння, колючий чагарник і коріняччя сосен. Трохи запізно, щоб з упевненістю сказати, де починається наша завтрішня двійка. Богдан, поблискуючи скельцями окулярів, у підшоломнику, який нагадує будьонівку, схожий мені на революційного романтика, на Миколу Хвильового. Повертаючись, бавимося своїми Petzel?ями, освітлюючи дорожні знаки. То Сокіл зовсім недалеко, скажи, правда?
А тепер зовсім інша сцена. Ще поночі. У літній кухні - лозяному шалаші без дверей, де газ у балоні в куточку, а відро для об?їдків, хоч поряд із плитою, але вже надворі, при тьмяному світлі чаюють двоє москвичів, один щойно з душу. Готуємо сніданок. Вони заговорюють з нами (заговорюють мене?) потішно про якісь дрібниці. Я нарешті виборсуюся зі свого урочисто-сонного заціпеніння і сміюся. А потім, на розпрощання отримую, аж в оберемку посуду у мене на руках здивовано і срібно дзенькає металевий кухлик: ?Это вам спасибо за компанию - вы приятные люди?.
Все, зібралися, можна і йти. Яка там буде погода? Після вчорашнього? Щойно з моря випливло сонце.
Знову підіймаємося на пагорб по дорозі, що веде у Новий Світ і більше нікуди. Але тепер погляд притягує не фантасмагоричний санаторій-корабель, який видно крізь скельні пальці, а те, що простирається за горизонт: рясно усипані кольоровими кущами пагорби, дрібно збрижена матова поверхня моря, гусячі пір?їни зависли у небі. І ми серед усього цього людського і нелюдського - на сірій лискучій асфальтівці, кінця якої також не видно. Сокіл.
Спинилися під самим початком маршруту. Передусім - каски. Перекладаємо Богданів вицвілий штормовий рюкзак: перевзуваємося у скельні туфлі, блокуємо верх і низ страхувальних систем, увішуємося карабінами та іншим корисним причандаллям. У мене замість скельників - менші на кілька розмірів за мою ногу кеди, з підошов зрізані шипи - для більшого тертя. Але вони все-одно не такі жорсткі, як мають бути справжні скельники, до яких я ще не доросла - це річ дорога й особиста (не те що система чи каска, які Богдан допомагає мені юзати), не лазитиму - у господарстві ні нащо більше не знадобляться. Куртки також ховаємо в рюк - Сокіл дивиться на схід, і сонце вже приголубило його схили.
Перша мотузка. Я слідкувала, як і куди рухався Богдан, тепер бачу станцію. Пора починати. Пальці легко відшукують виступи і заглибини, кеди не ковзають. Простіше, ніж у Денишах. Ось тут цікаве місце. Закладки виймаються одна за одною, всього чотири. Самостраховка!
Чим швидше зроблю страховку, тим швидше знову залишуся на станції сама. Нічого не тремтить зрадливо - це кльово. Боятися вже пізно, адже убитися можна було і нижче.
Друга мотузка. У плетеному светрі більше тут не ходитиму - чіпляється за все. Ледве висмикнула ногу з якоїсь розщелини. Повз мене пробігає ящірка. Сонячне повітря тонко змащене запахом живиці. Наступна станція на сосні. А що буде з цією ?Двійкою праворуч?, коли уперте дерево таки всохне і з часом викришиться його коріння з-поміж брил, косих і гострих, як леза? По зміїстому кореню знову лупнув станційний карабін, сповіщаючи про якийсь Богданів рух; першого разу я сполохалася, здалося, тріщить гілляка, на якій я умостилася страхувати - обличчям до схилу, спиною до безодні.
Третя мотузка. Ноги трохи стомилися, але тримають. Однак чи можливо довго протриматися, так розкарячившись? Права нога раптом починає тіпатися від напруги. Повертаю все, як було доти. Постою тут трохи спокійно, обома ногами, хоч і навшпиньки - на більше не стачить місця. Щоб утихомирити неспокійну праву (іноді її судомить, коли потягаюся зранку у Києві), похитуюся вгору?вниз, по черзі брикаю безодню блакитними кедиками. Ну, пішла! Є!!! А тепер ухоплюся за зручний корінь - за якусь дрібну мить встигаю завважити і примиритися з тим, що це неспортивно.
Ця станція - просто втіха: пухнастий кущик сосни кидає тінь на виступ, на якому можна навіть притулити рюк, який, звісно, несу я. Унизу дорогою вже почали снувати діловиті ранкові авта. На рівні моїх очей з-за скельного повороту з?явилася ящірка. І застигла. Я намагаюся майже непорушно, лише мружачи око, вибрати ракурс для уявного об?єктива: якщо сфокусуватися на ящірці, не буде зрозуміло, що то море, якщо сосна і море, ніхто не помітить ящірку. Що це так довго цього разу сидіти?
Нарешті Богдан докликався мене - мабуть, його краще було чути двом наступним бажаючим пройти ?Двійку праворуч? у червоних касках, ніж мені: вони не дуже вдоволено (так мені здається, бо де там уже розгледіти) задирають голови. Я вирушаю - на спільну радість усім, вкупі з ящірками. Бувайте, ящірочки! Лізти вже не хочеться, хочеться опинитися зверху, і квит.
І раптом доволі зручна складка розрівнюється, виводить на гладенький покатий баранячий лобисько. Наступна відтяжка - вже щонайменше на висоті мого самостраху, все вказує на те, що зараз треба не вгору, а неймовірним чином - убік, і моя зрадлива нога починає тіпатися, хоча я поки що стою ними обома на поріжку, де можна міркувати як завгодно довго. Звідси по-троху стає видно, що там, у Сокола за спиною, і я готова заплакати від злого безсилля перед неминучістю: я зроблю ці кілька рухів, хоч і дуже-дуже не хочу. Але як, коли я обов?язково посунуся вниз, я вже відчуваю, як це відбудеться?! Притискаюся обличчям, губами до скелі, судомно схлипую, в ніс мені забивається пил, і починаю рух. Ніяка нога нікуди не з?їжджає, тертя - надійне, і тут зовсім не так круто. А достобіса! Що ж я скільки шугалася?? Ось і сосна на вершині!
Поспіхом обіймаємося і знімаємо свої обладунки. По стежці між скелями і дорогою до вагончика - майже бігом і справді бігом - кинути залізяччя, схопити рушники, щоб так само стрімголов кинутися до моря, над яким літає лимонного кольору метелик, у прозору воду (я тут не буваю, коли вона мутна!)... Кілька разів повертаю до берега і не хочу вийти. Пощипують садна і подряпини. Ні, все - у нас автобус. Торкаюся дна, слизьких, доволі крупних камінців, виходжу по них непевним п?яним кроком. Мене вітає дядько, як і я, лише у плавках (може, це він учора гуляв тут у плащі), питає, як водичка, я відповідаю, як є, - супер, зриваю з голови хусточку, енергійно нею витириюся.
Ми знову бігом повертаємося до вагончика, похапцем збираємо рюки; коротка перевірка звичного переліку найважливішого - майже молитва на дорогу, ключ і залишки води - Єгоричу.
Маршрутка, автовокзал, гаряча сосиска з капустою, російські новини і російська музика.
Не сплю, колишу в собі щось важливе. Сонце сяє.
Коли встигло облетіти листя?
