Мармароське соло вовка-одинака

Одиночний похід у квітні на Піп-Іван Мармароський

Після невдалого виходу на Піп-Іван Мармароський у серпні, усю наступну осінь та зиму я провів у плануванні сходження-реваншу, часами заздрісно роздивляючись фотографії з вершини Попа та в котрий раз перечитуючи репортажі тих, кому пощастило.

Десь на початку весни мій терпець урвався і я вирішив не чекати літа, а ЗРОБИТИ ЦЕ в середині весни, коли в горах вже немає лютих морозів, сніговий шар тонкішає, але краєвиди ще зимові. До того ж, на мою думку, похід у Карпати навесні більш безпечний, ніж узимку, особливо якщо збираєшся іти один (отакий я маньяк, як кажуть деякі люди). Тому кожний робочий день я починав з перегляду прогнозу погоди по Рахову на наступні 2 тижні, сподіваючись в один чудовий день побачити магічну ?іконку? Sunny на вихідні (оскільки блукати по вуха у снігу під час хуртелиці не мав ніякого бажання та і небезпечно це). І такий день настав, і я її побачив, і не одну! З 1 по 5 квітня обіцяли навіть не Sunny, а Brilliant sunshine за температури +15 вдень та ?3 вночі. Як на мене, то є ідеальні умови для сходження без зимового спорядження.

Отже 31 березня беру відпустку ?за свій рахунок?, за 2 години збираю речі і мчу на вокзал на потяг ?Київ - Івано-Франківськ?.

01.04.2004 р. Ранковий Івано-Франківськ зустрів затягнутим небом, але, як тільки я сів у автобус ?Ів.-Фр. - Мукачеве?, з?явилось сонце, яке не зникало аж до 4 квітня. Гірські схили були просто залиті сонцем, але снігу не було видно ані в Надвірній, ані в Яремчі і навіть у Ворохті. Невже, думаю, не встиг? Але зітхнув із полегшенням тільки на Яблунівському превалі і не просто зітхнув, - дихання перехопило від вигляду вкритої виблискуючим снігом Чорногори, яка промайнула у ?віконці? між смереками.

О 12.30 я вже у Рахові, де в автобус підсідають два на вигляд дуже чимось невдоволених прикордонника, які напевне їдуть до Ділового. Я ж від гріха потихеньку перебираюсь подалі від них і поближче до виходу. Але на під?їзді до Костилівки (саме тут мені виходити) водій чи спеціально для прикордонників, чи просто так починає ну дуже голосно мене розпитувати куди я зібрався, чи не в гори? А чи знаю я, що на це треба брати дозвіл на прикордрнній заставі? (Особливо голосно). І мене без дозволу ніхто туди не пустить. А якщо піймають, то зроблять зі мною таке! І що деякі вже вертались з Костилівки до Ділового за дозволом. На що я прикидаюся ?шлангом?, озираючись на реакцію прикордонників, які, здається, незважаючи на старання водія, так нічого і не почули.

13.00 - сонячна Костилівка. Спека в 20 градусів примушує пожалкувати про те, що так тепло вдягнувся. Переходжу зламаний міст над Тисою і крокую людними вулицями. Усі дивляться на мене чи-то з подивом, чи-то з жалем. У підлітків та дітей я викликаю напади підозрілої безвекторної активності та загрозливої цікавості, як-то вилізання на паркан, гіпержестикуляція та масове показування пальцями. Отже, щоб не нервувати нікого своєю присутністю, повертаю наліво перед скелею з хрестом до ДОКу, з території якого починається дорога на полонину Берлебашка, де я (оптиміст) планую сьогодні заночувати. На КПП ДОКу ніхто не зупиняє, от і добре.

У повітрі висить запах весни, талого снігу, який починає зустрічатись на кожному кроці та свіжеспиляної деревини. Настрій припіднятий. Але все одно довелось понервувати, коли лісник, який певно вважає, що працює тут ?на пів ставки? прикордонником, відмовився мене пропустити через своє КПП без перепустки. Аргументував це тим, що всілякі наркокур?єри, накшталт мене, переправляють через гори наркотики. Довелось нахабно прослизнути під шлакбаумом, скориставшись тим, що впертого лісника відволікли і він був вимушений на декілька хвилин залишити свій відповідальий піст. Декілька секунд вагань і я майже біжу по дорозі у бік гір, періодично озираючись, щоб перевірити, чи немає за мною переслідування. Місцеві кажуть, що саме в цій ущелині знімали епізод про бій між загонами Довбуша і польскими жорнірами.

Поступово дорога починає складатися із повалених дерев, грязюки та льоду, з ущелин починає тягнути холодом. Влітку мене на полонину провів один грибник, який показав найкоротший шлях руслом Потоку Великого та старою розмитою тракторною дорогою (згідно із картою Генштабу 1942 року). Але щоб пройти ним, треба було продиратися серед повалених дерев та переходити раз десять потік по камінцях чи в брід, що було досить складно навіть влітку. А якщо не втримати рівновагу, то можна замість похода у гори стати учасником першоквітневого сплаву Потоком Великим. Коротше кажучи - справжній екстрім. Враховуючи, що тоді я піднявся на полонину Берлебашка за 4 години, а спускався іншою стежкою по схилах 6 годин, вибираю знову цей шлях (більше ніколи тією дорогою не піду і Вам не раджу).

Після роздоріжжя офіційна дорога на полонину пішла стрімко вгору направо, а засипана снігом та поваленими деревами стара тракторна дорога - прямо. Снігу стає все більше і при кожному кроці провалюєшся по коліна. Доводиться перелазити через нагромадження величезних стовбурів, принесених повінню, періодично провалюючись між ними по груди. І це ще нещодавно була рівнесенька дорога аж до полонини! Про це нагадують тільки скручені у вузол рейки вузкоколійки, якою колись спускали з гір ліс. Тепер це суцільні водоспади, завали з валунів та стовбурів, старанно переплетених покрученими рейками. Отак Карпати захистились від вирубок полонинських лісів. Трохи далі ущелина звужується і потік починає перетинати її від урвища до урвища.

От коли згодились величезні поліетиленові торби, які я завбачливо захопив з дому і одягнув до колін, щоб не замочити ноги при форсуванні горної річки за відсутності бахілів. Але течія така, що майже збиває з ніг, хоча глибина всього 20-30 сантиметрів, і просто зриває імпровізовані бахіли з ніг, стрімко уносячи їх геть. Ха-ха! А в мене є запасні! Але і вони швидко дірявляться об каміння на дні. В результаті найтяжчі місця пройдені, сили вичерпані, а ноги хоч і замочені, але не смертельно. Зважаючи на черепашу швидкість просування руслом потоку і загрозливе нагромадження стовбурів поперек річки та все частішим застряганням між ними, вирішую штурмувати хребет в лоб, рухаючись невеличким притоком Потоку в бік Берлебашки за мапою.

Рухаючись руслом струмка, буквально через 300 метрів, натрапляю на новеньку колибу, судячи зі всього збудовану нещодавно. Навіщо вона тут? Невже для таких як я? Спроби дертися на гору виявили мою повну виснаженість після ?екстріму?. Дзвоню додому (зв?язку в ущелині майже немає) і вирішую заночувати в колибі.

Коли за хребтом зникло сонце, встановлюю в колибі намет (читав, що так спати тепліше), який займає 99% однієї з двох кімнат. Щоб не тягнуло з сусідньої кімнати, де у вікні ще не встановили скло, з великим зусиллям зачиняю туди двері (краще б я цього не робив). Як тільки двері стали на належне їм місце, будь-які спроби знову відчинити їх блокувалися провислою зі стелі дошкою. Жах! Там же в мене залишився рюкзак! Не знаю як, але мені вдалося протиснутись у 25-см щілину між у дверях та врятувати свій нехитрий скарб із цієї пастки. Засинав я під монотонний шум водоспаду, що знаходився у 5 метрах за вікном. Дивно, раніше вважав, що ці звуки природи сприяють міцному та здоровому сну.
Ніч була холодною і вранці весь намет, як і всі речі, що знаходились у ньому, включаючи мене, були вкриті бридкою вологою.

02.04.2004 р. Прокинувся я з твердим наміром заночувати сьогодні на полонині. Тому, швиденько поснідавши, починаю повільний підйом на хребет. Серце буквально вистрибує з грудей, важкий рюкзак вперто тягне тіло назад - донизу, але я вперто продовжую під?йом по майже одвісних схилах, тому через кожні 10 хв. під?йому був змушений робити 5 - хвилинні перерви, під час яких зазвичай падав на сніг і навіть не рухався. Але я не звик відступати і вперто продовжую під?йом.

Нарешті о 13.00 видераюся на хребет! І відразу натикаюся на стежку, яка веде прямісенько на полонину Берлебашка! Тепер про дорогу можна не турбуватись. Якби ж. Через декілька метрів вона елегантно розчиняється серед буків та метрового шару снігу. Шукаю її продовження методом екстраполяції. Тобто проводжу уявну лінію серед дерев у напрямку руху і приймаю її за стежку за замовчанням. Головним критерієм при виборі уявної стежки є відсутність дерев та інших перешкод на шляху. У цій грі з орієнтування на місцевості дуже допомогли згадки про літнє пересування цією стежкою у напрямку Костилівки. Без літньої ?розвідки боєм? у засніжених горах робити нічого. Це не просто прописна істина, а життєво важлива необхідність, бо інакше можна дуже просто заблукати у трьох соснах і навіть мапа не допоможе.

З кожним кілометром снігу стає все більше і більше. Ось вже весь схил вкритий 2-х метровим шаром підталого снігу, в якому при кожному кроці провалюєшся по коліно, а іноді і далі, залежно від того, наскільки вистачає тіла. Але сніг цей не звичайний - він вкритий тоненькою кригою, товщини та міцності якої не вистачає для того, щоб тримати тіло, але цілком достатньо, щоб чинити опір при продавлюванні черевиком, а потім міцно тримати та не відпускати без боротьби, немов пастка. Пересуватися таким, вкритим коркою льоду, снігом потребувало набагато більше зусилль, аніж звичайним сухим свіжаком. При цьому талий сніг вперто ліз у солдатські черевики, незважаючи на затягнуту шнуровку. Через це шкарпетки ставали мокрими вже через 15 хв. після одягання. Температура за бортом рюкзака була + 10, тому про замочені ноги я не дуже турбувався. А от за дужих морозів без гетр я б не обійшовся.

Чим глибшим стає сніг, тим частіше губиться стежка, але відступати немає куди. Фраза дня: ?Слава стежці!?. Особливо неприємно перелазити (так, саме перелазити) через струмки, бо спочатку треба обережно спуститися в прорізаний водою у 1,5 - метровому шару снігу окоп, намагаючись при цьому не провалитись у воду, а потім якнайшвидше вилізти звідтіля, щоб не набрати у черевики води з наскрізь просіченого цією самою водою снігу. Нерідко перша частина перелізання мною опускалася, внаслідок несподіваного опускання самого скрізь сипкий двометровий шар снігу у прихований струмок. Тоді тільки залишалося виповзати звідтіля немов тюлень з ополонки.

Чим вище я підіймаюся у гори, тим більше стає звірячих слідів. При цьому найбільша щільність саме вовчих слідів, до того ж свіжих. Я прямо шкірою на потилиці відчуваю, що ВОНИ стежать за мною. Читав, що вовк чує кроки більш як за 1 кілометр, та взагалі намагається якомога менше потрапляти на очі людині. Може тому при такій щільності слідів я за цілий день навіть не почув (не те що не побачив) жодного представника карпатської фауни? А щодо ймовірної зустрічі з ?сірим? не турбуюся, так як маю газову зброю, ножа та безліч височенних дерев навкруги. До того ж вовки переважно самі побоюються людей і уникають зустрічі з ними (бо люди самі кого завгодно можуть покусати).

Приблизно о 17 годині проходжу повз напівзруйновану колибу, яку минулого року чомусь не помітив і (нарешті!) о 18.00 виходжу на Полонину Берлебашка. Вигляд вона має чудовий - величезне поле ?свіжаку?, порізаного балками. І вся ця краса залита золотими промінями сонця, що сідає за якісь далекі гірські вершини. І повна тиша навкруги, яку порушує тільки моє важке дихання. Інших, окрім моїх, слідів прибування людини не помічаю. Тож я, мабуть, тут перша людина навесні.

Як і обіцяли минулого літа пастухи (окреме їм спасибі за теплий прийом у серпні), на полонині з?явилась нова колиба (аналог тієї, в якій я вчора ночував), але ще недобудована та заколочена. Тому вирішую зупинитися у старій. Але як туди потрапити? Сніг вкриває всі будівлі під самі стріхи. На щастя на даху колиби (тобто прямо під ногами) лежить зламана лопата, якою і відкопую двері. Спочатку кидаю в отриманий отвір речі, потім себе. Всередині все залишилось так як і було літом, ніби я тільки вчора звідси пішов. Розпалюю ватру, топлю сніг, який копаю НАД парканом, бо повертатися до джерела просто вже не маю сил. Для намета місця не вистачає, тож лягаю спати на нарах. Тепло з колиби через відкритий дах зникає так само швидко, як і з?явилось. Зважаючи на дірявий дах та очікувані вночі морози, залізаю у спальник у верхньому одязі та ще вкриваюся двома шарами намета. Єдине турбує мій розум, що провалюється у сон - через величезний димар у даху видно зірки. Так, це дуже красиво, але снігу нанесено під саму стріху, а це означає, що нічні гості можуть без перешкод потрапити усередину колиби. Засинаю у сподіваннях, що запах диму від ватри, яким тут все просичено, відлякне їх (десь таке читав). Впевненості у цьому додають газовий пістолет під правою рукою та ніж під лівою.

03.04.2004 р. Сонце піднялось о 7 годині ранку. Я теж. Незважаючи на те, що вода, залишена у кварті, повністю замерзла, так тепло мені не спалося навіть літом і тим більше у нижній колибі в наметі, вкритому пуховиком. Раджу краще загортатися у намет, ніж спати в ньому у колибі, а також залазити в спальник повністю одягненому, а не вкриватися зверху курткою. Ще з вечора я думав над тим, що робити далі. Я розумію, що це риторичне запитання, але за свіжим прогнозом погоди вже сьогодні погода має погіршитися, що повністю плутає мої плани. Ретельно обміркувавши ситуацію, все ж таки вирішую продовжити похід і не вертатися передчасно.

Те, що сталося далі, я назвав ?Бліцкриг? (від слів ?блищати? і ?крига?). Полонину Берлебашка я перетнув майже за 20 хвилин, буквально порхаючи по замерзлому під час нічних морозів фірні. З собою взяв тільки фотоаппарат та підзорну трубу. Але в лісі щось пішло не так і мій штурм почав захлинатися у ще сухому та сипучому глибокому снігу. Моє повільне пересування лісом дало змогу побачити токування глухаря, який побачив мене тільки тоді, коли я наблизився до нього на відстань фотопострілу. За одну мить він безшумно зник за найближчим стовбуром ніби марево. Але коли я вийшов на вкриту твердим фірном дорогу, яка йде під Берлебашкою в бік Попа-Івана, то зупинився тільки на премичці.

Такої краси я ще ніколи в житті не бачив! Залитий ранковим сонцем ПІМ був вартий того, щоб прориватися сюди. Навіть з під Берлебашки відкривався захоплюючий краєвид. Видимість була абсолютна, повний штиль і ніяких натяків на хмарність. Пташки щебетали так, ніби на дворі був вже травень. Про такі погодні умови й годі було мріяти. У порівнянні з минулорічним виходом це був дійсно Рай.

Не зкидаючи темпу я досить швидко опинився на полонині Лисичій, залишаючи колиби з правого боку і почав під?йом серпантином.
Отут підталий фірн знову підло почав провалюватись. І знову кожні 30 кроків я падаю на сніг. Так я просувався декілька годин, поки не опинився у підніжжя передвершин, рухаючись по дорозі, яка закінчується на східних схилах Попа (краще було б піти навпростець з підніжжя Берлебашки, не потрапляючи на дорогу, що йде з Ділового на полонину Лисичу, а потім серпантином схилами Попа Івана). Передімною був крутий схил, вкритий цнотливим снігом.

Жодних слідів, окрім вовчих та заячих, не спостерігалось. Тож я почав топтати цілину. Який кайф відчувати себе першопрохідцем! Але за все треба платити. З кожним кроком угору сил ставало все менше, а краєвид все захоплюючим.

Снігові хвилі

За годину я впав на вершині передвершка Попа-Івана Мармароського і відключився, підставивши обличчя під лагідні проміні весняного сонця.

Пролежавши з пів години на відталій траві та трохи відпочивши, я дав собі урочисту клятву ніколи більше не ходити у глибокий сніг та почав потихеньку вивчати оточуючі вершини. Видимість була така, що у підзорну трубу можна було роздивитись окремі елементи ?Слона? (вже чорного) на Попі-Івані Чорногорському, а саму обсерваторію навіть неозброєним оком.

Було видно майже усі Українські Карпати та мабуть добру половину Румунських. Дорога на Ділове - як на долоні, видно в деталях навіть автобус з колибою. На щастя прикордонники мною помічені не були, як і я - ними ; -) Однак інших ознак життя (окрім мене) теж не спостерігалось. Особливо мене вразили румунські гори своїми альпійськими гострими скелястими формами, арктичною білизною і якоюсь некарпатською масивністю. Але все це було якось ненасправді. Все було як увісні. Частково через недосинання, частково через перевтому, а частково через абсолютний штиль і відсутність будь-яких звуків. Тиша була така, про яку кажуть: ?як у танку?, або ?як у могилі?, навіть пташок не було чутно. Абсолютну тишу порушували лише легким шуркотінням невеличкі лавинки з одвісних схилів Попа-Івана.

Ні, ніколи я не зрозумію тих людей, які вважають що ?втикання? у телевізор, або масове розпиття водного розчину етилового спирту, або навіть виїзд ?на природу? чи ?похід?, які зазвичай зводяться до тієї ж п?янки з криками та демонстрацією своїх сумнівних вокальних якостей, є найкращим способом проведення часу, а вони мене. Ось справжня насолода! Ця безмежність простору, ці білосніжеі гірські масиви від небокраю до небокраю, це таке широке та глибоке небо, вся ця велич, яка тебе оточує, якимось неосяжним чином перевертає все у тебе всередені, відновлює душевну рівновагу, гармонію з оточуючим світом, зруйновану отруйним диханням урбанізації та все зростаячим темпом життя. У душі встановлюється мир та спокій. Тяжкі роздуми залишаються там, десь далеко унизу і тільки легкі загострені відчуття парять над навколишніми сяючими вершинами, безкрайніми цнотливими лісами та сонячними полонинами. Залишається тільки віддатись цьому відчуттю і тихо споглядати на світ з висоти пташиного польоту, забувши про час. Чи не заради цього ми ходимо у гори?

Стоячи на краю прірви, я поступово почав усвідомлювати, що я мабуть єдина ЖИВА людина на усі найближчі гори, від чого стало ніяково. Особливо моторошно стало, коли я зрозумів, що від підніжжя гори мене відмежовують тільки повітря та крижаний карниз, на якому я і стою. Тому я одразу повернувся на грішну землю. Нафотографувавшись досхочу, я відкинув плани сходження до тріангулятора, так як принципово не бажав наближатися до кордону і ?світитися? там (може за мною вже таємно у бінокль спостерігають прикордонники з обох боків кордону і тільки цього і чекають, видимість он яка).

Вже третя година дня і я починаю спуск. Яке це задоволення - СПУСКАТИСЬ! Ноги ніби самі несуть тебе додому.
Особливе задоволення отримуєш, коли йдеш по звільненому від снігу грунті. Як небагато треба для щастя!

Сніг відступає

Погляд на пройдений шлях

Крокуси обабіч дороги на Ділове

Турбує одне - хмари з заходу на горизонті, які починають вкривати гірські вершини, але вони ще далеко і це не заважає насолоджуватися красою навколишніх гір. Справжнім подарунком для мене стали першоцвіти - крокуси вздовж дороги на Ділове.

Хоча сонце і не дуже припікає, але все ж таки спрага починає докучати, тому жую потрохи сніг (ну дуже смачний, я Вам скажу, цей мармароський сніг).
Ближче до колиб на Лисичій відчуваю що обличчя починає пікти, ніби отримав сонячний опік. Перевіряю. Так воно і є! Виходить, що не такими вже і лагідними були ті весняні сонячні проміні. Це ж треба за декілька годин на сонці отримати опік? Ну що скажете, треба було навесні з собою ще і крем від засмаги брати? Це ж Вам не Швейцарські Альпи, а КАРПАТИ! Перепрошую, дійсно Альпи, тільки Мармароські. До того ж ще з?явилась жахлива нудота і кудись зник апетит. Казав же собі: ?Не пий із струмків, козликом станеш. От тепер і страждаю, козел : -( Отак і теліпаю собі по коліна у снігу: обгорілий, потравлений, знесилений, але задоволений.

Сонце потихеньку сідає, а до колиби ще ой як далеко. У довершення до всього на черговому привалі я відчуваю, що моя одежа значно полегшала. Чому? Перевіряю - ? ?, - ?, .. ??.. !!!? З куртки безслідно зникли фотоапарат (мій) та підзорна труба (не моя). От халепа!!! Я вже майже завершив останній підйом, а тут треба повертатись і шукати їх. Сподіваюсь знайти зникле на дорозі. Слава Богу! Через 20 метрів спуску знаходжу чохол ?! від фотоапарату, ще через 30 метрів - сам фотоапарат і ще через 15 метрів - підзорну трубу. Єс! Настрій знову піднявся.

Нарешті о сьомій вечора, коли сонце вже зникло за хребтом, а фірн почав міцніти від морозу, я дошкандибав, спотикаючись, до своєї колиби. Коли вмощувався спати не було жодного м?яза, який би не болів. Все-таки 3 дні безперервного штурму по коліна у мокрому снігу вдалися у знаки. Ніч була тиха, безвітрена, таємнича, немов у казці. Просто не міг повірити, що так поталанило з погодою. Таке мабуть буває тільки раз у житті. Так, славний був день.

04.04.2004 р. 7 ранку. Небо все ще чисте. На роботу в понеділок я вже не встигаю, тому поспішати мені вже немає сенсу. Тіло так і просить зробити днівку, але дані прогнозу погоди залишалися невблаганними. Кинувши останній погляд на ранкову Берлебашку, починаю неспішний спуск.

Бадьоро маршую підмерзлим фірном, аж поки не потрапляю у ліс. Дорогу цього разу я прокладав у 2-метровому снігу над ймовірною стежкою із задумом якнайшвидше наштовхнутись на свої позавчорашні сліди і по ним вийти на головну дорогу. Згодом так і виходить. Виявляється я над струмком, по якому з полонини стежка спускається до долини потоку Великого. Це я виявив, несподівано провалившись по плечі у ?стежку? і відчувши всіми своїми і так вже мокрими шкарпетками, що стою у воді. Побачив би хтось: із ?стежки? стирчить голова з руками і мовчки уперто хапається за навколишній сніг. А очі у голови такі сумні-сумні. Через 5 хвилин відчайдушного порсання струмок таки відпустив мене і я, як морж із полонки, виповз на пузі на поверхню. Далі струмок попрямував униз, а стежка до Костилівки - вліво, дуже повільно скидачи висоту і повторюючи кожний вигин хребта. Через деякий час до мене почав доноситись гул Потоку Великого, що прокладав собі дорогу паралельно стежці десь далеко унизу.

Дорогою зустрічаю декілька горностаїв та перепелицю, які на мене чомусь майже не звертали увагу (мабуть так себе повинні поводити усі сумлінні мешканці природного заповіднику). Незважаючи на велику кількість вовчих, барсучих та заячих слідів, побачити мені їх так і не вдалося. А мармароські ведмеді взагалі відпочивали (на моє щастя).

Поступово небо затягується хмарами і після обіду починає крапати дощ. На гори падає туман. А мені ?паралельно?, бо я вже підходжу до Костилівки. З приреченістю наближаюся до КПП. Але - диво! На сторожці висить величезний замок! Служба службою, але на Службі Божій мають бути усі, навіть лісник (пардон за каламбур). Бо сьогодні ж Вхід Господинь у Ієрусалим! Але ще з?ясувалося, що по вихідних та святах маршрутки до Рахова не ходять. Довелося стирчати годину під дощем на трасі. Злапавши ?Ікарус? до Рахова, я нарешті зітхнув із полегшенням. Але і тут мені не дали спокою. Водій почав допитуватись: ?Що, в горах був? А чи це не тебе зранку шукають прикордонники?? Мовляв, хтось вчора наробив слідів на кордоні і тепер вони прочісують гори. Співставивши учорашній маршрут та ймовірну протяжність кордону місцевими горами з маршрутом руху цього автобуса, я зробив висновок, що це мабуть був не я, про що чесно повідомив водію. Але чомусь моїй червоній як рак пиці він не дуже повірив.

Вже сидячи на вокзалі у Рахові і чекаючи львівського потягу я усвідомив як мені пощастило з погодою. Дощ лляв тоді цілий день, а хмари повзли на висоті 500 метрів, повністю вкриваючи оточуючі невисокі гори. Запланована програма була виконана майже на всі 100% і давня мрія нарешті здійснилася, при чому без людських жертв.

---

P.S. Одразу після описаних подій наша улюблена Верховна Рада виключила незаконний перетин кордону із списку кримінальних правопорушень. Але не радійте. Тепер це адміністративне правопорушення, за яке накладається штраф або КПЗ. АЛЕ! До адміністративного покарання з цього моменту можуть притягнути навіть за спробу незаконного перетину кордону (в чому дуже просто можуть звинуватити усіх відвідувачів Мармаросів без перепустки та, при умові великого бажання, Вашого покірного слугу). От де прикордонники та лісники розгуляються! Спробуйте потім, озброєному автоматами та собаками загону прикордонників довести, що Ви не кордон сюди приперлися порушувати, а тільки зробити легкий вечірній моціон. Отже відтепер кожного, кого зхапають у прикорднонній смузі без відповідної перепустки чекає таке покарання:

1. Штраф у розмірі від 100 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян;
2. Відправка на виправні роботи на строк до 2-х місяців (пісчаний кар?єр, цементний завод тощо, згідно з оголошеним списком);
3. Адміністративний арешт строком на 15 діб (мабудь якщо не захочете погодитися на 1 пункт).

Таким чином тепер потрапити в Мармароси стане ще складніше. А шкода, бо красивішого куточку Карпат годі і шукати.

Логістика:

31.04.04 - 01.04.04
Київ Пас.? Івано-Франківськ, потяг поспєшний (28,71 грн./плацкатр) 19.12 - 08.22;
01.04.04
Івано-Франківськ-Костилівка, автобус (11,22 грн.), 09.00 - 13.00;
Костилівка-колиба біля Потоку Великого, 13.00 - 19.00;
02.04.04
Колиба біля Потоку Великого-колиба на полонині Берлебашка, 08.00 - 18.00;
03.04.04
Колиба на полонині Берлебашка-Піп-Іван Мармароський, 07.30 - 13.00;
Піп-Іван Мармароський-колиба на полонині Берлебашка, 15.00 - 20.00;
04.04.04
Полонина Берлебашка-Костилівка, 08.00 - 16.00;
Костилівка-Рахів, автобус (1 грн.) 16.30 - 17.00;
05.04.04
Рахів-Львів, потяг (20 грн./плацкарт) 01.20 - 10.27;
05.04.04 - 06.04.04
Львів-Пас.-Центр, 11.00 - 13.00;
Центр-Львів Пас., трамвай (0,50 грн.), 18.00 - 18.30;
Львів Пас.-Київ Пас., потяг чисто фірмовий (33,74 грн./плацкарт), 19.23 - 06.19.

* час наданий приблизно через відсутність бортового журналу-самописця.