Коротка розповідь. Читати неквапно

Я не думаю словами. Тому, коли іноді нізвідки спадає на думку якась доладна фраза, хочеться на радощах записати її негайно - поки здається доладною. Щось таке промайнуло і тоді, коли я наткнулася у коридорі - наче вперше побачила - на два велосипеди мого сина: новий, припнутий до труби, і старий, з якого він уже виріс, - просто поряд. Ніби вірш Такубоку. Юрчик був у бабусі на осінніх канікулах, я поверталася додому пізно, а до того ж, сама - тому й помітила ці два велики, які і собі зраділи зустрічі.

Це я запроторила Юрку в Городище - злякалася його кашлю. Богдан здав дитячий квиток і перемінив мій - на коротший термін. Шкода. Але ми не відступилися: хоч усього на три дні - не тікали, ні, а виходили із гри, вимкнувши телефони і зрікшись інету.

Я мріяла набрати в цю поїздку дітей і друзів. Але восени тяжіння між людьми слабне. Я не змогла їх умовити: як німа, розмахувала руками, набридливо смикала за поли одягу, зворушливо і жалюгідно мукаючи. Ніхто цього разу за мною не пішов. А я уявно побувала навіть у кількох мандрівках - склад товариства карколомно змінювавався до самого від?їзду. З Машею та Іванкою погуляли б по Бабугану - на цій яйлі я ще не була, а Ваня та Юрчик разом поринають у гру де завгодно; з Кузею і Вовою - від мису Айя до Балаклави - там музей підводних човнів, і в кафешці на березі затоки уміють готувати морозиво з фруктами, щоб було і красиво, і смачно; а з Костиком узагалі не мало значення, куди.
Не одного ранку я сидячи за своїм викладацьким столом крадькома позирала на Київ крізь серпанок, а бачила Крим. Ці канікули вже ввижалися мені, як суша, до якої повинна догребти, бо на зустріч там чекають не менше, ніж я (насправді - ніхто не чекав, принаймні, так само, як я). Вони розгоралися золотою загравою, у променях якої замість стояти у довжелезній черзі на маршрутку я купила собі гарячого чаю, смакувала його віддалік черги (після цього можна було жити ще раз); іншого вечора переглядала улюблені фотографії до півночі, і скоїла ще кілька подібних нераціональних вчинків.

Задовго до від?їзду я подумки була не в Києві: "У нас вже мерзнуть хризантеми під дощем,, // А тут метелик пурхає над морем,"? відра хризантем ще й зараз стоять просто на сходах при виході з метро. А метелик летів над морем крізь три наші дні - і у мрячну п?ятницю, і в блакитно-золоту суботу, і перед самим від?їздом, коли я стовбичила на пірсі, доки не замерзла остаточно. Він не дуже спішно пролетів повз мене, чи то борючись із вітром, чи підтверджуючи: "Коли серце виповниться вщерть, // Слово легко обернеться видивом," - надто легко, подумала я, пересмикнувши від холоду плечима.

...Я засинала на своїй боковій верхній неподалік туалета і раділа, прокидалася, досипала з плеєром і раділа, снідала - і тішилася, тішилася, тішилася, як дурна!
У Симферополі південні дерева під тихим дощем услід за корою скидали й листя. Ми взяли таксі до Судака, мимоволі слухали місцеві новини і знічев?я їх коментували. За прогнозом, сподіватися можна було хіба що на завтрішній день. І ми подалися купатися одразу, не розбираючи рюків, після обіду наспіх.
Ішов дощ і хвилював море. Зворотна хвиля ласкавою неосяжною долонею десь із-під живота зносила від берега, читаючи найсліпіші бажання краще за мене саму. Вітер був теплий і не проганяв нас звідси, лише прибій сягав щоразу вище.

Наступного ранку, в неділю, ми підійшли під Болван першими і вибирали маршрути. Я страхувала на вузькій смузі стежки спиною до моря, і, задерши голову, дивилася, як у високості швидко пропливають великі шовкові хмари.
Вони розвіювалия десь над морем, не затьмарюючи сонця.

Це був квітень, справжній квітень, не треба було навіть заплющувати очі, щоб повірити: прохолодно, вітряно і прозора до глибини вода.
На обрії ліворуч - велетень Меганом. Він - окрема мета, він іскра-комета, що промайнула у моїх планах на ці дні. Його високі береги не освітлені сонцем, тому здаються стемнілими, ніби після дощу.

А за Судаком - виноградники. Я знаю це, і бачу їх, руді і кудлаті, поки дряпаюся цим нехитрим маршрутом. Перепочинок від бажань, які викручують і мнуть мої думки. Спускаюся, легенько відштовхуюсь обома ногами від стінки, лечу вниз, осінній листок. Сідаю на камінь і кладу голову на коліна. Я сьогодні майже не згадую, і ледь уловимий запах не змушує мої ніздрі розширюватися і вдихати глибше - я мріяла, щоб саме так і було. "Спрагло в себе повітря із йодом втягну, // До солодкого схлипу"...

По воду на обід. Я приготую обід. Я - корисна істота.

Солодкий лукум за щокою. Страхую Шуріка, поки він кладе закладки і френди, потім він - мене, поки я їх виймаю. Край давнього відколу кришиться, як суха здоба: деякі камінці відкладаю, а деякі спускаю вниз, попереджуючи Богдана. Сутеніє, в Судаку засвічуюються ліхтарі, і це робить ніч неминучою. Невже я цього разу жодного разу не зірвуся?

Нарешті, вечеря у місті. Щоки пашать, я перестала тремтіти, але вечір темний і холодний. "Не знаю, як для вас, а для мене це - свобода; сказати, знаєте, я не буду в п?ятницю викладати з 9 до 13, і в понеділок не буду - я хочу робити у цей час інше" - "Ану, говори, говори далі!" А що далі? Це так і є. Свято непослуху.

Зранку хлопці вирушили на Сокіл, щоб пройти двійку, а я сплю донесхочу під двома спальниками, потім довго снідаю, читаю. Вештаюся берегом і не можу звідси піти. "Набрала в пригорщі води // І не пила, а цілувала,"? і я справді не знаю, чи я написала, бо знала, що мені так заманеться робити, чи зробила, як написано?

І це теж справдилося точнісінько так, як було задумано:
Спрагло в себе повітря із йодом втягну, до солодкого схлипу,
Уявивши, як прийдеш і сядеш - плече до плеча - і куритимеш тихо.

Через численні обміни квитків усі ми троє повертаємося різними поїздами. Мій відходить останнім. Ще дві нескінченні вечірні години цмулю великий стакан кави-лате у привокзальному МакДональдсі - сама-самісінька, як чужий навіть для себе підліток.

Це буде пізній ранок. Під самим Києвом пуститься перший сніг - на знак звільнення.