Слово ?Грузія? завжди було наповнено для мене якимсь околоромантичним, магічним змістом, який хотілося розкрити, і зняти з цього краю накидку таємничості і загадковості, так, як свого часу вдалося це з Трансільванією. Грузія завжди асоціювалася в мене з надзвичайною красою її земель і багатьма пам'ятками історії середньовіччя. Пізнати цей край - це мабуть була основна причина цього виїзду... Була і додаткова... Після того як побував ще понад 10 років тому на Кавказі, ніщо вже не могло зрівнятися для мене з його величчю і красою, ні близькі серцю Українські Карпати, ні островерхі Татри чи навіть Альпи... Кавказ нестерпно манив до себе... З іншого боку не хотілося розплачуватися за красу нервами зіпсутими після спілкування з російськими міліціонерами, митниками, прикордонниками тощо, чи відчувати запах тероризму яким подекуди переповнений Російський Кавказ. А Грузія (крім деяких її районів) вже довгий час залишається найбільш стабільним і безпечним місцем на Кавказі. Остаточно для себе зробив вибір після ознайомлення зі свіжими репортажами з Грузії, написаними українськими та польськими мандрівниками, які з'явилися в Інтернеті.
Залишалося ще узгодити місце проведення відпустки з дружиною. На кону вже вкотре стояла Румунія, а також Словаччина ну й Грузія... Після 2 тижнів роздумів приймаємо остаточне рішення - Грузія, незважаючи на те, що одразу було видно що Грузія коштуватиме щонайменше 2-2,5 рази дорожче ніж решта кандидатів.
Аби звести до абсолютного мінімуму знайомство з Росією, таксистами і зекономити кілька днів зважуємося на літак.
Десь за тиждень перед вильотом без проблем купуємо квитки до Тбілісі з Донецька через КийАвіа (160 USD). Ще вдома скалібрував в Ozi Explorer генштабівські мапи Грузії (1 см = 1 км) і видрукував їх з новою координатною сіткою, відповідною до системи WGS84. Крім того позакидував до приймача GPS з кілька десятків ключових пунктів в місцях можливих трекінгових радіалок. Потім швидкі збори і врешті старт!
3.08 Дорога до Грузії . Вночі вирушаємо з Запоріжжя до Донецька вщент переповненим і так само загазованим Ікарусом рейсу Херсон-Донецьк. Коли вже стояти набридає, а легені вже розпирає від диму, залишаємо наш Ікарус і пересідаємо на одній з зупинок у більш комфортабельний автобус. Вранці приїжджаємо до Донецька і маємо 4 години на відвідини міста. Перше враження - не такий вже й страшний той звір, як його малюють - Донецьк візуально нічим не гірший за інші промислові міста східної України, а новий парк та газони навіть вражають своєю красою (все відносне, ясна річ). З негативних моментів: невдовзі після прибуття почало боліти горло - і це в мене, корінного мешканця Запоріжжя!; рівно 50 процентів дончан на прості питання (?Як пройти до...? ?де тут у вас...?) відповідали банальним хамством, правда решта 50 процентів компенсували це щирою люб'язністю... Ну а найбільше враження звичайно зробили на мене велетенські терикони, що немов гірські пасма оточують місто.
На таксі за 20 грв доїжджаємо від Автовокзалу до Аеропорту. Традиційно наші служби не відрізняються особливою ввічливістю - служба безпеки аеропорту чіпляється до маленького складного туристичного ножику, що лежить у багажі, а міліціонер запрошує до себе... Спочатку тупі і безглузді питання про наркотики (цікаво, чи за всю історію хоч комусь приходило в голову експортувати наркотики з України на Кавказ) потім розмова на тему моєї біографії... На щастя все обійшлося без ускладнень. Ну скільки ще Майданів має відбутися в Україні щоб назавжди зникли отакі пожирачі наших податків...
Літак Ту-134 грузинської авіакомпанії. Політ перебігає досить швидко - 1,5 години. Сервіс відверто ніякий - оголошень стюардеси практично не чути, на борту тільки Фанта і мінералка, одяг екіпажу нагадує мені провідників потягу 606 Львів-Рахів, чи якогось іншого шістьсотякогосьтам...
Ну ось ми і в Тбілісі. Перші враження досить дивні. Вже перебуваючи на літній смузі помітно, що ми прибули до досить бідної країни, потім ці відчуття будуть регулярно знаходити своє підтвердження. Навколо жовті, вигорілі на сонці пагорби. Перше питання дружини: ?І оце сюди ми хотіли з тобою приїхати????. Розгублено відповідаю ?мабуть??. Паспортний контроль перебігає відносно швидко - іноземців обслуговує окреме віконце. Паспорти роздивляються досить прискіпливо, але абсолютно без жодних питань ставлять нам печатки. Митного контролю ми взагалі не відчули - пройшли через зелений коридор.
При виході з Аеропорту, згідно з домовленістю, нас зустрів Вадім - господар нашого житла у Тбілісі. Тут вийшов невеличкий конфуз - я чомусь уявляв, що Вадім то має бути такий собі типовий грузин зрілого віку у кепці та з ?Волгою?. Насправді ж нас зустрічав молодий інтелігентний чоловік без кепки і з ?Тойотою?. Потім ще з'ясувалося що він навіть не грузин, хоча все його життя пройшло в Тбілісі. До речі, користуючись нагодою, дякую Вадімові, оскільки забирав (і потім відвозив) з Аеропорту нас він абсолютно безкоштовно.
Одразу в Аеропорті ми купили квитки назад, до Дніпропетровська (170 USD), обміняли гроші в обміннику (курс такий як всюди) та ще взяли готівки в банкоматі. Пробували дізнатися про літак до Сванетії, але потрібної жінки не було, і вдалося дізнатися тільки про те, що для туристів квиток коштує не 30 ларі, а 80.
Вадім відвіз нас до себе, з'ясувалося що його будиночок розташований в 2 хвилинах від української амбасади, що додало нам впевненості - в разі чого далеко бігати не треба.
Ввечері ми ще знайшли час на коротеньку прогулянку містом - поїхали на головну вулицю міста проспект Руставелі. Того вечора якесь дивне відчуття чи то тривоги, чи ще чогось іншого не відпускало нас... - адже ми втрапили дійсно до якогось цілком іншого Світу... Ніби архітектура проспекту нагадувала нашу, але решта... інші люди, інший одяг, абсолютно незрозумілі написи... До цього ще можна додати зовсім інші, незвичні страви у кафе. Ми не знали ані назв, ані з чого воно зроблене. Натомість порадували ціни - виразно дешевше ніж у Києві, десь на рівні великих міст Східної України.
Того ж вечора відбувся перший контакт з місцевими, який став знаковим для усієї нашої подорожі по Грузії і який яскраво характеризує ставлення грузин до українців. Спілкувалися ми з грузинами російською, тому автоматично усі незнайомі грузини спочатку приймали нас за росіян і ставилися відповідно, але одразу як тільки дізнавалися, що ми з України їх обличчя прикрашала щира посмішка а з вуст щедро сипалися слова на кшталт ?брати?, ?друзі? тощо. Тому маленький жовто-блакитний прапорець незмінно майорів на моїх футболках, а під час розмови з місцевими фраза ?Ми з України? незмінно стояла другим або третім реченням. Не виключаю, що подібно щиро грузини люблять поляків, чехів чи там ще когось, але колегам з Росії починати розмову з фрази ?Ми із Рассіі? не раджу - половина наших співрозмовників в Грузії признавалася до нелюбові (іноді більш категорично) до своїх північних сусідів, згадуючи між іншим окупацію ними Абхазії і Осетії; 100% процентів співрозмовників характеризували нинішні Грузинсько-Російські відносини як ненормальні. Тому не виключаю, що там де все пройшло гладенько у нас, може бути прокол у власників російських паспортів і в принципі я не дивуюся тому, що росіяни сприймають Грузію інакше ніж ми. Заради справедливості додам, що багато грузинів тоскують за часами СРСР, часами, коли Грузія була однією з найбагатіших республік. Отже, вертаючись на проспект Руставелі... Питаємось якогось Пана, чи зупиняється в цьому місці потрібна нам маршрутка. Він сухо так відповідає, що так. Потім, хвилини через дві, чи то почувши в нашій розмові якісь незвичні для російської мови слова, чи помітивши жовто-блакитний прапорець, він запитав звідки ми прибули. Почувши слово ?Україна? кам'яна маска з його обличчя вмить впала і з'явилося бажання спілкуватися з нами далі. Цей чоловік працював у міністерстві економіки керівником якогось відділу, і оскільки вже була пізня пора, запропонував нам зустрітися у суботу, показати Тбілісі і відмітити наше знайомство вином і шашликами. Нажаль з його щедрих послуг скористатися у нас не було можливості - наш графік був доволі напруженим.
Крапля практичної інформації: основний транспорт в Тбілісі - маршрутка (40 тетрі, є правда і більш дорогі маршрути) в яких оплата здійснюється при виході і метро (20 тетрі). Життя прокидається після 9 ранку. 7-ма ранку - це для грузин глибока ніч.
4.08 . Тбілісі . День повністю приділений старому Тбілісі. Для орієнтації ми купили за 6 ларі (уся поліграфія в Грузії досить дорога) англомовну мапу, яку можна вважати за взірець того, як мапи робити не треба, користі від неї було нуль. Натомість досить корисними були для нас мапи скачані та роздруковані з сайту MyTbilisi
Почали ми з району Avlabari і новозведеного велетенських розмірів Кафедрального Собору Sameba. Сам район вразив своєю бідністю - більшість будинків останній раз ремонтовано мабуть за Брежнєва... А храм вразив своїми розмірами, це одна з найбільших церков, яку я бачив. На жаль, ані висоти, ані кубатури я не знаю, тому порівняти з НотрДам чи костьолом у Ґданську важко. Потім нам сказали, що цей храм має і підземну частину. Після відвідин Собору Sameba ми почали систематично експлорувати усі об'єкти, зазначенні на видруках з MyTbilisi. В районі Avlabari особливо сподобалися монастир Periscwaleba та церква на вулиці... Упс... Не знаю як називається ця вулиця і ця церква, але якщо йти від станції метро вниз, вулиця впирається власне в стіни цієї церкви.
Після Avlabari ми перейшли до району лазень. До речі під мостом Metekhi тривали реставраційні роботи в каплиці з IV(!) сторіччя. Дякуючи Дж. Бушеві цей закуток міста досить підлизаний. Лазні працюють. Ціни коливаються від 1 до 20 ларі. Ми зустріли киян, які якраз виходили з лазні - вони брали номер за 20 ларі і залишилися дуже задоволеними. На жаль, ми так до сірчаної лазні і не втрапили. Потім були відвідини діючої мечеті, ботанічного саду та фортеці Нарікала. Пару слів про ботанічний сад. За весь день це був єдиний об'єкт, де треба було платити гроші за квитки - в решті місць - оплата справа добровільна. Вартість квитків досить істотно відрізнялася для грузин і для туристів. Це стосується не тільки ботанічного саду в Тбілісі, а взагалі усіх місць, де для відвідування треба купувати квитки. Скажу по секрету: для українців існує інша, спеціальна ціна. Головне вчасно сказати ?Ми з України!?, так що не поспішайте лякатися цінниками. Ще один момент: практично всі об'єкти, які не є пам'ятками архітектури чи історії знаходяться в Грузії у жалюгідному стані. БотСад виключенням не є. Тим не менш БотСад варто відвідати хоча б заради мальовничого водоспаду, під яким навіть можна купатися.
 Тбілісі. Старе місто |  Тбілісі. Кафедральний Собор Sameba |  Тбілісі. Район сірчаних лазень |
Далі за планом у нас було ознайомлення з грузинською кухнею в одному з кафе. Хінкаллі нам сподобалися, особливо моїй дружині, а хачапурі якесь занадто сухувате, аби його вважати самостійною стравою. У Грузії дуже популярні знайомі нам з радянських часів лимонади ну й звісно вода Боржомі.
Після обіду відбулася тотальна експлорація районів Kvemokala і Zemokala. Особливо сподобалися садочки при церквах Antshiskhati (до речі VI ст.) і Святого Георгія. А вуличка Chardin що розташована біля вулиці Leselidze - це такі собі кількасот метрів Євростандарту. З іншого боку гірко дивитися на квартали старого міста, що буквально розсипаються, але якщо колись там років за 10 усе буде виглядати як у Європі, боюся місто може втратити свою самобутність, свій клімат... Не треба буде тоді їхати до Тбілісі щоб побачити ці всі стильні але типові вітрини МакДоналдсів, Адідасів, Беннетонів китайських ресторанів тощо. До речі, це на 100 процентів стосується нашого Львова або трансильванської Сіґішоари... Аби відчути клімат старого Тбілісі, думаю його треба побачити саме таким, яким він є зараз, поки його не з'їла всеохоплююча глобалізація.
 |  |
Тбілісі. Старе місто | |
Підсумок: на протязі дня отримано виключно позитивні враження. Важко якось назвати Тбілісі гарним містом, але абсолютно беззаперечним є факт, що це дуже цікаве, своєрідне місто зі своїм "кліматом", яке варте відвідування.
5.08 Мцхета (Mtskheta) . Це невеличке містечко що знаходиться неподалік Тбілісі є обов'язковим пунктом в програмі усіх туристів, що відвідують Грузію. Колись Мцхета була столицею Грузії, а зараз є місцем знаходження найважливіших для Грузії пам'яток історії, зрештою не тільки для Грузії - Мцхету внесено до реєстру UNESCO. Доїхати до Мцхети ну дуже легко - маршрутками з автовокзалу Didube, хвилин 20 там їхати. Окремої уваги заслуговує А/С Didube. Такої організації роботи мабуть ніде в Європі не знайдеш, такий собі досить виразний східний акцент (чи лише акцент?). Це досить велика територія на якій знаходиться ринок і одночасно 4(!) незалежні автостанції. Причому ця незалежність абсолютна! Припустимо ви підходите до каси і питаєте, чи курсують звідси автобуси до Бердичева. Вам відповідають, що звісно ні!, але не поспішайте їхати на інший автовокзал (їх трохи є в Тбілісі). Спочатку запитайте в іншій касі, що знаходиться поряд, але вже належить до зовсім іншої контори! Жодних написів типу там Didube-1, Didube-2 звісно немає, треба трохи поламати голову, щоб зрозуміти де яка автостанція. Крім того в межах кожної автостанції каси продають квитки тільки на визначені напрямки.
 |  |  |
Мцхета. Samtavro | Мцхета. Djvari | |
В Мцхеті спочатку відвідали монастир Samtavro. Яко такий особливого враження не зробив, хоча як і усі пам'ятки архітектури Мцхети, має величезне значення для грузинської історії. Родзинкою є те, що на терені монастиря знаходиться каплиця зведена ще у IV (!) ст., а також кущ св. Ніно. Далі відвідали руїни фортеці Бебрісцихе ( Bebristsikhe Castle) . Трошки про фортеці. У мене склалося відчуття, що сакральні історичні об'єкти мають для грузин значно більше значення ніж фортифікаційні, незалежно від їх віку. Якщо по храмам/монастирям ще можна знайти якусь інформацію, то інформації про фортеці практично нуль. Хоча Грузія попросту неправдоподібно багата на ці об'єкти, і більшість розкручених туристично країн може грузинам тільки позаздрити. Замки (принаймні сигнальні вежі) в Грузії стирчать трохи не на кожному пагорбі. Скажу більше - вони навіть підсвічен і вночі! Так ось сюжет з перших 2 днів: "Вав! Фортеця! Ходімо дивитися!", наступні дні: "Диви! Фортеця. Ага, фортеця! Будемо оглядати? Та ні, мабуть, вже оглядали...". Ще пізніше: "Такс... ще 1 фортеця... ще 1... а ну їх, вже їх тут стільки надивилися навколо...". По дорозі до фортеці зустріли пару з Голландії і зробили тактичний маневр - розділили кошти подорожі на таксі до монастиря Djvari. Djvari (VI ст.) стоїть на високому пагорбі безпосередньо над Мцхетою. Але проблема полягає на тому, що перед цим пагорбом тече річечка, а мостику бракує. Тому більшість туристів прямує до монастиря на таксі, яке легко знайти на центральному майдані міста. Ціна 15-20 ларі. Водій дає вам 30 хвилин на "подивитися" і відвозить назад. Чи є сенс платити гроші щоб подивитися на цей, один з сотень грузинських монастирів? Для мене відповідь проста: Так. Це як бути в Києві і не відвідати Софію. Для фанів Лєрмонтова: він там був і навіть безпосередньо там написав свої найбільш відомі твори. Після Djvari нас разом з голландцями таксист закинув до кафешки (навколо самого міста кафешок значно більше, ніж у місті). І це специфіка усієї Грузії. До речі ціни були ані трохи не нижчі ніж в Тбілісі. Після обіду було відвідування останнього пункту Мцхетійської програми - кафедрального собору Svetitskhoveli. Однозначно must see об'єкт в Грузії! Шедевр! Жодна пам'ятка грузинської архітектури не зробила на мене такого враження, як Svetitskhoveli. Тільки через нього вже є сенс їхати до Мцхети і його ж раджу залишити на "закуску". У стилі ансамблю явно відчуваються екзотичні азіатські мотиви. Ага, храм з секретом - усередині його знаходиться інший, маленький.
 |  |  |
Мцхета. Svetitskhoveli | ||
Після Мцхети вертаємося в Тбілісі і витрачаємо з годину часу, аби дізнатися, чи реально дістатися до Сванетії, потім відвідуємо Черепахове озеро - місце відпочинку Тбіліської молоді. Скажемо так, симпатичне місце для релаксу. Можна на човні поплавати, можна скупатися, можна пива випити. Найпростіший спосіб туди потрапити: Парк Ваке -> Канатова дорога. Коштує канатка якісь там копійки. Про канатки... Було їх трохи в Тбілісі. Потім вони почали обриватися. Обірвалася - зачинили, обірвалася - зачинили. Як зачинили, то більше їх не вмикали. А найцікавіше, що ті, що залишилися, явно ніхто не ремонтує. Чекають, що теж обірвуться? Оригінальний спосіб уникання проблем... Але канатки не тільки в Грузії рвуться, он вчора якраз в Австрії зірвалася...
Підсумок дня: виключно позитивні емоції, ми під враженням від Svetitskhoveli. Ще ми дізналися скільки коштують фрукти - практично даром! Дині тільки чомусь дорогуваті.
6.08 . Сванетія! Точніше дорога до Сванетії. До Местії (Mestia, адміністративний центр Верхньої Сванетії) курсують маршрутки від Залізничного вокзалу. Відправлення о 06.00 з нижнього поверху, справа. Увага, метро в Тбілісі теж починає працювати лише з 6 години ранку. Коштує проїзд до Местії 25 ларі (13 доларів), а подорож триває 12 (!) годин. Перед виїздом не вдалося знайти жодної інформації стосовно місця ночівлі в Местії - їхали втемну. Взагалі мабуть більш загадкового і таємничого місця в Європі не знайти. Може спочатку скажу чому ми туди взагалі поїхали... Причина номер 1: Впишіть в Google слово Svanetia і виберіть опцію пошуку графіки. Гарно? Отож! 2: Сванетія вписана до реєстру UNESCO. Причому не за якийсь конкретний об'єкт, а за свою суцільну унікальність. 3: Сванетія присутня в пропозиції усіх Грузинських турфірм, орієнтованих на західних туристів як must see об'єкт. А ціни на кількаденні тури в Сванетію такі, що за ці гроші можна пару тижнів в зіркових готелях в Туреччині відпочивати. 4: Ніхто не знає як туди самостійно дістатися і чи взагалі це можливо, і ніхто не знає, чи там тебе часом не з'їдять. Це капітально додавало загадковості. Ясна річ, я читав страшилки на російських сайтах про сванів, але проблемами росіян я якось не дуже переймався (зрештою вони їх самі собі створили на Кавказі), а страшилок від західних туристів, які, на відміну від росіян, рідко, але таки відвідували Сванетію, в Інтернеті знайти не вдалося - тільки оргазмічні захоплення. Путівники видавництв LonelyPlanet і Bradt в розділі Сванетія просто переповнені словами на кшталт ?incredible?, ?impossible? тощо в описах Сванських красот. Справедливості заради зазначу, що ці путівники не рекомендують самостійну, без туроператора, подорож до Сванетії.
Отже через ці 4 пункти від самого початку Сванетія була пріоритетом нашої грузинської подорожі. Забігаючи наперед скажу що ми не помилилися з пріоритетом.
Без проблем завантажилися до маршрутки, речі пасажирів, як і наші рюкзаки розмістилися на даху - досить екзотично, просто-таки Пакистан якийсь. Ми взяли з собою перекуску, але в принципі можна і не брати - на маршруті передбачається 3 зупинки біля кафешок, де можна буде перекусити. Незважаючи на те, що усім було ясно, що ми туристи, пасажири маршрутки (на 99% свани) не виявляли до нас жодної зацікавленості, скажу більше, було таке відчуття, що нас якби не існувало, це ну дуууже контрастувало з реакцією грузин на туристів у Тбілісі наприклад. Після деяких невдалих спроб порозмовляти з сусідами по подорожі, ми були переконані, що ніхто крім водія у цій маршрутці російською не розмовляє і навряд чи її розуміє. Може був навіть певний дискомфорт через це, але з іншого боку, поїдь до тієї ж Румунії - там буде теж нуль зацікавленості твоєю персоною (причини щоправда докорінно різні). Перші 8 годин подорожі - відносно рівнинна і непогана дорога, за цей час перетинаєш вздовж трохи не усю Грузію. Незважаючи на те, що ця країна дуже маленька - десь як 2 великі області України, вона має несамовите розмаїття краєвидів, думаю, жодна країна в Європі в цьому плані Грузії не дорівнює. Перші кілька годин подорожі - монотонні жовто-червоні випалені і майже безлісні пагорби, далі все різко змінюється і переносися майже в Карпати - невисокі гори, мальовничі гірські потоки і густі зелені ліси; потім "Карпати" закінчуються і починається славнозвісна Колхіда - абсолютно рівно і абсолютно зелено. Рослинність тут зовсім інша, всюди дуже багато пальм, вони ростуть тут всюди, особливо на приватних подвір'ях. Мабуть у Колхіді найбільш мальовничі в усій Грузії села. Села і міста це взагалі окрема розмова. Стан усіх невеликих міст у Грузії такий, що просто хотілося замикати очі і не дивитися на ці руїни. Абсолютна більшість будинків в аварійному (м'яко кажучи) стані, все якесь сіро-жовте, депресійне. Якщо житлові будинки аварійні, але якось там ще тримаються, то від того, що колись було фабриками, підприємствами залишилися тільки пусті каркаси, навіть без стін. І це не наслідок війни, просто банально все розкрали. Якщо Україна з втратами, але подолала перехідний період то грузини на протязі цього перехідного періоду просто зрівняли свою економіку і виробництво з землею. На протязі 12 годин подорожі я не бачив жодного промислового об'єкту, стан якого не описувався б топографічним терміном "розвалини". Ліпше виглядають села, розвалин там немає, люди ж не дурні власні хати розвалювати. Через те, що грузини традиційно живуть великими родинами і мають відповідно дуже великі хати (малих хат там немає в принципі) іноді (особливо в Колхіді) складається враження, що грузинські села багатші за українські, але впевнений, що це тільки враження. Отже приблизно після 8 годин подорожі ми наблизилися до міста Зуґдіді. Раджу тут подивитися на політико-адміністративну мапу і звернути на відстань до кордону з Абхазією, яка зараз є частиною Грузії лише номінально. І ця відстань тут дає про себе знати. Раптом зліва побачив справжній блок-пост - мішки з піском, солдати, БТР, словом все як треба. Дружині вирішив не говорити, нащо зайвий раз денервуватися, але за якісь 10 хвилин нам на зустріч проїхав БТР. Тут вже приховати від дружини не вдалося і прийшлося заспокоювати чимось на кшталт того, що тут через погані дороги усі на БТРах їздять. Але самому якось спокійно не було. Маршрутка вже півгодини як повернула в гори, з кожною хвилиною ми віддалялися від центральних магістралей і цивілізації взагалі. Перед нами ще було 4 години такої дороги, дороги до ?Загубленого світу?, території створеної богом, але забутої ним. А напруга все росла, особливо в умовах абсолютного ігнорування нас з боку решти пасажирів. Далі було більше... Далі був російський блок-пост (типа миротворці). Це щось. Спочатку оголошення, що УВАГА!, ви в'їжджаєте до якоїсь там спеціальної зони, потім перший шлагбаум, коротка зупинка перед другим шлагбаумом, неголені фізіономії російських солдат в бронежилетах, з Калашниковими, мішки з пісками. Дружина тремтячим голосом питає, "Боже, куди ми їдемо?". Я сам вже якось не знайшов сили вигадати щось оптимістично-жартівливе. Той хто дивився фільм "Сальвадор" мене зрозуміє. Минаємо другий шлагбаум і дорога стрімко починає набирати висоту. Я про щось там задумався і якийсь час не дивився у віконце. Коли я раптом подивився, рівень адреналіну різко підскочив (а він і так починаючі від Зугдіді був вище норми). Внизу було... власне там нічого не було, прірва уходила далеко вниз. Страшно було дивитися назад, на вже поконаний шлях (невже ми там тільки що їхали!?), ще страшніше було дивитися вперед (невже ми зараз там будемо їхати!?). Технічний стан дороги був такий, що я взагалі дивувався (на протязі 4 годин) як по ній можуть їздити не 4X машини. Але технічний стан, то ще дрібниці. Безперервно дорогу перетинали сліди каменепадів і руйнівних потоків, регулярно приходилося маневрувати скрізь валуни, що лежали на шляху. Подекуди розмір цих валунів наближався до розміру маршрутки. Ділянки без слідів каменепадів були скоріше виключенням з правила. Часто задавався питанням, коли впали ці валуни - тиждень тому?, вчора?, сьогодні?, а може 5 хвилин тому?, а чи є якась гарантія, що черговий шмат гори не впаде зараз? Дружина з побілілим обличчям безперервно тремтячим голосом питала "Куди ми їдемо? нащо ми туди їдемо?" і так само безперервно заплющувала очі. Ще добре, що вона не сиділа біля самого вікна і не бачила яка була відстань між колесом і прірвою. Мабуть зайвим буде казати, що жодного огородження на дорозі не було, жодна сила б в разі чого не затримала спадаючої машини (тим більш, не повноприводної). Це Кавказ і цим все сказано. Але, треба визнати, водій розумів серйозність дороги і ?Шумахерством? не займався. Ще одним чинником, що впливав на рівень адреналіну, були тунелі. Зі стелі бігла вода, на дорозі лежали рештки бетону і каміння що впали зі зводів. Нічого не вказувало на те, що за технічним станом тунелів хтось доглядає.
 |
Дорога до Сванетії |
Після чергового тунелю, тільки-но маршрутка проскочила тунель, вона заглухнула. Далі відбувся переломний момент у нашому спілкуванню зі сванами. Не буду вдаватися в подробиці, але моя дружина винайшла спосіб як швидше відремонтувати авто, ну і я їй трошки допоміг. Прийшлося правда трохи помокнути під водоспадом, що спадав зі зводу тунелю. Винахідливість моєї жінки не залишилася непоміченою серед інших пасажирів. Нас врешті помітили. О диво, хтось навіть знав як російською запитати звідки ми тут взялися і нащо ми туди їдемо. А як ще з'ясувалися, що ми туристи з України, хтось наче підмінив цих людей. На їх обличчях скерованих до нас з'явилася посмішка, і мало того, раптом люди навчилися не те, що розуміти російську, а навіть розмовляти нею! Хто б міг подумати, що за 10 хвилин можна навчитися мови ;). Наступні 2 години подорожі ми вже мали милу добросусідську атмосферу навколо себе. Ну ось багатокілометровий екстремальний шлях вздовж прірви закінчився і в верхів'ях надзвичайно гарного водосховища на ріці Інґурі ми зробили зупинку. Одна мила пасажирка запитала в нас чи подобається нам дорога. Ми відповіли, що дійсно дорога захоплююча, гори і водосховище просто СУПЕР, ось тільки адреналіну може було занадто багато. На це наша співрозмовниця загадково посміхнулася, і сказала, вони тут ще річку мають таку собі, адреналінотворчу, далі буде... Якось важко було повірити, що може бути ще щось більш екстремальне, ніж було перед цим. Дорога після закінчення водосховища значно погіршилася, закінчився асфальт, часами дорога взагалі не була схожа на дорогу як таку (без перерви дивувався, що тут їздять на чомусь крім УАЗів та Уралів. Але жодного екстріму вже не було, і я навіть так щось тамі замріявся, а дружина заснула. І ось раптом я споглянув у вікно... Адреналін миттєво підскочив до максимального рівня. Між колесом та скраєм дороги залишалися лічені сантиметри, потім була прірва, вже не така глибока як раніше, натомість наповнена темно сірим могутнім вируючим потоком ріки Інґурі. Я далеко не перший раз в горах і не перший раз на Кавказі, трохи тих гірських річок бачив. Але нічого подібного я ще в житті не бачив. Це неможливо пояснити словами, це треба тільки бачити самому. Слово "бурхлива" абсолютно не здатне передати того як виглядає ріка Інґурі в цьому місці... Це один неперервний водоспад. Бризки злітають на висоту до десятка метрів, і перетворюються на суцільний туман. Думаю шанси вижити як потрапиш до цього потоку дорівнюють шансам вижити після авіакатастрофи. 6 категорія складності для водного туризму. Дорога критично вузька, і підйом тут досить крутий. Хоч одна помилка водія і Інґурі цього не пробачить. Життя перестає бути важливим. Твоя доля залежить виключно від Бога, твоє життя повністю в його руках. Пробивається колесо, відмовляють гальма чи водій не втримує керма і тоді тебе вже нічого не врятує. Вже немає сил дивитися у вікно. Голова просто болить від адреналіну і напруги. Сподіваєшся, що за черговим поворотом каньйон закінчиться і буде вже спокійно, але кінця каньйону не має. Все вище і вище дорога підіймається в гору. Розумієш чому в Сванетії життя людини нічого не варте. Врешті після понад годинного каньйону відкриваються панорами Головного Кавказького хребта, а також Сванського хребта, які відрізають Сванетію від решти Світу. Це просто фантастика. Навколо засніжені вершини, далеко внизу вузька долина де знаходяться невеличкі села. Невдовзі починаються сванські вежі. Куди не глянеш, з рота виривається тільки "Вау! Супер! Боже! Вау!". Раптом з'являється Ушба. Вона просто вбиває своєю красою. Вже давно закінчився запас слів, щоб виразити відчуття. Що тут сказати - найкрасивіше місце на планеті. Вже не хочеться їхати далі, тут і так надзвичайно красиво. Закінчується 4-годинний екстрім тур. Для тих хто хоче повторити цей маршрут раджу сісти біля вікна праворуч, або спереду біля водія. Інакше буде не дано отримати таких емоцій - практично цілий час прірва знаходиться по правому боці. Нарешті ми прибули в Местію і дякуючи співпасажирам швидко знайшли дуже комфортне житло. Власники дому, де ми зупинилися були надзвичайно гостинними, дуже багато розповідали про Сванетію і допомагали скорегувати маршрути наших радіалок. Думаю, що також це дуже шанована в Местії родина, оскільки саме у них зупинявся президент Грузії Саакашвілі під час свого візиту до Сванетії. Так що нам навіть пощастило посидіти за столом, де рік тому сидів президент. Дякуючи господареві дому ми також почувалися абсолютно безпечно в Сванетії. Перед нашим виходом на прогулянку пан Заурі порадив в разі виникнення будь-яких проблем посилатися на нього. Жодних проблем і так не було, натомість кожний з ким ми розмовляли в Местії починав бесіду з питань звідки ми та у КОГО ми зупинилися. Підозрюю, що відповіді на ці питання мають вплив на подальший перебіг бесіди. До українців тут ставляться як і в решті краю надзвичайно чудово, ну і плюс до того ми були гістьми шанованої родини. А гість в Сванетії святіший за Бога. Це недоторканна особа! Ми зустріли на вулиці одного дядька. Він сказав, що йому відомо про негативну репутацію Сванетії, і почав нас заспокоювати, мовляв що було то минуло, що вже абсолютно тихо і спокійно і т.д. І яко доказ того, що ми тут маємо почуватися абсолютно комфортно, розповів цікаву історію, яка таки зробила на нас враження. Отже ще за часів чеченської війни до Сванетії пробрався якийсь чеченець. Але йому пощастило - певна родина вирішила прийняти його до себе. Він став їх гостем. Потім хтось його вбив. Дізналися, що це була справою когось з сусіднього села. Отже родині нанесли найбільшу з усіх можливих образ - вбили їх гостя. І родина відомстила - сусіднє село вирізали.
 |  |  |
Сванетія. Местія | ||
Вертаючись до родини що нас приймала, мушу зазначити, що незважаючи на їх нарікання на життя, дуже багато українських селян може собі лише помріяти про такий рівень добробуту. Ще нас постійно пригощали новими стравами сванської кухні, яка так само самобутня і унікальна як і інші сегменти стародавньої сванської культури.
7.08 . Прогулянки Сванетією . Початково ми збиралися весь день присвятити прогулянці на льодовик Лекзир, але відбулася певна корекція планів. По дорозі ми вирішили швиденько вскочити до етнографічного музею у Местії, проте ми не усвідомлювали значимості цього музею. Отже спочатку ми відвідали філію музею - дім-музей родини Марґіані. Це просто БОМБА! Справжній середньовічний ДЕРЕВ'ЯНИЙ (у середині) житловий будинок! І це не якась там реконструкція - це XIII ст.! Оригінал! Там же мали можливість і полазити по традиційній Сванській вежі. Однозначно варто відвідати. Далі ми пішли оглядати експозицію музею. Що тут сказати... Національний Історичний музей у Києві відпочиває... Книги яким понад 1200 років, 800-річні ікони, подарунки цариці Тамарі!!! Експозиція достатньо велика. На мою думку, першим що треба зробити у Местії - піти до музею. Квитки до музею дуже дорогі, але ж не забуваємо про наш пароль ;) Витративши на музей кілька годин, вирушили в гори. По дорозі познайомилися з прикордонниками. Вони нас попередили, що на річці буде застава і що далі застави нас без супроводу скоріше не пустять. Крім того один з прикордонників запросив нас за 2 дні сходити в гори з його дружиною. Мила розмова з прикордонниками нам забрала ще з півгодини часу. Невдовзі ми переконались, що планувати свій час в Местії справа безперспективна. Усі місцеві були наставлені до нас дуже доброзичливо, усім хотілося розпитати про Україну, про Ющенка і т.д., і кожна така розмова тривала щонайменше півгодини. До речі, вже в перший же день практично вся Местія все про нас знала. За якийсь час ми дійшли до застави. Прикордонники нас одразу помітили і вийшли на зустріч. Суворим військовим голосом російською запитали "В чьом дєло?" Тобто якого біса ми тут робимо. Після того як дізналися, що ми з України, маска на їх обличчях докорінно змінилася, і нас поінформували, що вони мають такий наказ "нікого не пускати, пускати тільки українців". Правда щось не дуже віриться в існування такого дивного наказу, але було приємно. Традиційно ми почули, що українці це "друзі, браття і т.д.". Але незважаючи на дружбу, як нас і попереджали прикордонники з аеропорту, пропускати далі без супроводу відмовилися, мотивуючи це тим, що одразу за їх спинами починається зона їх відповідальності, і борони боже з нами щось станеться (заблукаємо, покалічимося, з'їсть ведмідь, хтось пограбує) вони втратять працю (при абсолютному безробітті в Сванетії це не найкраща перспектива). Вони б з радістю з нами пішли та показали найчудовіші місця, але в них за годину закінчувалася зміна, і нам порадили прийти наступного дня зранця - тоді їх напарники напевно з нами прогуляються.
 |  |  |
Сванетія. Местія | ||
До речі, ви собі уявляєте такий перебіг розмови з нашими прикордонниками? Але нам вдалося таки випросити для себе маленьку прогулянку далі. Ми мали час тільки до кінця зміни, всього півгодини. Відпустивши нас самих, прикордонники мабуть почали хвилюватися за свої посади - коли ми повернулися вони запитали, а звідки взагалі відомо, що ми українці? Як не важко здогадатися як би ми раптом виявилися росіянами, розмова б з нами була зовсім іншою. На щастя у дружини був з собою паспорт, який їх заспокоїв. Тим не менш офіційним голосом нам повідомили які є правила: для перебування у прикордонній зоні потрібен дозвіл; усіх кого вони ловлять без дозволу доставляти в комендатуру. Це так, на майбутнє. Зрештою на Україні діє аналогічна система. Ми попрощалися з прикордонниками і повернулися до Местії. До Лекзиру залишалося ще кілька годин. Вдалося лише подивитися на нього здалека. Але і без нього краєвиди були ?бомбові?.
8.08 . Сванетія. Прогулянка на Цхакзаґар.
Після спільної наради з паном Заурієм вирішили піти до озер, що знаходяться за вершиною Цхакзаґар (2359 м) . Звідти мав бути чудовий вид на Ушбу і навіть Ельбрус. На жаль погода міцно змінила наші плани, і коли ми вже піднялися до хреста (його видно з будь-якого місця в Местії) пішов дощ, а видимість була метрів 10. Йти далі сенсу не було, тому в колибі (чи як то воно на Кавказі називається) перекусили, відігрілися і пішли назад. Надвечір погода була вже чудовою і ми пішли дивитися на Ушбу, для цього вистачило піднятися вздовж канатки, просто від хати пана Заурія. На жаль ввечері сонце освітлює Ушбу не з того боку що треба, треба було йти дивитися і фотографувати вранці...
 |  |  |
Будинок пана Джапарідзе | Сванетія. Долина Mestiachala | |
Тут ще можу додати, що в Местії є щонайменше 4 загальновідомі джерела з мінеральною водою (Нарзани), люди кажуть що найбільш корисним є Нарзан в аеропорту.
Чесно кажучи нам дуже не хотілося покидати Сванетію, але ще хотілося подивитися Вардзію і Казбєґі. Через те, що не вдалося дізнатися чи буде наступного дня літак до Тбілісі і чи вдасться купити квитки за пільговою ціною, вирішили вертатися так само, як приїхали - маршруткою.
Трохи практичної і загальної інформації на тему Сванетії. Як писав, ми добиралися до Местії маршруткою з Тбілісі, можна також літаком. Теоретично справи з літаком виглядають так (це я вже потім в Інтернеті знайшов): рейси з Тбілісі по Понеділках, Середах і П'ятницях о 9.30. Подорож триває 45 хвилин. Літак пролітає над Мцхетою, Горі, вершинами Шхара і Ушба. Якщо хочете отримати оперативну інформацію задзвоніть за телефоном 899 463383 день перед вильотом, і попросить щоб Вас вписали до списку пасажирів (щоправда це не дає 100% гарантії, що ви трапите на борт). До аеропорту варто прибути за кілька годин перед відльотом, щоб запевнити собі місце. Є ще третій варіант. З нього скористалися кияни, з якими ми перетнулися в Тбілісі. Отже о 20.00 з Тбілісі є потяг до Зуґдіді, який прибуває до Зуґдіді о 7 ранку (купе коштує 15 ларі). В Зуґдіді маршрутки до Местії відходять від Сванського готелю. Проїзд коштує 15 ларі, час у дорозі 4 години.
Через те, що після 12-річної перерви тільки в цьому році почався нормальний туристичний рух до Сванетії, місцеві ще до кінця не знають як поводитися з туристами і скільки з них брати грошей. Генерально ціни на житло в Сванетії знаходяться в межах 15-20 ларі від особи (з дворазовим харчуванням). Вибір продуктів в магазинах Сванетії дууууже слабий, тому домовляйтеся про харчування з людьми, а такі речі, як консерви, мівіни купуйте в Тбілісі.
Як я вже казав Сванетія є дуже унікальним і специфічним регіоном. Я не буду тут розписуватися про історію, традиції тощо. Про це все можна прочитати в чудовій книжці А. Кузнєцова "Внізу Сванєтія" яку можна знайти в Інтернеті. Вважаю, що перед поїздкою просто ОБОВ'ЯЗКОВО треба прочитати цю книжку. Все про що йдеться у книжці не втратило своєї актуальності. Тільки 2 речі не відповідають дійсності: 1) вендета в Сванетії насправді ще існує, це мабуть невід'ємна частина тутешньої культури, 2) колекція етнографічного музею насправді дуже багата. Як цікавостка, родина пана Заурія має свій родинний герб, а офіційний родовід провадиться з XIV ст.! Покажіть мені когось на Україні хто має впорядкований родовід з XIV ст.
В Сванетії кажуть так: "якщо ви не були в Ушґулі (Ushguli), ви не бачили Сванетії". До цього найбільш високогірного села в Європі жодні маршрутки не курсують - треба брати машину. Ціни за машину починаються від 100 ларі. Але з іншого боку, ми зустріли норвежця, якому вдалося домовитися про подорож до Ушґулі лише за бак бензину. Як кажуть усі хто був в Ушґулі, екстрім на відрізку Зуґдіді - Местія це дитяча забава, в порівнянні з тим, що діється на відрізку (дороги яко такої там немає) Местія-Ушґулі.
Вважаю, що Сванетія це найбільш варте відвідування місце в Грузії (скоріше навіть на всьому Кавказі). Краєвиди в Сванетії просто вбивають своєю красою. В Сванетії БЕЗПЕЧНО (На протязі лише 2 днів ми зустріли в Местії німців, норвежця, бельгійку і канадця. Вони подорожували на самоті без усяких там турфірм і були дуже задоволені. Але дотримуйтесь елементарних правил безпеки: не ?світіть? грошима, не носіть з собою дорогих речей). Треба, щоправда брати під увагу один момент - якщо в Карпатах, Альпах ви можете вважати себе клієнтом туристичного бізнесу і відповідно себе поводити, то в Сванетії ніколи не забувайте, що ви насамперед ГІСТЬ і лише гість на їхній землі, тому і поводьте себе відповідно, з максимальною пошаною до сванів. Також настійливо раджу зупинятися в Сванетії у людей, які користуються загальною повагою і посідають відповідне місце в соціальній ієрархії.
За інформацією українських туристів, які відвідували Сванетію в вересні, в Местії мешкає українець Славік. Якщо завітаєте до нього, привезіть йому в якості сувеніру зразки українських грошей.
Раз познайомившись зі Сванетією, вона залишаєшся у твоєму серці і душі вже на завжди! Про неї неможливо забути.
9.09. Повертаємося до Тбілісі . Незважаючи на те, що весь день пройшов в маршрутці, певні дрібні пригоди мали місце бути. Водій не розрахував бензин, і десь за 2 години він закінчився. Аби використати рештки з баку, водій розвернувся задом і ...поїхав. Враховуючи наявність кількасотметрової прірви було прикольно. Потім закінчилися і рештки. Стояли чекали, аж під'їхала якась машина і взяла наш Форд на буксир. Пасажирам водій казав ...наздоганяти пішки. Я йшов у товаристві канадця і бельгійки, попросив у них почитати путівник - треба ж себе було чимось зайняти - хто зна скільки ще наздоганяти свою маршрутку. Був певний елемент екзотики: йдемо ми, туристи цією дорогою, а я тримаю путівник і читаю: "уникайте пересування дорогою Зуґдіді-Местія в районі водосховища без супроводу. Це абсолютно безлюдна територія, найближчий населений пункт знаходиться за кілька десятків кілометрів. Це найнебезпечніший відрізок в усій Грузії, де часто відбуваються бандитські напади на машини і викрадення людей. Поблизу знаходиться Абхазія". Досить специфічні були внутрішні відчуття в той момент, хоча я розумів, що це все давно вже відійшло в історію.
До речі про історію. Свани вкрай неохоче згадують події скажемо 5-10 річної давнини, але визнають, що тоді дійсно усі ходили з Калашниковими і дійсно бували пограбування туристів. Але причиною тих подій була зовсім не специфіка культури сванів, а банальний голод. Сванетія була повністю відрізана від Світу, не завозилися жодні продукти, у людей не було навіть муки. То були дуже важкі часи для Сванетії. Ось і крутився хто як міг... Але ми не зустріли жодних бандитів і навіть наздогнали маршрутку. Я чомусь був впевнений, що водій поїхав по бензин. Де там! Його лише відбуксували до місця де добрий такий спуск починався, ну а далі ми ще з пів-годинки їхали з вимкнутим двигуном.
10.09 Вардзія (Vardzia) . Печерний монастир (колись було місто) Вардзія теж є однією з візитівок Грузії. Коротенько це можна описати так: це як Чуфут-Кале чи Мангуп-Кале в Криму, але вони при Вардзії відпочивають! Описів Вардзії в Інтернеті не бракує. Безпосереднього транспорту з Тбілісі туди немає. Але потрапити туди не дуже важко. Треба приїхати на автовокзал Didube, і або а) сісти в маршрутку що йде до Ахалкалакі ( Akhalkalaki) через Ахалцихе ( Akhaltsikhe ) , висісти в Хертвісі ( Khertvisi ) і далі 20 км автостопом, або б) доїхати до Ахалцихе і звідти іншою маршруткою доїхати до Вардзії. Перший спосіб має в собі 1 плюс - в Хертвісі можна відвідати дуже цікавий замок. Дорога до Ахалцихе і Вардзії перебігає через Боржомі (Borjomi), що оточене наоколо дуже мальовничими краєвидами ?а-ля Карпати?. Потім недалеко перед Ахалцихе ліси зникають і починається царство гір і каміння. Дуже важко це описати, оскільки на Україні чогось подібного немає. Чомусь мені здається що приблизно так все виглядає десь в Ірані чи Вірменії. Окрема розмова - населенні пункти в Месхетії, а саме так називається цей регіон Грузії. Такого декадансу і депресії я ще в житті не бачив. Все однорідно сіро-жовте, напівзруйноване, всюди пилюка. Землі практично немає, лише каміння. Зелений колір відсутній як такий. Уфффф... Дійсно дуже шкода мені тих хто там мусить провести своє життя.
 |  |  |
Вардзія | Верхня Вардзія | |
По дорозі ми познайомилися з цікавим хлопаком, Ґеорґієм, який колись 3 роки був ченцем у Вардзії, а зараз тримає тартак. Ґеорґій знав в околицях Вардзії кожний камінь (а каменів там дууууже багато). Заради нас він пожертвував цілим своїм днем. Спочатку він зробив захоплюючу екскурсію по Вардзії, показавши те, що звичайно нікому з туристів не показують, потім запровадив нас до жіночого монастиря Верхня Вардзія, потім... За словами Ґеорґія Вардзія про яку усі знають (точніше Нижня Вардзія) це лише 1 з багатьох монастирів в тих околицях, але найбільш розкручений, через те, що після обвалу частини гори 700 років тому, відкрилася уся структура монастиря. А решта монастирів прихована за скелями і мало хто про них знає. Ось один з таких монастирів, Ґеорґій і хотів нам показати. За його словами монастир у середині не є меншим ніж Нижня Вардзія. Але щоб трапити до того монастиря треба було перейти убрід потік. Цей потік називається ...ріка Кура ;). Зваживши усі за і проти (наприклад у нас не було ліхтарика) ми вирішили перенести відвідування на наступний раз. На цьому доброзичливість Ґеорґія не вичерпалася - він забрав нас (під загрозою смертельної образи) до себе додому до Аспіндзи ( Aspindza ) , де його гостинна родина нагодувала нас вечерею і залишила на ніч. З Аспіндзи курсують маршрутки Аспіндза-Тбілісі, і такою маршруткою наступного ранку ми повернулися до Тбілісі. Мабуть зайвим є казати, що про жодні гроші Георгій чути не хотів. Ще пару слів. Дорога з Тбілісі до Вардзії займає десь 4,5 години. Чи є сенс їхати? Безсумнівно. Можу лише настійливо порадити спочатку відвідати Мангуп-Кале і Чуфут-Кале. Чому? Та тому що після Вардзії вони сприйматися вже не будуть :).
В Вардзії між іншим є гаряче термальне джерело де можна купатися (візьміть відповідні речі). В Вардзії крім монастиря і гір практично нічого немає, тому єдиними варіантами ночівлі там є стіни колишнього готелю або намет. Як будете ночувати в наметі остерігайтеся гюрз. За словами Георгія їх там багато, тому рекомендується ходити лише по стежках - в високій траві можна і не помітити. Але більш сенсовним на мій погляд було б скористатися з послуг Ґеорґія. На протязі дня (або кількох днів) він все розказує і показує, ночуєте у нього в Аспіндзі, а звідти без проблем повертаєтесь до Тбілісі. Якби нам не пощастило зустрітися з Ґеорґієм, ми мабуть не побачили і половини з того що нам вдалося побачити. А скільки ще ми не встигли побачити там!
11.09. Знову Тбілісі . О 7 ранку ми вирушили з Аспіндзи до Тбілісі і о 11 були вже на автовокзалі Didube. Через те що була сильна злива, водій нам запропонував перечекати дощ в маршрутці, а потім запросив нас до їдальні на сніданок. З великими труднощами вдалося його переконати не платити за нас.
Ввечері пішли оглянути музей народної архітектури і побуту в Тбілісі (щось на кшталт Шевченківського Гаю у Львові, або Пирогова у Києві), що розташований поблизу Черепахового озера. Добрі люди нам підказали, що можна увійти до музею з боку озера. Ми так і зробили, але як згодом вияснилося ми увійшли до музею через дірку у паркані. Інша справа, що дірка була такого розміру, що ані лівого ані правого її країв ми не бачили. Це до речі теж добре характеризує загальний стан занедбаності в Тбілісі.
Верхня частина музею робила досить гнітюче враження. Ну дуууже занедбане. Ми ще дивувалися як то все не розкрали. Але чим ближче було до виходу (тобто входу) тим ставало краще і приємніше. Парк досить великий - мінімум кілька годин на огляд піде. Коли ми вже наблизилися до виходу, ми помітили патруль поліції, вони нас теж помітили і підізвали до себе і далі діалог виглядав приблизно так:
Досить суворим тоном запитали, що ми тут взагалі робимо?
- Як що?! Відвідуємо музей!
- А білети ваші де?
- Білети!? Ніхто не продавав жодних білетів
- Чекайте, як ви сюди потрапили?
- Як то як? Через вхід, там, вгорі.
- Там немає жодного входу. Вхід є тут, і тут треба купити квитки. А так ви знаходитеся на території музею без квитків, і взагалі вже зачинено!
- Ну ми ж сюди увійшли нормально, стежкою, і не наша вина, що ніхто нам не запропонував купити квитки
- То, де ви сюди увійшли - то просто дірка у мурі, а до музеїв не входиться через дірки
- Ну вибачайте, ми тут у вас перший раз, наступного разу увійдемо через нормальний вхід
- До речі, а ви взагалі хто і звідки?
- Як хто? Туристи з України!
Тут маска на обличчях поліцейських змінюється з суворої на доброзичливу
-Тю! Так а що ж ви одразу не сказали! Ну вибачайте, що ми були занадто суворі з вами. Українці то наші друзі і браття, ми повинні допомагати собі. Коротше, можете собі гуляти зараз досхочу, але ми радимо вам прийти завтра, щоб екскурсовод вам все розповів і завів до кожної хати. О! А ось і директор музею!
Директор музею тепло привітав нас, кудись пішов і повернувся з презентом - 2 набори листівок з фотографіями музею.
Далі була традиційна бесіда про життя в Грузії і на Україні. Поліцейські порадили нам прийти за 2 дні, коли знову буде їх зміна, вони дуже хотіли пригостити нас вином і шашликами. А закінчилася зустріч тим, що старший зміни відвіз нас на своїй машині до самого дому!
12.09. Військово-грузинська дорога. Перевал Хрестовий, Казбєґі .
Військово-Грузинська дорога, Перевал Хрестовий в силу багатьох причин мабуть одне з найбільш відомих на просторах колишнього СРСР місць в Грузії. Крім того Інтернет буквально переповнений захопленнями від красот, що відкриваються з району перевалу. Але не ця відомість мене туди тягнула... Просто я один лише раз побачив фотографію монастиря Ґерґеті... Бомба! Ґерґеті на тлі Казбеку це теж одна з візитівок Грузії. Ну люблю я гарні речі... До села Казбєґі з Тбілісі ну дуже легко доїхати. Традиційно з автостанції Didube. Маршрутки Тбілісі-Казбєґі курсують десь разів 5 на день. Дорога аж до самого гірськолижного курорту Ґудаурі, де австріяки збудували готель (тепер там навколо як гриби ростуть готелі - єдине місце у Грузії де щось будується нове) досить непогана. Далі - трагедія. Практично вздовж усієї дороги, аж до Казбєґі можна спостерігати середньовічні сигнальні вежі, що збереглися у досить доброму стані і знаходяться переважно на відстані прямої видимості одна від одної. Багато б туристично просунутих країн позаздрило б такій кількості середньовічних фортифікацій. Хрестовий перевал м'яко кажучи мене розчарував. Краєвиди досить приємні, але чогось надзвичайного чи оригінального я не побачив. Натомість одразу після перевалу зверніть увагу на кольорові мінеральні джерела! Біля одного з таких джерел ми навіть попросили водія маршрутки зупинитися щоб пофотографувати. В цьому місці мабуть вода дуже пересичена мінералами, тому що вони відкладаються на скелях створюючи такі рожеві рельєфні утворення, подібно як в печерах. І це знаходиться просто при самій дорозі, по лівому боці. Коли ми приїхали до Казбєґі, погода була чудова, тим не менш головного, тобто Казбеку ми не побачили - він повністю був під хмарами. Вдалося його побачити наступного ранку, але шоу тривало 2 хвилини і більше ми вже цю гору, яка є символом Грузії (незважаючи на те, що не є найвищою вершиною; найвищою є Шхара (Mt. Shkhara, 5201 m) в Сванетії) не бачили. Житло в Казбєґі знайти дуже просто. Достатньо запитатися в одному з кіосків. Ми знайшли за 5 Євро (без харчування). Було досить комфортно і чисто... Але... Мабуть це єдине місце у цій розповіді де я буду нарікати на щось. Перше: господарка не відрізнялася особливою гостинністю, друге: вона НЕ змінювала постілі після зміни гостей. Такого я ще ніде не бачив... Виконуючи побажання дружини, розповідаю, де є хата цієї жіночки, аби ніхто там не селився (або принаймні спав уві власних спальниках): якщо стояти обличчям до Росії, перед кіосками вправо відходить вуличка, на цій вуличці перше подвір'я по правому боці.
 |  |  |
Військово-Грузинська дорога | ||
Ми закинули речі і пішли дивитися монастир Ґерґеті та льодовик з такою ж назвою. Як тільки ми долізли до монастиря сонце сховалося, через це нормально сфотографувати монастир не вдалося. Потім ми полізли до льодовика. З кожним набраним метром, нас все міцніше охоплював туман, і досить швидко ми зрозуміли, що льодовика нам сьогодні не побачити, проте вирішили дійти до перевалу. На перевалі GPS показав 2913 метрів. На хвилинку навіть відкрився вид на льодовик, але все навколо було капітально закладене.
 |  |  |
Через це та й дефіцит часу (а була вже 18 година) розвернулися назад і повернулися до села. Казбєґі то дуже велике село, але дуже таке, несимпатичне... сіре... Якщо перебуваючи на Гуцульщині чи в Татрах ти отримуєш задоволення не тільки від власне природи, але ще й від гармонійно вписаної до природи сільської архітектури, то в Казбєґі сільське оточення викликало лише неприємні і негативні емоції. Якщо в Карпатах селяни намагаються прикрашати свої скромні хати, в Казбєґі навіть найменших натяків на спроби прикрашання (чи навіть прибирання) не було. Суворо, сіро, брудно... По поверненню до села ми одразу почали робити спроби знайти місце, де можна було б у приємній атмосфері повечеряти. Взагалі була така ідея-фікс поїсти справжні кавказькі шашлики. Мрії-мрії. Пристойних кафе ми взагалі не знайшли, вдалося знайти кілька забігайлівок найнижчого рівня, з яких функціонувала тільки одна. Ми розпрощалися з мрією з'їсти шашлику, стояло просте завдання з'їсти взагалі що-небудь. З цим наміром ми і подалися до тої єдиної функціонуючої кафешки... Але... Як би це переказати... Це було як падіння у прірву часу, десь так в роки 80-ті. Спочатку нас на протязі 5 хвилин ігнорували, розмовляючи по телефону, а потім якась бабка, що виглядала на прибиральницю, НАКРИЧАЛА на нас через те, що ми ще не визначилися з тим, що ми хочемо з'їсти. З таким відвертим і брутальним хамством в сфері послуг я зустрівся мабуть вперше за останні років так 10... Ми просто повідкривали роти, стояли і хлюпали очима, не вірячи, що це дійсно відбувається в реалі, такий був глибокий шок. Так що дармова порада, або везіть продукти з Тбілісі і шукайте житла з кухнею, або домовляйтеся одразу про харчування з хазяями. Це був не останній приклад хамства і ігнорування в Казбєґі. Я знаходжу цьому явищу тільки одне пояснення. Казбєгі є останнім селом по грузинській бік кордону, далі вже Росія. Якщо в інших регіонах Грузії культурного чи будь-якого іншого контакту з північним сусідом не відбувається, то біля Казбєгі знаходиться єдине місце де можна перетнути Російсько-Грузинський кордон по землі ЛЕГАЛЬНО. До російського Владікавказу ближче ніж до Тбілісі, Казбєґі має регулярне автобусне сполучення з Владікавказом (ПАЗики бігають туди-сюди). Це все поводує те, що російсько-грузинські контакти в цьому місці найбільш розвинуті, ніж будь-де в Грузії (ясна річ якщо не враховувати Абхазію). "Культурний" обмін аж так і пре. Ну і на превеликий жаль мушу констатувати, що грузини тут перейняли від своїх сусідів найгірші риси.
13.09 Останній день в горах і повернення до Тбілісі. Вранці ми пішли дивитися на водоспади, що знаходяться на правому березі Тереку, недалеко села Тотті, зрештою їх видно з траси. Йшли ми не трасою, а досить мальовничою стежкою правим берегом. По дорозі до водоспадів є пару вартих уваги речей: по-перше басейн з проточною мінеральною водою (абсолютно за дармо можна купатися в мінералці!!!); по-друге - сигнальна вежа. Водоспади теж цілком непогані. Після прогулянки ми повернулися до Казбєґі, сіли в маршрутку і повернулися до столиці.
 |  |
Долина Терека | Водоспад біля селища Тотті |
Пару слів для узагальнення: Кавказькі краєвиди в районі Військово-Грузинської дороги (ВГД) мені дуже нагадали те, що я бачив в Румунських Фагарашах, тільки на Кавказі все в півтори-два рази більше. Ну і в Фагарашах немає Казбеку. Враховуючі легкість добирання, наявність і розвиненість туристичної інфраструктури, можливість індивідуального туризму, кошти подорожі мій вибір однозначно схиляється на користь Фагарашу. В Грузії є значно цікавіші місця ніж район Казбеку, та ж Сванетія наприклад. Після Сванетії район Казбеку вже не сприймається. Ступінь екстріму і адреналинотворчість дороги вздовж Інґурі і ВГД можна віднести як 5:1. Ментальність людей в Казбєґі відбігає від середньої - люди тут значно більше звикли до туристів а відтак і грошей, тут менше гостинності і навіть можна зустріти таке рідкісне для Грузії явище, як хамство.
Але якщо Ви вже приїхали до Грузії, то варто завітати і до Казбєґі. З плюсів можна відзначити: незабутній вид монастиря Ґерґеті на тлі гір, басейн з мінералкою, чудові умови для легкого треккінгу а також простоту добирання з Тбілісі.
14.09 Тбілісі... Останні години в Грузії... Вранці побігли на ринок, купили справжню грузинську аджику, справжній соус ткемалі, спеції і сванську сіль (я особисто спеції не дуже шаную, але ця штука навіть мені сподобалася). Потім купили сувенірів. Ось тут можу дати маленьку пораду. Сувеніри можна купити на сувенірному ринку "Сухий міст" або в кількох сувенірних крамничках на проспекті Руставелі. В крамницях вибір вдесятеро більший, а ціни такі самі як на ринку. По дорозі до аеропорту Вадим завіз нас до доброї крамниці з вином, де є можливість дегустувати вино (безкоштовно), а також купувати на розлив. До речі ціни на добрі вина в Грузії не набагато нижчі ніж на Україні, тобто досить високі.
В аеропорту усі процедури пройшли абсолютно без проблем. Митного контролю не було взагалі (або ми його не помітили). Але усі пасажири увійшли в глибокий ступор, коли автобус підвіз нас до літака. Здогадайтеся що це могло бути ;) АН-24!!! І це на міжнародній лінії, де квиток коштує недешево. Літак цей може і надійний, але м'яко кажучи застарілий. Чого вартий тільки був брак кондиціонерів! - в Тбілісі на злітній смузі ми себе почували як в сауні, а у повітрі ноги примерзали до підлоги. А як "тихесенько працювали двигуни"! Незабутні враження... 3,5 години і ми в Дніпропетровську (туди ми летіли менше ніж півтори години). Як хтось сподівається побачити з літака Великий Кавказький Хребет - забудьте! - літак спочатку прямує до Чорного моря, потім вздовж узбережжя долітає до Керчі і повертає на північ.
Ну ось ми практично і вдома. Дніпропетровський аеропорт в порівнянні до Тбіліського, це просто Європа! Все новеньке таке, блищить, світиться. Ось тільки люди ?старі?... Я вже давно ставлю знак рівняння між словами хамство та український митник (прикордонник, міліціонер). Ось і цього разу хлопці не підвели, довели, що я не помиляюся. До нас, українців ще ставилися нормально, якщо не вважати ідіотичних питань про те на якій вулиці мешкаю я, моя бабуся і прабабуся (дуже тішить що держава "довіряє" кожному своєму громадянинові, вбачаючи у кожному потенційного злочинця). Але те, як наші прикордонники ставилися до громадян Грузії (включно з екіпажем літака) вже переходило усі межі людського спілкування. Зробилося в той момент так боляче: грузини так тепло нас приймали (незалежно чи то звичайний селянин, чи то поліцейський, чи то працівник міністерства), з усією душею, усім серцем до нас... А ми не те, що віддячити не в стані, навіть по-людськи розмовляти не можемо. Епізод: приїхала грузинська родина до родичів, що мешкають у селі. Родичі зустрічають перед аеропортом. Грузини заповнюють в еміграційній картці усі потрібні речі, крім номеру хати. Нащо їм той номер хати знати, якщо їх і так родичі зустрічають. Але ж виявляється номер хати то архістратегічний номер - без нього нізззя. Це ж Україна, це вам не Гондурас, тут все по-серйозному, по-номерам! Сконтактуватися з родичами теж ніззя. Я вже не буди казати, що уся розмова виключно на "ТИ" і на підвищених тонах. Простіть нас, наші шановні грузинські друзі, що ми маємо таку владу...
На цій мінорній нотці подорож і завершилася.
Тепер може деяке підсумування і аналіза:
Як туди дістатися. Найпростіше літаком. Безпересадкові рейси з Києва, Донецька, Дніпропетровська. Найдешевше вийде якщо взяти з Києва квиток "туди-назад" - 280 USD, з Донецька "туди" коштує 160 USD, з Дніпропетровська - 175. В Тбілісі в касах Аеропорту ці ж квитки коштують на пару доларів дешевше. Ще можна скоритатися з весняних і осінніх промоцій Аерофлоту - квиток Москва-Тбілісі-Москва за 100 USD!
 |
Схема подорожі |
Наступний варіант - не дешевший, але більш романтичний - раз на тиждень курсує паром з Одеси до Поті. Час у дорозі - 2 дні. Умови: комфортніше ніж купейному вагоні.
Наступний варіант з пересадкою у Сочі. З Сочі до Батумі (без заходу до Абхазії) курсує теплохід (60 USD) і метеор (80 USD). Обидва рейси нічні.
Ну і залишається варіант через Владікавказ. Автобуси з Владікавказа до Казбєґі я бачив на власні очі. Ну можна ще додати 2 екзотичні варіанти - через Туреччину (100% є пункт перетину кордону на узбережжі, в Сарпі) і Азербайджан.
Безпека : отже жодної війни в Грузії немає, жодної стрілянини чи тероризму в Грузії немає. Але не шукайте на голову пригод і не їдьте туди, куди Уряд Грузії Вас просить не їхати - до Південної Осетії та Абхазії (оскільки Уряд не контролює ці території і відповідно не може гарантувати там для Вас безпеки). Натомість дійсно багато сигналів про злодіїв і кишеньковців. Пильнуйте речі! Завдяки великій кількості поліцейських патрулів почуваєш себе доволі спокійно і безпечно. Крім піших патрулів, на дорогах постійно курсують Інтервенційні Патрулі на новеньких WV Passat. Причому ці патрулі чисельні і на периферії. Поліція в Грузії після капітальної реформи функціонує за американським зразком, у поліцейських найвищі в країні зарплати, через що ця професія є дуже престижною і поліцейські намагаються чесно виконувати свої обов'язки, а не займатися здирництвом (як у нас). Як наслідок того, що Грузія намагається орієнтувати свою економіку на туризм, усі поліцейські дуже доброзичливі для туристів, дійсно реально допомагають, і не чіпляються.
Стан економіки : десь на рівні найбідніших регіонів України. Транспортне сполучення розвинуто досить добре. "Недосяжними" в цьому році залишалися лише кілька регіонів.
Мобільний зв'язок: дешевше ніж на Україні, покриття значне. Стартові пакети від 5 доларів.
Рівень цін : продукти в магазинах 1:1 як на Україні; поїсти в Кафе - як на Україні поза Києвом, але порції значно більші; фрукти в сезон практично даром; транспорт трошечки дешевший ніж на Україні. Житло в межах 5-10 Євро за нормальні умови. Іноді в цю ж ціну включено харчування.
Гроші : 1 ларі - 0,5 Євро. В Тбілісі знайти обмінник чи банкомат не проблема. Найближчий до Вадіма банкомат - біля станції метро "Samedicino Institut". В регіони їдьте з ларі.
Стан туристичної інфраструктури і умови для туризму : в зародковому стані. Хочете сервісу - Вам дорога до Туреччини (дешевше, до речі, вийде). Внутрішній туризм відсутній як клас. Тому не плекайте надій купити там якесь спорядження. В Грузії кожний знайде для себе своє. Хочете море - сидіть в Аджарії, хочете відвідувати середньовічні фортеці, храми - їх тільки у центральній Грузії на кілька тижнів вистачить, хочете вина - вам в Кахетію, хочете яскравої екзотики і екстріму - Сванетія чекає на Вас, хочете полазити по горах - гори там всюди... Через те, що туризм і сервіс тільки зароджується, у грузин ще немає сформованої стратегії як поводитись з туристами. З одного боку ніхто в Грузії не буде зараз лазити перед вами на колінах, тільки через те, що ви є клієнт, і що ви привезли з собою гроші, але з іншого боку в Грузії не дивляться на кожного туриста, як на потенційного лоха, і ніхто там не думає про те, як витягти з вас за мінімум часу і сервісу максимум грошей. Яким шляхом піде Грузія - важко сказати, це занадто специфічна країна.
Тепер про гори... Не забувайте, що Кавказ то не є жарти і на сьогоднішній день він не орієнтований на індивідуальний туризм, це не Крим і не Татри. Якщо вже так склалося, що Вам хочеться самому чи ще з кимсь прогулятися подбайте про добрі мапи, візьміть з собою GPS, телефон (попередньо дізнайтеся телефон рятівників чи поліції). Не суйтеся під льодовики і великі площі снігу. А взагалі наставляйтеся на те, що заблукати там легко, а рятувати не буде кому - навколо Вас не буде нікого. Туристів в горах практично немає. Про стан загрози сходження лавин Вас теж ніхто інформувати не буде. В межах Великого Кавказького хребта жодних знакованих стежок немає. Іноді є тури (по дорозі на Казбек). ТурПритулків немає. (Під вершиною Казбеку правда метеостанція використовується як Тур притулок). Наскільки я знаю, спільно з Європою зорганізовано Національний Парк в районі Боржомі ( Borjomi-Kharagauli National Park, www.borjomi-kharagauli-np.ge ) у загальноприйнятому значенні цього слова - з притулками, визначеними маршрутами.
З іншого боку я не бачу жодних перешкод для проведення категорійних (або не-категорійних) походів в Грузії. Місця там більш ніж достатньо. Ходити можна не тільки по ВКХ, але і по пасмах Малого Кавказу. Ну буде воно коштувати дорожче ніж Російський Кавказ, але ж і плюси свої теж є (доброзичливе місцеве населення, відсутність напруги, екзотика, пам'ятки архітектури).
Про мапи: я вже писав, що мапи Тбілісі, які там можна купити - безнадійні. Мап гір там немає. Я користувався радянськими мапами Генштаб (1 см - 1 км, 1 см - 2 км). Може вони і не ідеальні, але мені у зв'язці з GPS цього вистачило.
Скільки днів треба призначити... на а) Тбілісі - 2 дні якщо швидко бігати вистачить; б) Грузію - 11 днів нам явно не вистачило, ми не встигли побачити Аджарії, Кахетії, Тушетії. А там де ми були теж все відбувалося занадто прискореним темпом, так, одним оком глянули. В самій тільки Сванетії 2 тижні можна провести. Думаю 3 тижнів на Грузію було б достатньо.
Тепер подаю контакти до згаданих у звіті осіб:
1. Вадім (Тбілісі)
E-mail: vadim53DELETE@gol.ge
Tel. 99532 386832
2. Заурі Джапарідзе (Сванетія)
Tel.(99) 42-20-91; (99) 67-41-91
Електронка його дітей:
Dato:
gom-boDELETE@rambler.ru
Nana:
Nana-LiluDELETE@poster.ge
3. Ґеорґій Берідзе (Вардзія)
Tel. mob. 893 509 805
Tel. dom. 8264 91909
P.S. Щиро дякую грузинам за теплоту і гостинність, особлива подяка грузинським поліцейським!
P.P.S. Якщо виникають якісь питання пишіть на unmayDELETE@hotmail.com
© 2005, Андрій Май
