Буревій на Чорногорі (Три дні екстріму)

Передмова

Склад групи:
- мама Оля, 50 років, інженер-будівельник за фахом, зараз ?підприємець,
- папа Льоня, 54 роки, інженер-будівельник за фахом, за покликанням і завжди,
- дочка Анжеліка, 28 років, перекладач з французької і англійської мов.

Гірський стаж - 18 років, ходимо лише в такому, сімейному складі. Мама в школі і в інституті була звільнена від фізкультури за станом здоров?я, але майже в 33 роки почала ходити з сім?єю в гори. Дотримуючись посильного темпу, як для мами, так і для дитини (а коли починали, Анжеліка дійсно була дитиною 10-и років), пройшли більшість найцікавіших маршрутів Карпат. Деякі - неодноразово. На Говерлі вперше були 24 серпня 1991 року, був страшний туман, але тоді на вершині ще росла трава і не було сміття, бо ще не було моди на масові сходження. Лише 25 серпня, в Ворохті, ми дізнались, що живемо тепер в іншій країні.

В цьому сезоні похід ?1 був по Свидовцю, лише мама і папа, 5 днів. (Вирішили ходити по улюблених місцях, поки продукти не закінчаться, от і доходились так, що в останній день перед спуском вже купували "квасне" молоко в кошарах на Браїлці). Потім приїхала Анжеліка, і втрьох пішли в похід на Чорну гору (Піп Іван). Тривалість походу була всього 3 дні і 2 ночі, але після нього (як у С. Руданського) "Рябко вже вдовольнився". Щоправда, ненадовго, до наступного року. Шкода, що живемо за 900 км від Карпат. Більше наших фотографій на http://turist57.gallery.ru/

Примітка. Просимо русизми (папа, палатка і т.ін.) і діалектизми вважати авторським стилем, для реалістичності опису.

Похід - 2.

Укладач - Анжеліка, з коментарями і цінними зауваженнями мами і папи (курсивом)

Виїхали з Ворохти на Заросляк 24 липня. Мета ?Чорна гора (Піп Іван),2028,5 м. Погода казкова! Сонечко світить. На небі ні хмаринки. Видимість така, що Говерлу видно, як під лупою. Поставили машину на стоянку на території турбази. Цього року зажерливість дядьків, що охороняють (теоретично) машину, перейшла всі межі. 30 (тридцять!!!) гривень за добу. Та де таке бачено! На стоянці в центрі Києва - дешевше! Але цей факт недовго нас засмучує.

Гарний настрій від погоди таки переважує, і в 10:50 ми вирушаємо із Заросляка стежкою в бік озера Несамовите. Кінцева мета - Піп Іван. Ідеться легко. Дорога гарна. Багато квітів і метеликів.

Фото ?1 Мама-папа біля Біологічного стаціонару на Пожижевській.

Фото ?2 Анжеліка і папа там же.

Фото ?3 Іван-чай біля Пожижевської.

Майже одночасно з нами в тому ж напрямі вийшли ще 2 групи. Сім?я поляків - мама, тато (з неслабеньким рюкзаком, але тільки у нього) і двоє хлопчиків (приблизно років 3 і 7). А друга група - хлопець і дівчина у шльопанцях, які досить скоро зрозуміли, що вони не туди йдуть (вони, мабуть сунули на Говерлу), і повернули назад. Поляки теж досить швидко відстали і ми, "истребив всех оппонентов", затишно йшли самі. В районі біологічного стаціонару і метеостанції Пожижевська - море чорниць (і, відповідно, збирачів). І така краса! В основному йдемо лісом, сонце не пече. Ми теж час від часу пасемося. О 13:15 вже трохи захекані (бо жаркувато) побризкалися в дуже живописній річечці, і біля неї пообідали салом з часником і іншими стандартними похідними харчами.

Фото ?4 Хоч і спека, але вода холодна, тут і пообідаємо.

В цей час польська сім?я нас обігнала. Менший хлопчик уже сидів у тата на плечах, а рюкзак тягла мама. Цікаво, куди вони зібралися таким малолітнім складом?
Сунемо далі. Тут дише один крутий підйом, на хребет, що на Фото ?5. До Несамовитого дійшли о 15:10.Озеро - на висоті 1750 м. Біля нього є добре джерело. На підході до озера побачили, що польська сімейка вже піднімається в бік Туркула і, судячи з їхнього ентузіазму і відсутності палатки і спальників, збираються за сьогодні забігти на Говерлу і повернутися в Заросляк.

Ну і сміливий народ!!! Ну й діти ж терплячі!!! (Правда, згадую себе в Карпатах у дитячі роки - чи то сила тяжіння для маленького тільця не така сильна, чи то просто дитина не дуже задумується над тим, що це повинно бути важко - йде собі, куди ведуть - але в 10-11 років мені, здається ходилося легше, ніж у 28. :)
На озері піднявся такий жахливий вітер (ще теплий), що біля самої води краще не стояти, а присісти, бо може скинути у воду.

Фото ?5 За цим хребтом - озеро Несамовите.

Фото ?6 Біля озера такий сильний вітер, що в очі налетіло всіляке сміття.

Біля озера стоять кілька самотніх наметів. Їх так нещадно тріпає і гне до землі, що ми щиро дивуємося, як вони там збираються ночувати і поспівчувавши їм, ліземо вгору на Чорногірський хребет. Наївні!!! Ми ще не знаємо, ЩО нас чекає попереду, тому віримо у "світле майбутнє". На хребті вітер ще сильніший.

Фото ?7 Малі або Великі Кізли.

Доводиться докладати неймовірних зусиль, щоб хоч якось рухатись вперед (хоча дорога сама по собі досить приємна, по траверсі). Час від часу вітер просто скидає зі стежки. Добре, що хоч скидає в бік гори, а не в бік провалля. Світить сонце, але вітер холодний. Ідемо, наче п?яні. Періодично пориви вітру просто зупиняють, бо сила вітру така, що неможливо зрушити з місця. Найбільше, мабуть, від цього потерпаю я, бо найлегша,46 кг без рюкзака, і на опір вітру в мене іде найбільше енергії. Мама: мої 50 кг теж не дуже здатні опиратися вітру.

Фото ?8 Вечірній душ

Повністю знесилені (о 18:00) доповзаємо до озера Бребенескул (як виявилося потім, від одного озера до іншого ми навіть жодної фотографії не зробили, хоча краса кругом - неймовірна, бо фотоапарат виривало з рук, і взагалі, було не до того. До озера іноді спускалися з допомогою рук і п?ятої точки. Озеро на висоті 1800м, а навколишні гори - 1981-2016м, тому спуск з хребта досить стрімкий.Внизу вітер трохи тихіший, принаймні можна розмовляти, і не треба ні за що триматися, щоб не змело. Місце для стоянки знайшли казкове. Більшість народу стає прямо біля озера, тому там купи сміття і ні грамульки дров. Але якщо не полінитися і пройти кількасот метрів в сторону (і трохи спуститися), то можна натрапити на такі райські місця, що навіть уявити важко. І людей нема, і чисто, і кострище облаштоване, і сіно під палатку лежить, і річечка "у власному дворі", і ще й залишки дров від попередніх туристів. Помилися в річці, поставили палатку, нафотографували місцеві пейзажі і почали шукати дрова.

А з дровами таки дійсно туго - крім жерепу, ніякої деревини немає, але жереп, що лежить зрубаний, весь живий і горіти не хоче, (що за люди, як в них рука підіймається рубати живий жереп?) ще й вітер (хоч і слабший, ніж на хребті, але по силі близький до урагану) весь час задуває вогнище.

Фото ?9 В районі оз.Бребеняскул, альпійська гірка

Фото ?10 Тут були дикуни

Фото ?11 Цього жерепу ще не торкнулась сокира природогуба

Але перед талантом папи розвести вогонь не може встояти жоден жереп і жоден вітер. Поїли, не поспішаючи, помили посуд, мама пішла подивитися на озеро.

Фото ?12 Аконіт (борец)

Фото ?13 Наше стійбище здалеку

Фото ?14 Ежик в тумане

Фото ?15 Гори димлять

Фото ?16 Мама забирає останні калорії тепла

За пару хвилин до її повернення (близько 21:00) почався дощ, довелося залізти в палатку. Разом з ним почався і ураган. Як нашу бідну палатку шматувало!!! Час від часу її просто пригинало до землі (як ті опорні дуги витримали таке навантаження?).

Потім почало блискати і гриміти, але, на щастя, далеко. Але і того, що відбувалося, було достатньо, щоб душа залізла у п?яти від страху. Дощ не припинявся майже всю ніч (то затихаючи, то переходячи у зливу). Спали шматками.

Бо коли відчуваєш дах палатки у себе на спині, то весь сон просто як рукою знімає. Було прохолодно, але терпимо (десь +11). На ранок вітер ніби послабшав, але впав такий туман, що за 15 м нічого не видно. Мама і папа встали, ще не було 8 год. Холод і " ежик в тумане" . Вмилися і лягли досипати .

Фото ?17 Он вона - наша мета

Крім того, похолодало. Довелося вдягати весь одяг, який з собою був.

Довго думали, куди йти. Зрештою поїли, зібралися і вирішили, що заліземо на хребет, і вже там визначимось, в яку сторону іти (додому чи на Піп Іван)

О 12:30 вийшли. На хребті вітер був хоч і сильним, але нам здалося, що вже не такий страшний як вчора, тому вирішили просуватися в бік обсерваторії. Дорога досить приємна (в нормальну погоду), весь час по траверсі.

Ентузіазму відбавляє туман, пориви вітру (хоч і рідше, ніж вчора, але такої ж сили) і холод, від чого вітер стає дошкульніший. Доводиться постійно рухатись, бо дубієш миттєво. По дорозі побачили мокру синю шерстяну ковдру. Думаю, поцупили на турбазі в Заросляку. Мабуть, у когось не вистачило сил тягти таке щастя, тому поклав до кращих часів, ще й камінчиками зверху "пригрузив", щоб вітром не здуло.

Туман почав розсіюватись, вітер почав посилюватись, холод почав сильнішати. До обсерваторії дійшли без особливих пригод, якщо не рахувати, що в тумані не одразу побачили обсерваторію і мало не повернули на г. Смотрич, прийнявши її скелі за обсерваторію.

Фотографували мало, бо вітер видирав з рук фотоапарат, і робити чіткі знімки вдавалося тільки залізши в окопи, які тут лишилися ще з часів Першої світової війни.

Нарешті долізли до самої обсерваторії (було 16:30). Вітер і холод все сильнішають. Швиденько оббігаємо її всю (яка велична була споруда! Та і з інженерної точки зору - унікальна штука, тут було і автономне опалення, і електрика, і газ, і водогін, і мідний дах), фотографуємо, залазимо всередину (ну і свинюшник туристи розвели!!!), перекусюємо салом, відчуваємо, що пальці на руках не гнуться, та і все тіло промерзло до кісток, і просто бігцем збігаємо вниз (о 17:10).

Фото ?18 Не жарко, але скоро фініш

Фото ?19 Тут навіть паркет зберігся, майже 70 років!

Фото ?20 На фоні "Білого слона" (на стежці, що веде до оз.Марічейка)

Курс на місце нашої сьогоднішньої стоянки. Я (Анжеліка) беру ініціативу в свої руки і задаю темп, щоб усі хоч трохи зігрілися. Біжимо, наче за нами ведмеді женуться. Але нагріваємось. Зустрічаємо кілька груп туристів - поляків, які, як завжди, ходять великим оптом, і періодично наших. За 3 години добігаємо до нашого місця ночівлі (близько 20:00), аж глядь, а воно зайняте :). Але поряд (метрах в 50-ти) знайшли теж непогану стоянку. Облаштувались там. Холод уже такий, що пальці не згинаються, щоб зав?язати шнурки на палатці. Вогнище вдається розпалити тільки завдяки товстим мисливським сірникам. Бо звичайні вітер гасить - і оком не встигнеш моргнути. Цього разу на вечерю був концентрат під назвою "Суп-гуляш по-венгерски".

Ліричний відступ.

Складаючись в похід, мама умудрилась забути деяку їжу. Тому кількість харчів була суворо лімітована. З цієї ж причини того вечора "на второе" був один пакетик мівінівської картоплі на всіх. Затягли всю їжу в палатку, бо надворі руки "примерзали" до ложки. В палатці (чи то від холоду і втоми координація рухів гірша, чи то просто мені не вистачало екстріму) я перевернула свою миску з супом собі на коліна, заливши при цьому штани собі і мамі, і спальники собі і мамі (свій зовні, а мамин всередині). Крім того, вже було темно (ліхтарик ми, як завжди, забули) і що я там ще залила, вже не було видно. В результаті, щоб не померти голодною смертю, посьорбала трохи супу у папи, і хвилин 20 усі навпомацки займалися витиранням моєї порції зі спальників, килимків, і навіть з підлоги палатки. Потім усю ніч в палатці приємно пахло тушкованим м?ясом з підливою. Найбільше дісталося мамі, бо її штани і спальник я залила найщедріше. Але вона так мужньо витримала усі "тяготы и лишения", що я так і не зрозуміла, чи справді їй було не дуже мокро, чи вона, бачачи, як сильно я розстроїлась, вирішила не казати, як гарно їй спалося з супом у спальнику. Мама: А я не розстроїлась, бо знала, що все одно змерзну, хоч в сухому спальнику, хоч в мокрому. Так що плакати не було причин. І дійсно, майже всю ніч в мене однаково мерзли коліна, як мокре ліве, так і праве, сухе. Зате всю ніч був запах, наче я натушкувала м?яса з підливою.

Бувають же такі концентрати! Жаль, не пам'ятаю виробника.

В десять годин вечора в палатці було +8. В дев?ять годин ранку 26 липня в палатці було теж +8.

Між цими годинами в палатці, як кажуть гуцули, "було дуже зле", бо ураган, хоч і трохи стих, але періодично відновлювався на повну силу, і тоді знову нашу нещасну палатку гнуло і ламало, і знову її дах проїжджався у нас по спинах (в цьому місці я виголошую неймовірної величини подяку нашій палатці, її виробнику і папі, який так міцно її поставив).

На ранок вітер стих, визирнуло сонечко "как ни в чем не бывало", правда тепла воно чомусь зовсім не давало, але добре, що хоч світило. Розбудила мене мама словами "іди сюди, тут перекладач потрібен". Бо тому хлопцю я вже казала, що "май доте із інтерпретер", але що " ші із сліпінг нау" (на більше я не здатна), а він знову прийшов, мабуть дуже треба, от я й розбудила дитину.)
Виявляється, до нас прийшов якийсь англомовний хлопець, питав, чи нема в нас прокладок, бо в його гьорл-френди почалися критичні дні. Прокладок в нас не було, але дали йому величенький шматок вати. Вони, як з?ясувалося, ішли на Піп Іван і на Дземброню. І не знали, що там руїни обсерваторії.

Фото ?21 Ранок над оз.Бребеняскул

В цей час наші сусіди по стоянці (хлопець і дівчина - ті, що зайняли наше позавчорашнє місце) вирішили показати, на що здатен русский человек (а вони, судячи з мови, були росіяни, справжні, не русскоязичноє насєлєніє) і почали купатися в річці. Нагадую, що температура повітря була +8 (температура води, думаю, не більше +3). Спочатку хлопець довго булькався у воді з голим торсом, а потім дівчина почала там митися в купальнику і навіть (смертельний номер) помила в річці голову. Мене вистачило тільки на те, щоб почистити зуби.

Поснідали і десь о 10:30 почали виповзати з каньйону.

Фото ?22 Ранок над оз.Бребеняскул

Вийшли на хребет , зустріли пару з Києва, яка нас дуже вразила - явно пенсійного віку. Спорядження в них ще радянське, але йшли вони досить впевнено (на Марічейку, Боже мій, це ще далі, ніж обсерваторія!). І чого ми не обмінялися з ними телефонами, уявляєте, який в них досвід, і скільки вони можуть розповісти. Наявність туристів такого похилого віку дуже ?воодушевила? маму і папу. Курс на Заросляк до машини.

Як же воно гарно, коли вітру немає!!! Виявляється, можна багато чого гарного побачити кругом себе, і навіть пофотографувати!

Фото ?23 Петрос і Говерла

Фото ?24 На цьому фото-вся сім?я Кулаїв в зборі. Кажуть, ще на початку 70-х цей жереп був майже непрохідним.

О 12:40 були біля Несамовитого. Вже на спуску до озера зустріли двох поляків. Вони попросили їх сфотографувати і сфотографували нас. Розказали, що хочуть добігти сьогодні до обсерваторії і спуститись до Дземброні. А звідти вони поїдуть у Ворохту. (І дійсно, на другий день, вони були помічені нами у Ворохті на ярмарку.) Там на них чекають друзі, які з ними не пішли, бо в них вночі зламало палатку (ще раз подяка нашій палатці, її виробнику і папі) і вони з речами пішли вниз. Дуже їх вразив мій "напопник". Питали, де ми такий взяли. Сказали, що мріють про такий, і в багатьох в Україні їх бачили, а в Польщі таких не продають. (Теж мені Євросоюз... У нас в кожного "сковородника" у горах такий напопник є. А вони зі своїм розвинутим капіталізмом не додумались собі таких наробити.)
Далі йшли спокійно. По дорозі доїли останні сухарі (хліб уже давно з?їли) і час від часу скубли чорниці. В Заросляку були десь о 16:15.

Приїхавши у Ворохту, ще не заїжджаючи додому, пішли в кафе і вмолотили по відбивній з картоплею фрі і салатом з капусти. Як гарно! І знову - Ура!

Фото ?25 Ранок у Ворохті, чудо природи