Торік. Архиз

Частина І

Коли замітаєш тополиний пух у кухні, здаєшся собі Донкіхотом, що став на прю з вітряками.

У нас маленька світла кухонька. Кузя, який також завітав на оголошену лекцію з медицини, - моя знайома медсестра довго ламалася, та так і не прийшла - саме навідався по сік і зібрався розповісти анекдота. Але обірвав себе: ?А, не, не буду - cдесь так чисто?, - чим проте і викликав наш регіт.

А згодом я повернуся надвечір у своє прибране, жарке, припале пилом житло і розчулюся, яке ж воно крихітне: скільки я бачила кам'яних брил, значно більших за нашу домівку. Я витала по кімнатах - худа як скіпка, з обсмаленими по лікті руками та обличчям і неправдиво лупатими очима - справжнє маленьке чортя (потім ще не один тиждень відпоюватиму себе кефіром - з понтом - кальцієвим: не лише аби погладшати, а ще й тому, що із зубів зійшла емаль).

Увімкнула комп, майже механічно набрала Богдана (зараз чи згадаю, як там користуватися МSN - месенджером?) і раптом почула його голос. Він заговорив. Він запитував. Я почула ту мову, якою миспілкувалися два тижні там. Він питав: ?Ак-Айри?? Я похитала головою: ?Через Славутич? - ?А Чучхур-Баші?? - ?Я не ходила? - ?Ну а Зелені озера?? - ?Так, дуже, дуже!?

?Тоді, начитавшись посібників з долікарської допомоги, я сама спробувала провести заняття з медицини - у Денишах. Чесно кажучи - не дуже.
Але це ж був липень, тепла веремія людей, скель і мотузок, ящірок, пахучих сосен, комарів і пісень. Богдан уже місяць як жив у Дрездені.
Я приїхала зі своїм наметом, спальником і почувалася цілком незалежно.
Мені сподобалося, як я запросто поставила наш - Space Explorer - (лише аби вправити дуги, довелося кликати Кузю) і що пам'ятала вузли, і лазила охоче.

Ящірок були стільки, що, куди не піди, здавалося, женеш поперед себе шелестку сіру хвилю.

В Денишах

Вище за дамбу, кажуть, колись були такі самі лазильні скелі, але, коли Тетерів загатили - років із тридцять тому - вони пішли під воду. Обидва береги в густих зарослях: сосни, листяна всячина. Вдалині бовваніє город і хатка. Хтось розповідав, що пірнав і бачив забиті гаки. Тепер там добре купатися. В одному місцечку по неширокому каменю можна спуститися і вибратися - як східці в басейн.

• Ніхто не хоче на той берег? [Ти попливеш зі мною?]

• Ти тільки запропонуй - вони всі кинуться [ ?!? ]

• Агм [ Ну, як хочеш ].

Справді, так і сталося. Раніше я б нізащо не попливла. Але після частих ранкових купань в озері (спочатку годинку петляєш поміж соснами, а потім з одного берега на інший і назад) - тільки азарт. Полуденне сонце б'є у вічі. Тут глибоко. Ноги час од часу сягають пронизливо холодної води. Тому до пласких розпечених каменів на тому боці тіло горнеться із вдячністю зрозумітого. Голяка - майже всі.

У маршрутці на Київ, заваленій рюками, ласували морозивом.

Я написала:

Ми по різні боки вогню.
Наші погляди гострі і чисті.
Десь у Тетерів знесли дощі
Стоси листя, торішнього листя.
Скелі, сосни, купання і вже
Світять зорі на ящірське місто.
А між нами танцює вогонь -
І встановлює відстань .

* * *

По середах ми збиралися під стіною Зеленого театру - щоб усі навчилися користуватися спорядженням. Середа наступає найшвидше. Вона тенькала, як метроном, задаючи ритм (?Под метроном хорошо - почему мы не делали раньше?. .?): середа перед нашим весіллям - мені дозволено не бігати загальний крос; ми забули систему під деревом. Іншого разу я на півгодини зайняла мотузку, поринувши насередині у роздуми: а що ж далі? От на стременах підіймаєшся доверху, потім траверс, потім треба пристібнутися до мотузки, спуститися дюльфером до вузла? І. .. ?! Я це повторювала дорогою в метро, а руки після напруження ще трохи тремтіли. ?Тактико-технічна підготовка потребує удосконалення?, - певно, що так.

До мене переселилася Олічка. Вона робила мені вранці зелений чай, поки я бігала. З нею прикольно. Вона вміє готувати таке, що я вічно лінуюся. Вона підтримувала мою легенду для мами про те , що я їду в карпатський ?Глобус?, а не в кавказький Архиз. Оля сподвигла мене купити гумовий килим у ванну. Я стала регулярно ходити по артезіанську воду, переставши терзатися тим, що виконую чоловічу роботу. Оля не займала комп і не проганяла мене від нього ввечері у ліжко. Та й зрештою, коли б мені ще було писати дисертацію?

А комп тимчасом викидав різноманітні коники, на які тільки був здатен. Точніше, я сама викинула від нього спочатку мишу, а потім клавіатуру. І вже серйозно подумувала, чи не викинути й системний блок, але тут настав час відїзду, і зробилося не до цього. Власне, миша збиралася сконати вже давно. Саме того вечора, коли обламалася прийти медсестра, Артем приніс мені свій старий екземпляр. Та не встигла я натішитися, як ми з Гусиніною вивернули добру склянку пива на клавіатуру і на мої власноручні переклади української латиномовної поезії XVI - XVIII ст. Вранці я написала Богданові шепелявого і картавого листа (деякі букви втратили чутливість), запитуючи, що робити. Але відповіді не отримала, тому пішла у - DiaWest - і купила нові кнопки - точнісінько, як були, тільки значно чистіші.

Цей спогад морочив мене, як привид, поки я не приткнула його у чотиривірш якогось дощового вечора, дописуючи дисертацію і п'ючи каву у доволі схолоднілому помешканні:

Клавіатура під дощем
І квітки парасоль яскрава
Немає в осені тепла
Понад маленьку чашку кави.

* * *

День свого народження Юрчик, як і домовлялися, святкував удома, а не в бабусі (саме тому від'їзд було призначено на восьме). Через вдалий збіг обставин цей тиждень у нас гостювала моя кузена Юля з Риги.

За дня я вела розмірене життя молодої мами (ліс, каруселі, футбол), а вночі гарячково готувалася стати відповідальною за аптечку, збирала речі тощо. Смішно, навіть свою частку продуктів купувала близько опівночі, доручивши укладати Юрка тіточці.

У день народження за святковим столом я розбила келих. (Це моє, властиве: я дуже легко розбиваю посуд - мене зачаровує заповільнене розлітання на друзки і окрилює радість, що цього разу розбився скажімо, келих, а не щось важливіше, яке, може, і не посуд зовсім). Довелося поспішно евакуювати гостей на диван і скручувати ковролін зі скалками.

А восьмого зранку приїхали Юлині батьки і наш тато - аби забрати весь кагал у Городище. Проте без поспіху: Юля ще поїхала на Либідську в Магазин музики купувати електронний синтезатор. Я годувала гостей супом, видавала їм рушники, фотоальбоми, перечіплялась об іграшки.
Тато курив на балконі. На столі під склом лежали квитки на поїзд Київ?Кисловодськ до Невиномиська, але цього ніхто не помітив.

В одному зі щоденникових записів восени я спересердя написала, що, мабуть, найяскравіше із поїздки на Кавказ - це коли ми з Артемом добиралися на таксі до вокзалу пізнього серпневого вечора: в електричному сяйві, теплими, ще не спорожнілими вулицями Києва. І ясно відчувалося, що коли ми повернемося, все буде інакше - за кілька днів до осені.
Тутешнє літо для нас уже скінчилося. Таксисти перемовлялися з базою, а наш загадково мовчав, він віз нас найфешенебельнішими районами Києва, а потім - повз мій уночі золотий корпус філологічного факультету.
І я обернулася сказати це Артему, на якого падав золотий промінь?

?І ось я провела усіх, підіймаюся на свій третій поверх, збиратимуся нарешті. Ось перевзуваюся, нахиляюся під диван по шльопанця, що забився туди. І бачу: Юрка м'ячика забув!. . Він забув м'ячика - ну от! І сорочку я не передала, а ще ж можна було б у серпні носити. Ну що ж це. .?!. .

Але часу вже не було. Півкімнати швидко затопило те, що до вечора я мала увіпхати у Griffon на 90 літрів і забрати з собою. Колись давно-предавно Небелюк сказав, що мріє про 60-літровий рюкзак. Я тоді подумала лише, що пить надо меньше. А тепер дивуюся: це ж навіть не дамський, а дитячий рюк. Стояв у нього в кімнаті станок - я таких зблизька вже більше й не бачила - не уявляю, для чого ще шматок драбини на спині носити.

Дивно, чому мені так мало важить, що я натягатиму на себе в поході, - лише б зручно? Може, тому, що впевнена: тому, який по той бік мого погляду, теж не важить. У мене є справді улюблені речі (чорні болоньєві штани, сіра кенгурушка із флісу, хусточка з непевним малюнком та важкі шкіряні черевики), і мені, чесно, начхати, чи подобаються вони ще комусь.

Так, Юрчик поїхав до бабусі. Залишилися його карамелі по сховках - так, наче миша-полівка надбала собі на зиму. Така собі запорука повернення. Дивовижна дитина - любить не шоколад, а смоктульки.

Зв'язку з Богданом удома не стало - через проблеми з компом. За день до від'їзду я ходила до Маші і патякала під іменем ?Антон?. У Маші з вікна краєвид - одуріти! Це п'ятнадцятий поверх над озером у піску, самого Дніпра не видно, а правий берег майже цілий день проглядається крізь сонячне проміння (або в серпанку, якщо день похмурий). Тому Правобережжя здається казковим краєм: не місто в лісі, а ліс у місті. І не видно: може, посміхається та жінка зі зброєю - хоча б переможно?

От у це вікно дивилася я (начепивши навушники, з мікрофоном у руці), коли розмовляла з Богданом. У вікно фігачило, хоч і хилилося на захід, гаряче сонце. Антон і Наташа (дуже вагітна Машина подруга) пили чай і намагалися не зважати на мене. Потім зрозуміли, що не вдасться, і замовкли. Антон зауважив, що я ніби розмовляю з собою, а я запропонувала: можу взяти телефонну трубку, щоб виглядало природніше. Вони засміялися і знову почали розмовляти.

Коли я дивлюся навколо, то ніби читаю подумки написане мною. Але не словами (тоді краще казати: ?розпізнаю?). Я взагалі словами не думаю - хіба що навмисне, але це так незручно.

Окрім медика, я ще мала бути літописцем. Зрештою на клубний конкурс нарисів ми не втрапили. Менше з тим: Артем написав розкішний технічний звіт. А я таки зайняла друге місце - з розповіддю про чотири з половиною дні з дітьми в Криму. Щось на мотив:

В Ескі-Кермені - рветься павутина
В Ескі-Кермені осінь.
Камінь. Тихо.
Сюди веде напівдитяча примха ?
Дорога безкінечна і неспинна

Кити-сусіди запливли в печери
У каменя сліди притулку просять
Спустись і стій на сходинці щербатій
І думай про облоговий колодязь

12. 2004.

Частина ІІ

Дні зливаються з ночами, дощі із сонцем, а квіти зі снігом, і я бачу це водночас по-різному. Мандрівка - це щоразу нове, передусім про себе, іноді - не те, що хотілось би. І хоч-нехоч, слід миритися. Два камені повільно підстрибують у сонячних променях по схилу у розширених очах: щоб остаточно заспокоїтися, можна посякатися у брезентову верхонку, і далі вниз, ?на три такти?, обличчям до схилу.

Лише зрідка зачароване коло довкруг мене розмикається, і з'являється людина, якій так само, як мені, хочеться чаю до сухого обіду, або цікаво знати, ну, як там я? або людина, якій потрібно змастити подряпину - тобто хоч якимось чином потрібна я.

А одного разу моє коло розімкнулося на цілих півдня. Ми двоє пропасували найвищу точку маршруту: валяємося на своїх карематах біля зеленого озера, поціляємо камінцями у крижини, які підпливають до самого берега, патякаємо - справді кльово!

То був день народження Богдана. Я, повернувшись до Києва, подарувала йому килимок для миші, на якому зображене це саме озеро, тільки вечірнє.

Зелені озера

Буття водночас у різні способи: що таке кілька зупинок метро від ?Політехнічного? до ?Дарниці?, а потім 45-ий автобусний маршрут до Дарницького універсаму? Шматок простору, монотонність власних назв, електропотяги і що там ще? Тут я читала Памука і Лу. Русло думок і розмов. А потім, згодом, коли погляд випадково втрапляє на ту чи ту картинку за вікном, мимоволі пригадуєш, що на її тлі колись прозвучало. І спогад, безліч разів накладаючись на враження, хапається корінням за дороге тобі місто, проростає крізь тебе і тягнеться у небеса рук, очей інших. Бо яким ще чином засвідчити собі власне існування, як не дослухаючись до голосу іншого - з надією почути своє ім'я з його уст?

Тут - сам початок нашої дороги в Архиз.

?Я слухала, як двоє змовляються, мовчазна, як звичайна попутна пасажирка. Я начулася про Архиз від Богдана, який виношував цей задум, чимало. Я пам'ятала, сама того не свідома, більшість місцевих назв, бачила фотки, навіть карти. Знала, скажімо, що на Софію новачки б не пішли, залишилися в таборі. І чим далі, тим більше ставало ясно, що тривале відрядження Богдана до Дрездена припадає на літо.

? Мне кажется, Кавказ интересный больше в спортивном смысле.

? Да?!! Да?!! Вот я тебе книжку принесу!. . Про один район. ..

Записка у моєму блокноті: ?Тёма, по поводу Архыза летом: когда это может произойти (месяц, числа)?? - ?Початок серпня?.

Минулого четверга, коли ми втрьох їхали все тим же 45-им маршрутом, автобус зупинився перед світлофором. Я раптом помітила, як на підвіконня вистрибнув кіт, мордочкою наліг на шибку, через вузьку щілину прослизнув у кімнату і зник за оранжевими шторами. Одразу після цього жіноча рука зачинила вікно, опустила і повернула шпінгалет.

З листування у липні:

Привіт, Мила!

Все в порядку, Мила. Просто ти ще ніколи не їздила в гори без мене. А в меніти впевнена і повністю довіряєш. Будь так само впевнена в Артемові. Я розуміютвої хвилювання - все в порядку :-).

Дуже люблю тебе і у всьому підтримую.

Коли ми нарешті добралися, мені здалося, що я це вже не раз бачила. Я почувалася невизнаним співавтором цього дивовижного світу.

Побачити сонце, вітер, траву і видихнути слова - як у мене завжди. Чи вдихнути чужі слова і наперед побачити (що також буває) ці сонце, вітер, траву - А потім звіряти - трохи млосно.

Через Аманауз

Звідки взялося коло? Коли я почала обростати ним? Точно: воно замкнулося, тоді, коли я зрозуміла - допомоги чекати немає звідки. Бо ніхто і не здогадується, що я у якійсь своїй скруті.

Варто доторкнутися до людини на коротку мить - вона не встигне збрехати.

У мене під футболкою теліпалося кілечко на мотузочці. Я, як Фродо, вдягала його і зникала зі свого кола?

?Туди, у світ, де живе Юрчик. Я знаю, що треба міцно замружитися, стиснути час, що лишився, повіками, і ми вже поруч.

?Де Богдан, який поняття не має про коло, а якби я спробувала йому пояснити, що це, він одним кутиком посмішки пересмішника повернув би мене у свій світ, де таких кіл не існує. Просто.

Прикольно, йдучи, дзенькати льодорубом об каміння. Чи рубати сходини у снігу важкими вібрамами. Вправно блокувати систему. Купатися у струмку. Коли пашить припечена шкіра на руках і обличчі. Зелений чай із вишневим варенням. Козел наступив своєю ратицею на ірис із горішками!

Людина уявила, яким чином згадуватиме мене потім, у Києві. То я справді є?

?Я люблю того, хто? Мої сльози - в його очах?

А по приїзду на вокзалі нам дісталося по гладіолусу: Гліб приніс оберемок для Наташки, а вона роздала нам по одному. Я залишила свій у метро, бо у нього зламалася ніжка - під самі квіти. Він був, здається, золотий. Чи, може, ліловий, а то в Ілони був золотий.

Ми троє вийшли в Дарниці, потисли один одному руки. І одразу наткнулися на кілька агітаційних наметів, нам всулячили по листівці якогось кандидата. Ага, скоро вибори.

Здається, ми повернулися!. .

10.2004

Частина ІІІ

. .. Що далі ми спускалися, то більше ставало овець. На півдорозі в Архиз, неподалік від кошів нас перестріли справжні кавказькі вівчарки.
Восьмеро чуваків стояли і покірно, як могло здатися оддалік, чекали, доки сухенький чорновусий дідок-пастух підійде неквапом і коротко накаже псам розслабитися.

Може б, я нерозважливо лютилася через цю пригоду і довше, але скоро ми привалилися у місці, звідки, як на долоні, я побачила, де (і зразу ж увімкнулося те, як) ми ходили торік - перші три дні - аж лячно стало - ніби дивлюся з неба, майже з того світу, а не лишень на відстані року. Ось цей ніби-карпатський ліс, крізь який ми йшли у дощі цілий день, Тьома пішов на розвідку і приблукав; де тече Дукка, брехати не буду - не бачу; далі пасовища уздовж річки, яку ми перебрьохували у дощі разів чотири: по Наташчиній товстій і короткій косі стікав струмочок, у декого навіть шкарпетки не промокли, а я нащось раз-пораз виливала воду з черевиків - і всі стояли, ждали. Вище є багато крихітних озерець, над одним таким ми вичікували погоду, щоб вийти на перший перевал - Темір-Кулак. А за ним (я знаю, хоч цього і не можна бачити звідси) - Айюлю, Оленячий і Хрін-Знає-Яка Дірка, з-під якої ми вранці підіймалися на Дорбунський перевал, а головне - на Дурицького, і спускалися з нього, і я шкутильгала, як кривенька качечка, останньою - чому, спитатися? А нічому - просто хотілося, щоб хоч хтось запитав: ?Чому, Людо?? - і Артем таки запитав якось, правда уже в кінці, перед тією Дегенератською балкою, чи я не натерла собі чогось типу ноги.

І ще видно Софію. Я усім розповідаю про нічну грозу, яка нас застукала (добре - не пристукнула) на Спартаківських ночівлях - місцеві туристи називають цю стоянку Мутними озерами . (Зараз, зараз, тільки зроблю собі ще кави, бо вже по другій, та однак завтра Богданова черга бігати вранці, а отже, мені не загрожує задишка).

Так якось складно у мене з Кавказом. Менше з тим. Юрчика пора повезти до моря, і взагалі йому наступної осені до школи.

Ось цей привал, на фото: Богдан у трусах (а ще дрючив нас, щоб ми вдягали сорочки з комірами і закривали лікті та коліна!), всі, хто є на знімку (де тут Віка?? бо не загризли ж її собацюри), розвернуті до нього, Леся невдоволено питає: як, можна було роззутися? ти ж [гаде] казав, що привал короткий! - і всі докірливо дивляться на свого тиранівника чи то керана, лише я навіть не дивлюся, а видобуваю курагу з мішечка.

Перед спуском в д. р. Архиз

Шостого серпня - так уже повелося - ми святкуємо Юрчиків день народження: цього року каталися по Дніпру на ?Дудці?. Мости пропливали над нами один за одним, корму обвівав дужий вологий вітер. Черговий раз прощалися з Машею і не знали, чи встигнемо ще зустрітися. А сьомого, саме перед грозою , я постриглася - у похід - так коротко, що перший час скидалася собі у дзеркалі на кішку породи ?сфінкс?, потім дзеркал просто не стало, і я згадувала про скоєне, тільки кошлатячи п'ятірнею волосся на тім'ячку.

Збори, дорога, приїзд зливаються в один довгий нуднуватий день пакування-перепакування, оформлення перепустки у прикордонників, документів у КРС. Водій замовленої ще здому маршрутки, Алік (мабуть, насправді - Алі), з яким я і одинадцять моїх товаришів познайомилися рівно рік тому цілком випадково, розповідав Богдану наші минулорічні пригоди і не знав, що поруч їх поодинокий свідок. Алік тоді устиг заприязнитися із Тьомою і тепер розпитував, як той поживає.

Торік багато людей повернулися у Київ справжніми друзями, але всі дванадцять, незважаючи, на те, наскільки часто (і - чи взагалі) бачаться тепер, уже назавжди виокремлені з решти людства спогадом про два тижні разом. І саме тому, що я теж там, в Архизі-2004, була, є і буду (бо таке з подиву гідною легкістю втрапляє до пам'яті і триває там, немов кінострічка, у якої склеїли початок і кінець), я належу до цих людей - потрібна я там була чи ні, добре мені було, чи не дуже, пам'ятає це ще хоч хтось.

Пер. Чучхур (2004)

Наш шофер знову залишав нас десятого серпня, за селом. І ми зробили точнісінько те саме, що й рік тому: перевзулися, припасували льодоруби, клацнули найперший технічний знімок і пішли собі. Дорога пахла свіжою деревиною, річка обабіч була швидка й каламутна після дощу.

Відзавтра наш шлях поволі попрямував угору. І цілий день сліди підкованих копит, повсякчас свіжі, здається, нечутно карбуються самі на грузькій стежці, мов чаклунські витівки. Теплий дощ стікає з мого йоржика, лоскоче за коміром. Сховатися від нього хочеться лише надвечір. Діма й Віка - чергові, Діма мужньо гасає під дощем (він скидається на Тарзана) по нашому табору з двох наметів, розносячи їжу.

Вже в сутінках на умитому обрії виринає двоголовий Уруп і ще далека гора, схожа на замок у снігу. Усі розходяться спати, вдоволено перемовляючись, що це таки не ?ті самі Карпати?.

У долині Урупа зовсім немає сміття, хіба що обгризені ведмедями кістомахи на витолоченій траві. Оля й Діма бачили змію. Наніч долина дбайливо загортає нас у туман, а зранку розкутує, і ми вирушаємо вгору, вздовж водоспадиків у білосніжному шумовинні, по вранішній веселковій росі на синіх, червоних, білих квітах - ноги враз облипають штанами вище, ніж по коліно. Леся співає. А у мене за півгодини починається напад гірнячки: голова тріскається навпіл, хочеться повернутися, хочеться прибити Богдана за те, що він веде далі. Однак про те, щоб пообіді лишитися з рюками, поки всі радіально сходять на Уруп, не йдеться.

Підіймаємось тр. год.

Богдан повертається з розвідки: до вершини - пару сотень метрів. У турі - дві майже зітлілі записки, ясно тільки, що одну залишила група із Севастополя. З інтересом вичитуємо тамтешній геодезичний знак - він зберігся напрочуд добре. Пора хавати шоколадки. Аж тут хмари розступаються, і. .. ми бачимо другу вершину!. .

Спиняємося на ночівлю за спиною у Сєдої - це вапнякове плато несе наш табір, наче авіаносець - якогось комара-гелікоптера.

Скоро вечеря.

Я: - Що ти робиш, Лесю?

Леся: - Вибираю селеру!

Я: - Ти вибираєш селеру??!

Оля: - О, наконец-то - этот противный сельдерей!

Я: - Нащо??! Він же корисний!

Леся: - Він солодкий!

Оля: - Да! И от него привкус!

Я: - Ну і чудесно!

Віка: - Не, Олька, он и правда полезный!. .

Леся, зітхаючи, зсипає селеру із рештою сухих овочів: ?Народ мене не підтримав?.

Уранці Богдан бере у Діми Багаєва штатив і біжить фоткати світанок. Штатив кілька разів падає, боляче у моїх очах лупаючись фотоапаратом об землю. Зовсім невисоко пролітають кілька птахів (здається, уларів), протяжно погукуючи. Михальчук коментує: ?Стильно так!? Чистюля-Дімка - не те що ми - сонцезахисний крем і ?Москітал? на всіх, плюс, максимум, власний дитячий крем. Мошка, до речі, дошкуляє не тим, що кусає, - вона недостойно лізе в очі й ніс, і під каску.

Записки напередодні, серед них найсвіжіша - та, що минулорічна, примушують нас думати, що люди тут бувають рідко. Але це не так. Шлях, нараяний нам напередодні зустрічними спелеологами, пролягає через їхнє поселення. У них собаки і шезлонги. Спелеологи ще заспані. Гм. .. прямо скажемо, якби не ми, то вони ще спали б - і не дивно, адже ці істоти активні у темряві.

На перевалі Золоте Дно немає тура, доводиться робити його самим. Вапнякові скелі випинаються над синьо-зеленими луками, неначе гладесенькі білі коліна серед океану скинутих шовків. Численні великі й малі розломи (?Не кидайте каміння - може, там люди?), Софія на блакитному горизонті, і я - нікого поруч - кличу Богдана.

Дві напівднівки - після обіду і до - припали на околиці Архизу. Святкували народження Богдана. Купалися у лісовій притоці Софії і потопили там найтовще мило. Починається друга частина походу.

У село, на зберігання у місцевій КРС здано все, що не є конче необхідним, навзамін отримуємо кішки, балони, сухарі, банки з варенням і медом, суховочі, сало тощо.

День гасне перед самим початком підйому на Орльонок. Але ми ще встигаємо оцінити, що ночувати сьогодні будемо на маленькому трав'янистому острівці серед моря білих рододендронів. Унизу, попід каменюччям, таємниче жебонить струмок - скрізь і, здається, навіть вище за нашу галявину, а, може, й під нею. Тихо, тепло. Місяць уже зійшов, але поки його не видно за мовчазним Караджашем. Сніг вночі скидається на латки місячного світла, і я кілька разів обізнаюся, хоч це і не має жодного значення - я лупаю очима у темряві знічев'я, доїдаючи вечерю (гидотний рибний суп, приготований мною ж), - ми з Дімою останні, гадаємо на погоду.

Назавтра до обіду ми вже на перевалі. Із захватом розглядаємо Пшиш (найвища гора в Архизі), а він розглядає нас. Під його спокійним нелюдським поглядом спускаємося - одна мотузка дюльфера - і знову трохи вгору, щоб обідати біля води. За пагорбом Пшиш нас не бачить, і дзвін напруженої тиші у вухах слабне.

Пшиш

Криси мого капелюха опущено, мов забрало . Окуляри, сорочки і сонцезахисний крем майже не рятують. Наші по черзі заскакують в озеро. Леся стверджує, що треба обов'язково - з головою, щоб цілому бути однакової температури, і всі довірливо пірнають. Жодної хмарини, лиш високе сонце на все небо, яке відбивають не тільки вода і сніг, а навіть світло-сіре тепле каміння.

Відтоді, як у нас облетіло листя з дерев, мені часто з кінофільмовою чіткістю спливають перед очима наші стежки, і я намагаюся уявити, які вони, коли у сухій рудій траві не сурмлять цикади, коли йде дощ з мокрим снігом, і що роблять пастухи, спустившись зі своєю худобою із літніх пасовиськ у села. Я думаю, як з'являються ті гігантські розколини у тілі льодовика під Софією і згадую моторошну цікавість: та що там усе-таки, під ногами? - яка охоплює саме на сніжному мосту. Так уже бувало в мене з людьми, а тепер-от з цією гірською країною: я люблю тому, що всі і все зі мною ніколи не повториться.

А поки що я сиджу, ображена (що цього разу?), на камені неподалік від нашого табору, над озером, поки Богдан готує обід.

Скоро ми вирушимо на перевал Караджаш, умостимося на ньому, як на терасі, і будемо розглядати далину: зелений хребтик, що закриває півобрію - так і хочеться його легенько стусанути: ?Не заступай!? - бо там далі, наче блакитний град велетів, тіні Головного хребта, а тут, унизу - завиточок озера і найближче - наша Пештера на завтра. Увечері Богдан іде розглядати маршрут у підзорну трубу, поки не сіло сонце.

Ми спинилися між трьома Софійськими озерами. Проти ночі зійшов кругловидий місяць, він позирав на нас з-над Софії, - здавалося, лишень придивися, і стане помітно, як вона дихає. Неможливо уявити, щоб цієї гори тут не було, чи називати її якось інакше. Вона - округлий сірий гребінь на краю світу. Серед суцільної довколишньої готики - відкритий і впевнений романський погляд.

Це правда, що іноді мої думки починалися: ?Якщо я тільки повернуся звідси. .. ??

А чом би й ні? - верхи на якійсь каменюці, горнуся до неї, як до рідної, бо під нами кілька сотень метрів до чужої-чужісінької землі; при тому якщо каменюці захочеться саме зараз шугнути униз, то це її право, ніхто за це каміння не осудить. Про подібне ще кажуть: ?То чого було туди пертися?!?

Кажеш, чужа земля? Так чому ж ти знаєш цей клаптик Карачая, що завбільшки з якийсь район якоїсь області України, краще за багато-багато районів удома, на Черкащині чи, скажімо, на Буковині чи ще де-інде (з десяток областей), де ти зроду не бувала? Чому ж ти не забудеш, як звуться тут вершини, перевали, річки і назви вулиць в Архизі?. .

Увечері довгого дня на зворотному шляху з Пештери ми з Богданом вертаємо останні, ми не квапимося, розмовляємо і позираємо на Пештеру, яка ось-ось опиниться у нас за спиною. Він щось говорить, а я киваю і посміхаюся, і чесно кажучи не чую, з чим так легковажно погоджуюся - я просто чую голос, і він веде мене, як золота нитка, чи якби ми взялися за руки.

Прихопивши чистіший одяг і рушники, йдемо купатися до глибокого блакитного озера. Враження глибочіні сильніше від того, що береги круто обриваються у воду майже зусібіч, окрім того боку, де стоянка і де верхнє озеро перетікає у це лепетливим струмком. Коли зриваються камінці, вони летять просто у воду. Праворуч над нами - другий поверх - висить біле поле льодовика, ми бачили у підзорну трубу з Пештери, що воно у численних борозенках і засіяне камінням.

Нікуди не хочеться вирушати. Однак ідемо до обіду і спиняємося на Спартаківських ночівлях. За один перехід від стоянки спостерігаємо, як з гуркотом вистрибує по льодовику камінець і долітає униз, розбиваючись на друзки.

Коли я дивилася торік на нашу стоянку з перевалу Славутич, здавалася, що долина - це засипаний бурим щебінем, гладко укоткований майданчик (як у моєму рідному містечку перед пам'ятником Гулаку-Артемовському) небавом після дощу, з кількома мутними плоскими калюжками. Але ось ми здюльферяли із перевалу, перейшли льодовик і стало видно траву, які-не-які квіти, жовтуватий потічок, що розділив кілька чітких місць під намети.

Цього разу ми прийшли до озер з іншого боку, однак те, що побачили, ще більше скидалося на землю після якогось природного лиха: русло потічка зрівнялося з землею, зятягнуте глиною, шкірка на якій порепаляся під сонцем; уже не камінці у траві, а трава між камінням і жодного озера, лише округлі, трохи вологі глинища зі слідами ратичок. Де брати воду?

Від післяобідньої дрімоти будять Дімині крики: ?Люди, появился ручей!? - він не просто є, він жебонить. Десь вище пройшов дощ.
І над нами небо облягли хмари. З-за валу, звідки ми піднялися сюди, несе дедалі щільніший туман, який наводнює нашу долину. Час од часу крізь туман чути вже знайоме лунке і самотнє вицокування камінця об тіло льоду.

Ранок і мжичка. Будемо днювати. Прояснюється лиш ополудні, і знову пожвавлюється струмок. Ми виходимо на сніжно-льодові заняття, адже завтрашній шлях до перевалу Кожухова пролягає по льодовику.

Сидиш і чекаєш своєї черги до мотузки у мокрому снігу, в тумані й дощі. 22 серпня. Пальці рук і ніг потрохи дубнуть. Але коли пару разів кішки зісковзують і повисаєш на мотузці, думка про те, що за кілька десятків метрів униз по схилу - тріщина, якою довелося милуватися з годину, добре гріє.

Моя уява малює ризик, де завгодно. Та щось заважає мені смакувати ризик, милуватися ним.

Наші мармизи на перевалі Кожухова сіяють. Ось одна - у червоній касці на жовту шапочку. І головне - шостим жіночим чуттям знає, що там буде за спуск, а однак сміється. А що може бути, коли дощ із мокрим снігом січе по гострому камінню у плямах лишайників (трава буде трохи нижче)? Залишмо цю молоду особу тут - вона вибереться, хоч ще і ридатиме, спускаючись до першої більш-менш твердої поверхні - маленького льодовичка, звідки вже майже видно благословенні Зелені озера. Ще багато буде: зелена із синім долина, де квіти попояс, а потім сосни (такі, певне, годились би на щогли вітрильників), і пахучі несолодкі сунички, і копиці в ранковому тумані над Кизгичем.

Вони повертатимуться додому поступово: шкарпетки на сувеніри в Архизі, айран із булкою, розмови з домом із Невинки, і поїзд.

Але залишмо її поки саме тут - їй ще хочеться багато передумати про все.

* * * *

Ми покидаємо літо, Архиз і четвер,
Сіно між сосен, легкий туманець і. ..
Бувайте!
Урізнобіч з-під руки розбігаються зграйки
Кислих суниць.
.. І скажи мені: де ми тепер?

Скоро карта синців і подряпин зійде - Ніяк буде шукати дорогу з картинки в картинку. Йти на світло люпину, де військо цикад У броню переможно гримить безупинку?. .

11.2005

За сел. Уруп	Підйом на Кожухова
На гребені Софії	Коник
На гребені Акширського хребта

(фотографії зроблені Ігреком, Ілонкою, Дімою, Людою, Богданом - щиро дякую всім!!!)

Автор: Людмила Шевченко-Савчинська