Вперше на Чорногору ми підіймалися з Лазещини і вже ввечері стали табором під самою Говерлою. Вранці я прокинувся від пострілів та коли вийшов з намету зрозумів, що ніхто не стріляв, просто, мало чи не по наших наметах прогнали череду корів. Ця картина мене сильно вразила через неподібність пастухів, до інших, яких я бачив раніше. Сонце тільки-но починало сходити і ми були сильно заспані і в?ялі, а через ранковий туман та сирість зуб на зуб не попадав. Раніше встав тільки керівник і зварив чаю.
Пастухів було десь четверо, вони розпорошено гнали череду з полонини трохи нижче, по лісових стежках на лісові галявини. Ми спинили цих людей та привіталися. Виявилось що це не чоловіки - жінки, на вигляд від двадцяти до п?ятидесяти років, які мали чоловічі фігури - широкі спини та вузькі бедра, були стрункі та жилаві, з невеликими грудьми і без жодного граму жиру. Такі антропометричні дані можуть бути тільки у жінок які ще не народжували дітей. Не маю на меті їх ображати, але жіночного у них в цей момент я зовсім нічого не побачив. Вбрані були у хустини пов?язані на головах, гумові чоботи, чоловічі штани і якісь светри з підкоченими рукавами. Коли ми, змерзлі, запропонували їм гарячого чаю, то вони відмовились - сказали, що їм і так душно, та взяли у нас випити трохи зимної води. Говорили пастушки швидко, різко, грубими крикливими голосами одночасно з нами, між собою та покрикували і посвистували на худобу. Їхні рухи теж не виказували жіночої граційності, вниз бігли вони як коні, що властиво більше хлопцям. Вони, як демонічні істоти з гуцульської міфології вийшли з ночі і розтанули у вранішньому тумані разом зі своїми масивними, рогатими тваринами. Це все видовище протривало десь пів хвилини і щезло у хащах. Ми ще деякий час стояли як вкопані.
У підручнику з фізики читав що у момент, коли кінчик кнута перевищує швидкість звуку - виникає вибухоподібний хлопок. Отже те, що спершу ми прийняли за постріли зі зброї, було ?стрілянням? у повітрі шкіряними, плетеними бичами, якими ті поганяли худобу.
У традиційному високогірному пастухівництві жінок ніколи не було, так само, як не було їх на кораблях серед моряків. Можливо ці амазонки витворитись в умовах дикої високогірної природи та жорсткого полонинського побуту. Але обов?язково за участі радянського колгоспу.
Після сніданку ще просушувалися намети, коли ми почули передзвони сотень дзвіночків та овече блеяння. Отару гнали пастись на привершинні полонини. Вівчарі були не такі поквапливі, як вранішні пастушки і охоче з нами балакали та курили папіроси. Їхні великі, прегарні, кудлаті, білої та плямистої масті пси у отарі майже не виділялися серед поголів?я овечок (мабуть ?приємна? несподіванка для вовка вхопити таку овечку). Вівчарки до нас також підійшли підлещуватись, з тим щоб мандрівники почастували чимось типу ?завтрака туриста?. Ми з радістю їх годували, а вони дозволяли себе гладити. В кожного з нас з?явилася мрія мати такого вдома.
Вівчарі казали що то особлива порода псів-вівчарів, яка зустрічається тільки в Карпатах. У місті такий собака жити не може. Навіть якщо їх взяти цуценятами, то пси починають тужити і за якийсь час просто здихають. Подібне я бачив у одному фільмі про англійську, чи то французьку колоніальну Африку. Йшлося про те, що, коли в тюрму садили представників одного з аборигенних племен - вони протягом доби у ній помирали. І помирали не від фізичних, чи моральних знущань з боку поневолювачів, і не від голоду, холоду, або хвороби. Просто свідомість цієї культури, ситуацію у чотирьох стінах тюрми, бачила абсолютно безвихідною - не життєздатною. Абстрагуватися ще якось у часі та просторі вони не могли психологічно. Внутрішній світ собаки звичайно інший, проте механізми напевне схожі. Врешті-решт всі ми діти природи.
З такими собаками була нагода зустрітися в іншій ситуації і в іншому поході. Ми підіймалися з Квасів, Петрос обходили траверсом, щоб відразу потрапити на Говерлу. З траверсної дороги побачили стаї та кошари і мені захотілося спуститися до вівчарів, щоб купити та спробувати трохи справжньої бринзи. Втілити цей план не вдалося, бо метрів за п?ятдесять до колиби вискочили чотири озвірілих пса і оточили мене. Вони дико гарчали, оскалені пащі та налиті кров?ю очі в двох метрах від мене не давали ніяких шансів до відступу. Я тільки нажахано крутив головою, щоб тримати хоч трохи в полі зору тих, що були позаду мене. Пощастило, бо на шум вийшов один з пастухів. Тоді пси дали мені дорогу тільки назад, а якби вівчар махнув рукою - мене б не стало. Впевнений що така ж тактика застосовувалася ними і по відношенню до вовків.
Коли, одного разу, ввечері у місті на мене нацькували великого пса, а може він оскаженілий сам кинувся - вже аж так страшно не було. Добре що він вискочив метрів за десять і я встиг стати у низьку стійку та дивлячись йому в очі, на кожен його ривок вперед - робити випад кулаком. Гарчав і він, і я . Це протистояння відбувалося секунд десять після чого ми потихенько почали відступати в протилежні боки, поки зовсім не розійшлися.
Того разу бринзи я більше не хотів. А вже у місті зрозумів, що попробувати справжньої бринзи мабудь ніколи і не доведеться. Процес її виготовлення досить складний, а один з моментів технології дуже навіть екзотичний. Про це йдеться у книзі видатного дослідника Гуцульщини, кінця 19 ст. професора Володимира Шухевича. Виявляється щоб свіже овече молоко зсідалося у сир, до нього додають ?глигу?. Взимку, вдома, ватаг бере ?калюх? - шлунок молочної овечки, телятка чи козенятка, вичищає його і наливає туди суміш з молока вівці, корови, кози, які щойно народли маля, також додає перепалену до червоного кольору сіль і воду принесену ?до схід?сонця?. Наповнений калюх туго зав?язує і кладе на стрих до повного висихання. Влітку, йдучи на полонину він вибирає серединку калюха - ?риндзу?. Вже під час виготовлення сиру, риндза розводиться і розтирається з молоком. В результаті отримується глига, яка пришвидшує загустіння сиру - ?будзу?. Але це ще далеко не бринза...
Як прочитав про це - аж моторошно стало. Але бувало і по іншому. Дослідник полонинського побуту вже у новітній час, пише, що в тридцятих роках 20 ст. з Голандії привозили та продавали на місцевих ринках порошок - ?Пепсин?, яким у горах заміняли глигу. Не дуже віриться що тюльпани, які продають у нас в місті, вирощені у Голандії, а що говорити про Гуцульщину початку минулого сторіччя? Як мені відомо, і в даний час у горах користуються архаїчним способом виготовлення бринзи, за посередництвом глиги.
Незадовго після нашого повернення одна знайома показала мені свої чорногірські фотографії. Декілька з них запали в душу.
Здається та полонина знаходиться там де зі Смотрича іде підйом на хребет. Зі знимок на мене дивиться стадо життєрадісних свиней на фоні залитих сонцем альпійських луків, скелястих урвищ, кущів жерепу та рододендрону. На задньому плані видніється гора Піп Іван і стара польська обсерваторія з дикого каменю. Задерті догори рильця завмерли для знимкування, у деяких ще стирчить жмут недожованої трави у роті, розріз губ складений так немов-би посміхаються. Усі сірі та прудкі від щоденної гірської фізкультури. Задоволені життям, щасливі з маленьких радостей, що переважно складаються зі смакування травою і корінцями, з того що вдалося відіпхати рилом рохкаючого сусіда від чергового смаковика - вони доповнюють чорногірську ідилію. Згадую інших, рівнинних свиней та відразу думаю про несправедливість. Хоч участь у всіх них одна - ближче до Різдва чи Паски будуть шинка та шкварки, але життя разюче різне. Одним рай у горах, а інші все своє життя проводять у темній кучі півтори на два метри і харчуються помиями та відходами з овочів.
Проте задум Божий мудрий. Для тих що вірять в реінкарнацію бачу таке. І сказав Бог грішникам після смерті:
? За те, що за житя вчинки Ваші були свинські - бути вам в наступному житті свиньми. Вибирайте, або один рік покращуєте вашу карму у тілі звичайної свині, і світу божого бачити не будете, або ж три роки в тілі свині свобідної у високогірному раю. - Варіант другий, переважно, мали би обрати нечестиві туристи.
 Карпатська пастуша |  Beautiful Карпати |  В кошарі |
