 Між двома країнами :) Минулого року в кінці липня на початку серпня я був в Горганах і цей час для походу Карпатами мені надзвичайно сподобався. Вдень тепло, але не спекотно, вночі трохи прохолодно, всі гори в чорниці, гарна видимість та відповідно чудові фото. Оскільки більш серйозних планів на це літо у мене не було, то я вирішив знову податися до Карпат і обрав для цього приблизно той самий час. Хотілося побувати в Мармаросах, в яких я до цього ще не був, але для походу на 7-8 днів вони занадто малі, тому я розширив ділянку та проклав маршрут прикордонними з Румунією ділянками Прикарпаття та Закарпаття. Оскільки мова йде про прикордонну зону, то для походу потрібен дозвіл від прикордонників (див. P.S.), а починати та завершувати його ми мали обов’язково на одній з прикордонних застав цих регіонів. В результаті похід мав відбутися за наступним маршрутом: Шибени, Буркут, хребет Пнів’є, далі Чорним Черемошем ми мали піднятися на кордон та постійно йти кордоном від г. Коман 1724 м аж до г. Піп-Іван Мармароський 1936 м, спуск на полонину Лисича, денна прогулянка на г. Петрос Мармароський 1781 м та спуск у Ділове. На нашому маршруті на мапі було позначено надзвичайно мало джерел з водою, а в цей час в Україні стояла настільки спекотна погода, що розраховувати на якісь струмки біля хребта також не доводилось. Частково через це, а частково просто через бажання якогось не матрацного походу, в перші дні ми мали проходити більше >20 км кожного дня з рюкзаками в 25->30 кг. Звісно, що не кожен готовий до таких навантажень, тому коло потенційних учасників походу було досить обмеженим. В решті решт компанію мені склали Сергій Храпко, Володя Павлуша та Вітя Каменський, хоча були й досить цікаві варіанти розширення цього кола :) День 1. Мінеральна вода з залізом, чорниця в дУші та неймовірне небоДистанція, яку ми мали пройти 1-го дня залежала від того куди ми зможемо доїхати. В цьому сенсі все у нас склалося просто ідеально. В Івано-Франківську ми придбали 4 останніх квитки на автобус до Верховини, з якого у нас ще були шанси пересісти на автобус до Зеленого. Прибували ми до автобуса на Зелене впритул і були думки навіть не заїжджати на автовокзал у Верховині, а вийти одразу на в’їзді біля повороту на Зелене, але водій нашого автобуса запевнив, що ми встигнемо пересісти на автовокзалі. Коли ми під’їжджали до автовокзалу, від нього вже від’їжджав автобус на Зелене, але наш водій посигналив їхньому і він нас зачекав. В результаті ми без жодних затримок одразу ж пересіли з одного автобуса в інший. До того ж автобус їхав аж у Шибени, що значно скорочувало наш маршрут на сьогодні. Це єдиний автобус в бік Шибен на день, тому нам справді пощастило. Звісно, що за таких умов автобус був забитий під зав’язку і нам втрамбуватися до нього з рюкзаками вже було непросто. Я не пам’ятаю, коли в останнє їздив в Україні в таких автобусах, але в цьому автобусі увагу привертало зовсім не це. Це був такий собі напівпасажирський-напіввантажний транспортний засіб, в якому перевозилася всіляка всячина та навіть живі свині. В цьому автобусі змішалися і люди і свині в прямому сенсі слова :) В одному місці автобус зупинився біля якоїсь хати та до нього загрузили свіжий хліб, який повезли до магазину у Шибенах. Ми з самого ранку нічого не їли і аромат свіжого хліба розпочав безповоротні процеси у шлунку :) Не думаю, що щось подібне відчувала решта пасажирів автобусу, але хліб почали продавати прямо в автобусі :) Атмосфера в автобусі не надихала на прийняття їжі, але не взяти запашний рум’яний буханець із собою ми не могли. В певний момент я навіть спіймав себе на думці, що цей автобус не надто відрізняється від індійського потяга :) Ще до прикордонної застави у Шибенах автобус зупинив прикордонник, попрохав вийти до нього керівника групи та сказав мені, що в зв’язку з пожежонебезпечною ситуацією президент підписав указ про те, що не можна ходити в гори. Я про це не знав і відверто цьому не зрадів, але прикордонник не дуже переймався з цього приводу і сказав мені, що він повідомить про нашу групу на заставу, а ми можемо їхати туди і розмовляти з кимось там. Перед заставою автобус зупинили і нас попрохали вийти. Ми зібрали свої документи та щоб менше виникало питань я додав до них копію листа з детальним маршрутом, який я надсилав для отримання дозволу у відповідні прикордонні загони. Хвилин через 15 повернувся прикордонник з нашими документами та сказав, що ми можемо йти. На наше щастя заборона президента на пропуск туристів у гори його абсолютно не хвилювала. Можливо через те, що у Шиберах кожного дня йшли дощі. Єдине, що він попрохав обережно поводитись з вогнем та гасити після себе багаття. Також він чомусь перепитав чи я телефонував до штабу перед виїздом і чи підтвердили мені там, що вони надіслали телеграму стосовно нашої групи у Шибени. Я сказав, що так і мені підтвердили, що телеграму надіслали. Це питання мені здалося трохи дивним, але начебто все було гаразд і я не переймався з цього приводу. Ніяких папірців до рук нам на заставі не дали.  Джерело мінеральних вод ?Буркут?. В воді багато заліза :) Я не розраховував, що ми обов’язково сядемо на автобус хоча б до Зеленого, не те що до Шибен, тому за планом на сьогодні нам потрібно було лише дійти до джерела мінеральних вод “Буркут”джерела мінеральних вод ?Буркут?. До нього було близько 3,5 км, а була лише 15-та година. Хвилин через 30-40 ми вже були на місці. На перший погляд майже звичайне обладнане джерело, але з нього текла справжня мінералка, навіть трохи газована. Єдине, що у ньому багато заліза, тому всі місця, до яких діставала вода були вкриті іржею. Смак у води досить своєрідний, можливо трохи схожий на Боржомі, а залізо трапляється у ній навіть у вигляді маленьких шматочків, хоча це абсолютно не заважає її пити. Це було чудове місце, щоб нарешті поснідати :) Не варто мабуть і казати, що свіжий хліб вмить зник :) Під час їжі був час, щоб трохи спокійніше подивитися навколо і я вирішив присісти на березі Чорного Черемоша. В травні я сплавлявся Чорним Черемошем та Прутом, а сьогодні я проробив повністю зворотний шлях на автобусах. Дорога кругом проходила поруч з річками, так що я міг роздивитися конкретні місця. Це одразу навіяло на мене спогади зтих сплавів: за цим санаторієм ми зустріли нашу іншу велику групу і пили какао перед порогом, тут ми обпливали трактор посеред річки, тут майже йшли пішки, а зараз начебто рівень води вищий, тут за нами по річці їхав КрАЗ, біля цього містка ми виробляли вісімки в порозі, а десь скоро має бути місток, під яким ми ледь проходили лежачи на каті… В Черемоші рівень води був однозначно нижчим за травневий, а от в Пруті принаймні місцями було таке враження, що може й вищий. Між Микуличином і Татаровом дощі змили кусок скелі прямо на трасу. З усього було видно, що це сталося зовсім нещодавно і завал розібрали або вчора, або сьогодні, тому нам пощастило не лише з встиганням на потрібні автобуси, а й з тим, що доїхали взагалі :) В самому Татарові забився один з водостоків під містком, який впадає в Прут і вода розлилася вулицею по місту. Брудний слід вказував на те, що в деяких хатах вода була попід вікнами. Але на Черемоші все було начебто спокійно.  Куди піти, куди податись..? До темряви ще було вдосталь часу, тому після сніданку, що перейшов в обід ми затарились мінеральною водою та почали підійматися в гори. Безпосередньо біля джерела не було ніяких стежок, але трохи далі тік струмок, можливо навіть вже з мінеральною водою. Ним ми і вирішили підніматись. Було досить волого і навколо струмка була буйна рослинність, тому я поступово почав зміщуватись по траверсу вгору. В цей момент у Віті виникло запитання: “Навіщо туди йти, якщо там нема стежки?” :) Відчувалося, що він пропустив багато наших походів :) Головне, щоб була гора і можна було йти догори :) Хащі були досить густими і чим далі доверху ставали тільки густішими, але місцями відчувалося, що стежки тут колись були і все ж таки просуватись догори можна було. Через певний час почало здаватись, що ліс порідшав та вже можна абсолютно спокійно йти, як на шляху трапився лісоповал.  Варто дивитись не лише під ноги :)
 Така картина була недовго, проте було багато не менш гарних Неподалік від місця розташування ставка нам трапився струмок, тому після недовгих вагань ми вирішили зупинитись на ніч тут і далі не йти. Місце було симпатичне, але єдине, що не було досить горизонтальних ділянок під намети. Як тільки ми зупинились, нас одразу ж почав заїдати гнус. Ми намагались рухатись і щось робити, але він гриз навіть не зовсім статичні тіла. Саме був час одягатись. Тим більше, що ставало все прохолодніше. Щойно ми перевдяглися і почали готувати їжу, як знову пішов дощ. Добре, що встигли розбити табір та вже можна було сховатись до наметів. Готувати їжу продовжували в тамбурі намету. Через декілька хвилин помічаю, що щось не те. Зник гнус :) День 2. Перші зустрічі зі зміями та чорничниками, монастир Святого Миколая Це полоз, але тоді ми думали, що це гадюка :) Дощ був досить потужним та тривав декілька годин, але ранок був сонячним та приємним. Вночі було чути дзвоники корів і було враження, що вони зовсім поруч, але коли ми прокинулись вони вже були на іншому хребті :) Після сніданку, поки ми збирали свої речі, Вітя буквально в 10м від наших наметів знайшов змію, що грілася на ранковому сонечку. Він покликав нас подивитись на неї. Я вже не був голодним, але змія на вигляд була досить вгодована :) Її довжина була десь біля метру, можливо трохи більше. Її вид за забарвленням визначити не можу, але вона не була схожа на звичайного вужа з жовтими плямами на голові. Вона абсолютно нерухомо лежала на шматку жерсті посеред трави і грілася на сонечку. Поки ми потихеньку підходили до неї, з трави несподівано виринула ще одна змія, проповзла поряд з першою та так само несподівано як і з’явилася, стрімко зникла посеред трави. Жоден з нас не був в ботах, всі були у кросах та сандалях :) Якщо врахувати, що змія може вистрибувати на половину довжини свого тіла, то бажання зробити макрозйомку точно не виникало :) Те, що змій в траві не видно, безперечно мінус, але вони досить полохливі, тому потрібно просто “голосно” йти і вони самі будуть втікати від Вас. Став, до якого ми хотіли дійти вчора, був з іншого боку гори, яка захищала нас вночі від вітру. Він був таким великим, що ми ледь не пройшли повз нього :) До того ж вода в ньому не була схожа на джерельну. Добре, що ми все ж вирішили не йти до нього на ніч вчора. Біля ставу був ГАЗ-66 із збирачами чорниці. Це ж скільки часу треба її збирати, щоб назбирати повний ГАЗ-66? :) Після того як ми обігнули гору побачили попереду на хребті чимале наметове містечко. Коли підійшли ближче, виявилось, що це і є ті ж самі збирачі чорниці. Ну якщо їх так багато, то можна мабуть і ГАЗ-66 чорниці назбирати. Мабуть вони на цілий сезон сюди виїжджають. Хоча не зовсім зрозуміло як вони її зберігають. Можливо сушать та здають кудись сушеною. Ми постійно йшли по хребту, йти було не складно та досить швидко. До того ж вчора ми пройшли частину маршруту за сьогодні. Тут я пригадав, що на одній з полонин донизу від нашого хребта був позначений монастир. Теоретично ми мали зайвий час і його якраз можна було б використати на те, щоб оглянути цей монастир. Тим більше була можливість залишити рюкзаки десь зверху та піти без них. До того ж виявилось, що Віті монастир не цікавий і він залишиться біля рюкзаків. Коли ми відійшли від рюкзаків метрів на 50, я згадав, що мапа залишилась коло них :) Але там була просто полонина, по якій стежка вела до самого монастиря, а ми вже йшли по цій стежці. Вирішили, що повертатися за мапою не варто. І так знайдемо. Але досить швидко з однієї стежки утворилося 2 :) Ми вирішили, що монастир має бути на видному місці і потрібно йти по тій, яке веде вгору. Піднялися на гору, спочатку йшли по стежці, але поступово стежка почала зникати… Тим не менш дійти до якоїсь логічної точки та переконатись, що монастиря тут немає все ж таки було потрібно. Стежка до нього могла йти і з іншого боку. Але раптом ми натрапили на малину :) Чорницю я не дуже полюбляю, їм потрушку заради різноманітності або коли іншого нічого немає, а от малину я просто обожнюю. Можу їсти її цілими днями. Одним словом, доки ми не об’їли весь малинник, далі ми не пішли :) Чим далі ми йшли, тим більше було зрозуміло, що монастиря тут бути не може. Ось і пагорб вже починав іти донизу, але ми все ж дійшли до місця з непоганим обзором та переконалися, що до початку лісу монастиря немає. В те, що він міг бути в лісі якось не дуже вірилось і стежок на полонині до лісу також ніяких не було. Ми вирішили спускатись донизу і шукати монастир в напрямку іншої стежки, по якій ми не пішли. Але так сталося, що ми знову натрапили на малину :) Цього разу я вже зрозумів, що варто взяти себе до рук, бо часу у нас на пошуки монастиря все ж не так багато. Відігнати хлопців від малини було не легше :) Тим не менш ми продовжили нашу справу. Ми вирішили трохи розтягнутися, щоб бачити більшу площу, але полонина, яка на мапі була навіть без окремих дерев, в житті вже досить щільно заросла сосною. От тобі і маєш… Ми змогли побачити лише верхню частину полонини і все. Заглиблюватись у ліс, якось бажання не було, та і монастирю все ж таки мав би бути на досить відкритій площі, хіба вже все позаростало після того як його заклали. Ми втратили на пошуки цього монастиря Святого Миколая 2 години, прочесали чималу територію, але так його і не знайшли. Вова вже відверто знудився від таких безплідних пошуків та почав пропонувати повернутися назад. Але вже з’явився якийсь азарт і хотілося цей монастир таки знайти. Тим більше не так давно в Горганах у нас з орієнтуванням не все було легко, а це була ще одна можливість перевірити себе. Я сказав хлопцям: “Це наше КП, ми маємо його взяти”. Хлопці перейнялися цією ідеєю і ми вирішили, що потрібно повернутися за мапою :) Вітя до нашого повернення вже встиг наїстися чорниці та навіть відіспатись і гадав, що ми повернулися для того, щоб йти далі, але от виявилось, що ні :) Він вже навіть почав хвилюватись про те, що нам йти далі, а ми вже 2 години невідомо де ходимо. Тим не менш ми були досить рішуче налаштовані і почали розглядати мапу. Одна полонина, переходить в іншу, а між ними знизу тече річка. Може його не на тій полонині позначили? Можемо спробувати прив’язатись хіба що до струмків. Повертаємось назад і починаємо рухатись вздовж річки, щоб відрахувати 2 струмки, які в неї впадають. Але з самого верху знову потрапляємо в малинник :) Я розумію, що свої 2 години ми вже згаяли і часу на малину у нас більше нема, нам сьогодні ще треба пройти кілометрів 15. Але Вова вже остаточно втратив вірю в позитивний результат і ми його втрачаємо в малині. Далі йдемо у двох. Струмків багато і ми розуміємо, що на мапі вони позначені досить схематично. Зрозуміло, що монастир невеликий і здалеку його не видно. Можливо тут якісь монахи, які навмисно ховаються від людей? Вирішуємо спробувати відійти на відстань, яка має бути до нього вздовж річки та потім прочісувати все між сусідніми струмками. Знизу біля річки дуже сиро, зрозуміло, що там жити ніхто не захотів би. Дерев на полонині багато, видимість не більше 10м. Монахам як би там не було, як мінімум потрібно ходити до води, але ми не бачимо навіть жодних натяків на стежки. Але от наче декілька разів десь загавкала собака.  4 години пошуків позаду, полонину прочісано, а монастир не знайдений :( Якби вона погавкала хоча б трошки довше. Чому не має ніяких звуків власне від монастирю? У нас вже таке враження, що ми шукаємо якийсь партизанський схрон :) Начебто потрапляємо на щось трошки схоже на стежку, приходимо до струмка, але більше ця напівстежка нікуди не веде. Кругом навколо лише висока трава, що полягла. На нас вже починає потихеньку находити відчай. Ми ще проробляємо різні версії, але ми лазимо вже 3,5 години, ми прочісуємо ліс неначе від нас хтось в ньому ховається, вже накрутили чимало кілометрів, а результату нема. Аж раптом нам почулися людські голоси. Теж зовсім недовго хтось говорив, лише декілька фраз. Може ці монахи від нас дійсно ховаються? Для вірності вирішуємо все ж перевірити місцевість біля річки. Окрім безлічі грибів нічого немає. Ні, тут справді умови непридатні для життя. Понуривши голови повертаємось назад. В цей момент кажу Сергію, що мабуть нам більше ні на які перегони в горах заявлятись не потрібно, ми навіть монастир на полонині знайти не можемо :( Ми втратили 4 години. Вітя вже давно на нас зачекався. Вова вже також повернувся до Віті. Вітя сказав до нас щось на зразок: “Мля, де Ви лазите, нам же ж потрібно ще кудись дійти сьогодні”. Добре, що він не знав скільки саме нам ще потрібно сьогодні пройти :) Нуууу, кажу: “Ми зараз зробимо марш-кидок”. Вітя якось напружився :)  Монастир знайдений! Щоправда зовсім інший :) Вітя виглядав трохи розгубленим, але мабуть мої аргументи знайшов переконливими, бо більше нічого не сказав. І ми погнали :) Темп у нас був дійсно пристойним, всі розуміли, що ми маємо надолужити згаяне. Буквально через годину ми натрапили на капличку на хребті. О-па… Можливо монастир десь поруч? Можливо його невірно помітили і він в сусідній долині? Хоча в Карпатах капличка може й само по собі стояти. Йдемо далі і помічаємо, що попереду щось виблискує на поперечному хребті збоку. Це монастир! І на відміну від того, що ми шукали в якихось хащах цей розташований в нормальному місці зверху на хребті, там де й мають бути монастирі. Ну Ви розумієте, що у нас вже просто не було виходу і ми мали зайти і розпитати монахів про той монастир Святого Миколая, який ми намагалися знайти і не знайшли. В цьому монастирі виявися лише один єдиний монах з якоюсь дівчиною. Він сказав, що він бачив такі мапи як у нас і бачив, де там позначений монастир, але ніякого монастиря там ніколи не було. Спочатку у мене з’явилося бажання повернутися до Києва, відвідати картографію, яка видала цю мапу та “поспілкуватися” з тим, хто наніс на неї цей монастир. Цікаво, що у нас було 2 таких однакових мапи, тільки різних років видання. Так от на мапі 4-річної давнини на відміну від цьогорічної цього монастиря не було. Виходить, що вона точніша :) Ми досить недовго поспілкувалися з монахом з цього монастиря, але маю сказати, що на відміну від попів, які носять годинники за 5 000$ він викликав повагу. Справа не в тому, що цей монах не займається комерційною діяльністю в горах, а в його відношенні до життя. У людини є мета і вона свідомо відмовляється від багатьох спокус заради того, щоб дійти до своєї мети. Ми поверталися до Віті, який чекав на нас на хребті. Йшли мовчки і я думав про те, що не знайти монастир, якого не існує не так вже й погано :) Мій настрій поліпшувався :) Хоча які тоді ми там чули голоси? І що то була за собака? Масових галюцинацій начебто не існує :)  Від одних пригод до інших :) Майже до самого вечора ми підтримували дуже непоганий темп і після відвідин монастиря лише 1 раз зупинились на перепочинок. По дорозі зустріли якихось двох чоловіків на квадрациклі. Оце транспорт для гір! Ці двоє відверто знервовано сприймали, коли я їх фотографував, тому не виключено, що вони займались якимось браконьєрством. Пройти потрібний маршрут за сьогодні ми звичайно не встигли, але не дійшли лише 3 км. З огляду на те, що загальний шлях, принаймні мій та Сергія, за сьогодні складав >30 км, це було зовсім непогано. До того ж це дозволило нам заночувати в чудовому місці на березі Черемоша. Поряд була покинута прикордонна частина і мабуть це ще солдати з неї зробили чудовий столик з лавками на протилежному березі, який дозволив нам так приємно там посидіти. Також у нас з’явилася можливість помитися в Черемоші перед тим як 6 днів не бачити річок взагалі. Єдине, що у мене під час цього виникло відчуття, що в травні вода в Черемоші була тепліша :) Власне митися нею можна було, але от стояти у воді довше 1 хвилини майже неможливо. Доводилось по декілька разів забігати-вибігати та обмиватися частинами. День 3. Покинута прикордонна частина, Чорний Черемош, дикі кабани та кордон з ЄС Покинута прикордонна частина Сьогодні ми мали прокинутись на годину раніше, щоб надолужити наш графік, тому що ніяких днів запасу у нас не було, а переходи поки що мали бути більше 20 км на день. Прокинутись, то прокинулись, але вийти раніше це нам не допомогло :) Вітя зранку вже за традицією знову знайшов 2 змії. Чомусь він їх знаходив парами :) Якщо в спекотних місцях змії ховаються в якихось затишних куточках і треба бути обережним біля всього в чому вони можуть заховатись, то в Карпатах вони навпаки вилазили в місця, де можна було погрітись на сонечку. От тобі і холоднокровні тварини. Ми з Вовою з ранку хотіли оглянути покинуту прикордонну частину, а Сергій з Вітею таким бажанням не горіли. Перехід на нас попереду чекав серйозний, тому щоб не гаяти зайвий час Сергій з Вітею пішли вперед, а ми з Вовою просто мали їх наздоганяти по ходу. Частина була розташована в мальовничому місці досить далеко від цивілізації і мабуть служити в ній було краще ніж в багатьох інших місцях. В усьому відчувалось, що вона була на відшибі та її забезпечували всім необхідним з досить великою періодичністю. Гараж для техніки був всього на 3 бойові одиниці, але великих діжок для пального на території було чимало. Також окремо був критий склад для пального з такими ж самими діжками. Окрім їдальні та погреба на території був сарай для тварин і військові в цій частини очевидно вирощували своє м'ясо, можливо навіть мали свіже молоко щодня. Адміністративний будинок був сполучений з гуртожитком. Військові в ньому і служили, і навчалися, і відпочивали. Цікаво, що в одному з навчальних класів на стіні був малюнок з яхтами на морі :) Можливо хтось із військових проживав до армії десь на узбережжі моря, засумував за ним та намалював цю картину. Кімната зі зброєю, кухня, котельня також були в цьому самому будинку. Очевидно було розраховано на те, щоб менше всього опалювати взимку та можливо в разі чого тримати в ньому й оборону. Офіцерський склад мав окремі кімнати і вони також були розташовані в цьому ж будинку. Деякі речі красномовно говорили про те, що періодично тут бувають люди. Хтось десь залишив хліб, хтось поставив на підвіконник кухоль, в цій напівшафі-напівкоморі зовсім недавно були чиїсь, а ось навіть пуста пляшка з під пива... Слідів перебування якоїсь великої військової техніки виявлено не було. Та і нема чого їй тут робити, кордон зовсім поруч. Як і переважна більшість покинутих військових об’єктів ця частина також була пограбована в міру того наскільки тут було щось цінне. Тим дивніше було знайти невеликий дерев’яний будиночок трохи збоку від основних будівель, в якому було все необхідне для того, щоб туристи, яких застане негода могли в ньому перечекати її кілька діб. Меблі, чимало спальних місць, посуд, якісь інші побутові речі. Кругом чисто, все прибрано. І ніхто нічого не краде і не псує, хоча це зовсім поруч з будинком, з якого навіть сантехніку повиносили. Є в покинутих людьми будівлях якийсь свій особливий дух. Коли туди потрапляєш, то твоя уява мимоволі починає малювати картини з повсякденного буття людей, які тут колись були. В таких місцях чомусь завжди втрачається відчуття часу. Здається, що лише хвилину тому сюди зайшов, а поглянув на годинник і розумієш, що вже треба прискоритись та наздоганяти Вітю з Сергієм.  Іду Чорним Черемошем :) Наш шлях майже до самого кордону з Румунією пролягав вздовж Чорного Черемоша аж до самих його витоків і далі. Дорога, що йшла поруч з Черемошем, була майже в одному рівні з ним і була залита водою. Люди, які пов’язані з водою часто люблять говори, що кораблі не плавають, а ходять. Так немовби вони ніжками ідуть по дну. Свою версію вони аргументують тим, що плаває дещо інше. При цьому чомусь самі про себе вони кажуть, що вони плавають в воді :) Так от в даному випадку я йшов Чорним Черемошем в прямому сенсі цього слова. Ніжками по воді :) Кілька разів траплялися на очі утопленики. Руді та сіренькі мишки, які очевидно або були не досить обережними та потрапляли до бурхливої води Черемоша, або можливо сам Черемош під час дощів або відлиги так сильно розширював своє русло, що заставав своїх жертв зненацька. Маленькі беззахисні тваринки. Мало того, що змії на них полюють, так ще й твою нірку може раптово залити водою. Сергій до своєї ролі людини, яка йде першою, підійшов досить творчо і періодично малював нам на землі не лише стрілки з напрямками свого руху, але й писав час, в який він їх малював, щоб ми могли орієнтуватись наскільки він попереду. Це було дуже доречно, адже ми могли корегувати свій темп. Дорога вздовж Черемоша поступово перейшла в стежку, а стежка почала часто переходити з одного берега на інший. Тут я відверто зрадів своєму вибору взуття для походу. Я обрав кросівки, які складалися з підошви з вентиляцією та сіточки. Для літніх походів надзвичайно зручне взуття. Вони миттєво промокають, але й так само миттєво сохнуть. І взагалі вони дуже легенькі та в них нога постійно дихає, таке враження, що ти йдеш босоніж, але твоя підошва захищена і ти можеш йти швидко та комфортно. Я міг абсолютно спокійно безліч разів перетинати Черемош та не скидати при цьому взуття. При цьому моментами проскакувало якесь дитяче відчуття безтурботності, коли ти ходиш по калюжам і тобі все байдуже. Єдине, що вода в Черемоші була настільки холодна, а броди були настільки частими, що ноги просто переставав відчувати взагалі. Було таке враження, що я їх засунув до морозилки та заморозив. І це все на сонці вдень… Між кожними відмітками Сергія ми скорочували відстань на 5 хвилин і поступово наздоганяли Сергія та Вітю і коли вони зупинились набрати води у струмку ми їх остаточно наздогнали. Обмінялися враженнями від бродіння Черемошом та вирушили далі. Цей процес настільки захоплював, що я навіть не помітив як Черемош перетворився на струмки. Частково я тут орієнтувався на греблю, яка була позначена на мапі, але її ми так і не побачили. Мабуть її вже давно змило, бо навіть жодних її слідів не було. Був саме час затаритись водою, бо за мапою наступне джерело у нас має бути лише під вечір наступного дня і то лише у випадку, що ми будемо проходити все, що маємо :) Ми піднімалися вгору. Струмки ставали все меншими, а дерева все більшими та густішими і поступово їх крони повністю зімкнулись над нами. Так ми досить швидко опинилися в лісі. В той час, коли вдень на сонці було досить спекотно, в лісі було м’яке розсіяне світло, підвищена вологість та приємна прохолода. Це було князівство грибів :) Їх була просто безліч. Їстівні та неїстівні, великі й не дуже, білі, жовті, червоні… Більшість білих грибів була в 20 см заввишки. На фото доводилось класти поруч щось для масштабу, щоб ніхто не звинуватив в перебільшенні :) Сергій Павленко, який так склалося, що пішов з іншою групою в трохи інші дні до Мармарос, мабуть багато б віддав, щоб туди потрапити :) Там за 5 хвилин можна було назбирати мішок грибів :) Якщо уважно придивитися до землі, то вона абсолютно повністю була вкрита малесенькими ледь помітними грибочками. Гриби тут явно були домінуючим видом флори та фауни.  Грибників серед нас не виявилось, самі лише фотографи :) А як же ж приємно йти по м’якенькій ковдрі з моху. Хотілося навіть роззутись і піти далі пішки. До того ж підйом втрачав свою крутість і ми вийшли на майже горизонтальне плато. Я йшов попереду і дивися здебільшого під ноги, бо треба було постійно маневрувати між поваленими деревами. Раптом я почув як щось поряд зі мною чмихнуло. Звук був досить незвичним і виривався з оточення навкруги. Я на автопілоті продовжував йти прямо, але підняв голову і почав дивитися навколо. Аж раптом побачив в 10м від себе двох диких кабанів, що стояли в холодочку. Оце так маєш… Дикий кабан страшний звір. Зустрічі з ними я абсолютно не бажав. Вони досить тупі та сильні тварини і з легкістю кидаються на людей. Гірше було б зустріти хіба що ведмедя… Після підйому я був трохи перенавантажений фізично і мій мозок працював відверто мляво. Я зовсім повільно, але все ж продовжував йти на автопілоті в бік кабанів.  Промінь сонечка у князівстві темряви :)
 Полювання на малину :) Ми набрали висоту і очевидно трохи змінилися умови навколишнього середовища, бо з князівства грибів ми потрапили до князівства чорниці. Хоча що те, що інше росте там де волого. Чорниці з кожним днем особисто мені хотілося все менше та відповідно наїдався я нею все швидше та швидше. Але поки ми корегували курс після зустрічі з кабанами, ми потрапили в таким чудовий малинник, що в ньому можна було й залишитись до вечора. Довелось докладати неабияких зусиль волі, щоб залишити цю смакоту на призволяще :) Чим вище ми піднімалися, тим густішим ставав ліс і складніше було йти. З рельєфу місцевості навколо вже відчувалося, що ми підходимо до вершини або виходимо на хребет, але дерева просто ставали перед нами стіною. Ми потрапили у щось схоже на зарослі жерепу, але ці дерева були значно вищими, їх висота була метри 4. Привалити таке дерево своєю вагою, щоб пройти через нього не виявлялося можливим. Добре, що ці кущі-переростки мали досить дивну структуру. Було чимало кущів, які всередині мали порожнину за рахунок того, що там гілки стелилися по землі, а лише на певній віддалі від центру куща починали підніматися догори. Загалом довелось петляти всіма можливими шпаринками, бо інакше наша швидкість пересування впала б до 0. Жерепом я сповна насолодився минулого року в Горганах :) Добре, що петляли довелось недовго,  Ми любимо тебе, .. Румунія :) а по хребту йшов кордон. Ми вийшли у просіку та побачили дерев’яні стовпчики з залишками колючого дроту. Так от який ти кордон між державами :) Робимо перекус та мінімум хвилин на 30 зависаємо на фотосесію :) Певна частина знімків символізує наше відношення до “дружньої” держави Румунії :) А навколо ні душі. Хочеш, іди до ЄС. Залишки колючого дроту очевидно ще залишились від совка. От що означає вільна держава. Кордон відчинений, а ніхто не йде :) Відірвавшись на фотосесії, продовжуємо наш шлях далі вздовж кордону. На іншому хребті на захід від нас помічаю білі купола. Мабуть це РЛС. А це що? На землі розкидані гільзи від вогнепальної зброї 7,62х39 мм. Хм… До 60-х років АК вироблявся саме під такі патрони. Ну можливо не так вже й легко перетнути кордон до ЄС непомітно :)  Я піду в далекі гори... Ми йшли по хребту без занадто складних наборів висоти та крутих спусків, але Вітя почав жалітися на своє коліно. Йти нам сьогодні ще було далеченько, а часу до темряви вже було не так багато, але нічого не поробиш. Довелось зробити ще одну тривалу перерву, щоб Вітя оглянув коліно та воно трохи перепочило. Для мене ця пауза також була доречна, бо мене вже давно турбували мої ступні. Після того як мої ноги розморозилися після Черемоша я почав відчувати, що під час бродів мені всередину намило маленького каміння та піску. А так склалося, що сьогодні я половину дня переходив з води на сушу і мої ноги були постійно мокрими. Відчуття, коли каміння та пісок натирають твої ступні м’яко кажучи не з приємних. Коли я почав знімати кроси, то одразу пригадав анекдот про людину, яка носила взуття на кілька розмірів менше за свої ноги: “І одна в житті радість, прийду додому зніму взуття, ногам стає легше” :) Коли я почав знімати кроси, було відчуття, що ноги не мої. А на підошви краще б я взагалі не дивився. Від води шкіра на них зморщилась, в зморшки потрапив пісок і втирався в ці зморшки. Це були вже не просто зморшки, а цілі канавки натрамбовані піском.  На передньому плані ерогенна зона :)
 Б'ютіфул Карпати у сутінках День 4. Б’ютіфул Карпати Вітя на фоні г. Чивчин 1766м Зранку я чомусь прокинувся раніше ніж було потрібно і у мене з’явився шанс сфотографувати Чивчин в перших ранкових променях сонця, але нажаль вони ледь пробивали крізь хмари. Довелось обмежитись лише фотографіями самого сонця поміж хмар. Але все ж до того моменту, коли ми мали залишати наш панорамний майданчик хмари розсіялись і ми змогли провести денну фотосесію на фоні Чивчина. Щоправда так само ми її продовжували й на ходу, щонайменше найближчі кілька годин :) А потім так само продовжували, тільки вже без Чивчина :) Його замінив інший орієнтир – обсерваторія “Білий слон” на горі Піп-Іван Чорногорський. От що означає домінантна висота, до неї 30 км, а здається, що вона майже поруч. Ми сьогодні мали цілий день до неї наближатись і потім ще трошки звернути ліворуч. Це досить коротке речення в реальності означало, що нам потрібно було пройти запланований 21 км та надолужити 4, які ми не дійшли до цього.  Раптом війна, а я не виспався? :)
Дні 5-6. На Піп-Іван та назадЗранку виявилось, що загальне почуття у Віті нормальне, але коліно заважає йому йти і догори, і донизу, а більш-менш нормально Вітя може йти тільки горизонтально. Також виявилось, що Вітя не хоче нам псувати похід та хоче піти до Шибен сам… Вітя звичайно хлопчик дорослий, але якщо чесно, то я б і здорового його не хотів би відпускати самого, бо йому бракує досвіду самостійного орієнтування за мапою. Збоку це виглядає значно легше, ніж на практиці, а це Карпати і чітких видимих орієнтирів у них не так багато. Я звичайно дуже хотів потрапити до Мармарос та зійти на Піп-Іван, але варіант з самостійним повернення Віті в цивілізацію був абсолютно виключений. До кінця походу залишалось 3 дні, дещо можна було відкинути від нашого попереднього маршруту та скоротити його до 2-х ходових днів. Також ми могли розібрати речі Віті та зробити його рюкзак дуже легким, але все ж тягти Вітю за собою навіть 2 дні також було занадто. Тим більше Піп-Іван досить крута гора, а її траверсу за мапою не було. Цей варіант також відпадав. Але в решті решт все ж був знайдений оптимальний варіант. Ми залишаємо Вітю з наметом та харчами на теперішньому місці, а самі максимально полегшуємо свої рюкзаки та здійснюємо дводенний перехід до Піп-Івана та можливо Петроса за 1 день, а наступного дня повертаємось назад. Вітіне коліно за цей час трохи відпочине, а за 1 день, який залишається ми всі разом повертаємось в Шибени.  Я піду в далекі гори... Йшли ми непогано, в середньому видавали 6 км на годину з врахуванням фотографій краси навколо. Єдине, що десь через півтори години треба було перепочивати та пити водичку і це нас трохи вибивало з графіка. Місце для обіднього перекусу знайшлось саме собою. Я цього дня робив чимало панорам і постійно йшов останнім. Іду, а моє око на автопілоті фокусується на чомусь збоку. Кричу Сергію, що потрібен привал. Сергій трохи дивується: “Що, прямо зараз?” Тут малина :) Я теж насправді був трохи здивований, бо ми вже зайшли до відверто туристичного регіону і я не очікував, що тут також будуть малинники. Тим більше прямо біля стежки. Але тенденція кожного дня знаходити малинник мене відверто радувала. Чим ближче ми наближались до Піп-Івана, тим більше радував мене рельєф навколо. Ми начебто вже мали б починати йти догори, а замість цього ми більше йшли донизу, ніж догори. Час танув просто на очах. Мармароський Петрос вже був під величезним питанням та й на Піп-Іван потрібно було зійти ще по видному, щоб зробити фото. І тут ми знову зустрічаємо прикордонників. Розповідаю все теж саме, що й минулого разу, але цього разу вони просять показати їм дозвіл. Але ж на руки з собою нам ніяких папірців не давали. Ну кажуть чекайте тут, будете розмовляти з нашим старшим. Використовуємо цю паузу, щоб поїсти чорницю. Мені вона набридає вже хвилин через 5, та й не та ситуація, щоб чекати невідомо чого й невідомо скільки. Починаю ворушити хлопців та прошу, щоб вони зв’язалися зі своїм старшим і повідомили йому про нас. Хлопці не дуже хочуть ворушитись, але все ж домовляються зі своїм старшим, що ми йдемо йому на зустріч. Зустрічаємо їхнього старшого, але він каже, що у нас на руках обов’язково має бути паперовий дозвіл і якщо у нас його нема, то він має спустити нас в свою частину. А дозвіл нам між іншим все рівно видавали не в його частині. Якась фігня виходить, так і порушником державного кордону можна стати. Добре, що кримінальну відповідальність за це вже відмінили :) Пропоную варіант, що ми телефонуємо в Мукачеве до штабу їхнього округу, який мені підтверджував дозвіл в телефонному режимі, щоб він так само підтвердив його і їм. Сержант каже, що якщо вони підтвердять цей дозвіл через його командира, то жодних проблем. Маю сказати, що за весь час нашого походу це було перше місце, де був мобільний зв'язок :) Починаємо телефонні перемовини, намагаємось від когось добитись підтвердження, натомість нас тільки перемикають з одної людини на іншу. Я розумію, що вечір п’ятниці, але ж це військова частина, до того ж прикордонники. Ледь не дійшли до якогось там майора :) Нам пообіцяли перевірити та попрохали зателефонувати через 10 хвилин. Натомість наш сержант втомився чекати біля нас, сказав, що піде до своїх хлопців, а коли ми з’ясуємо, то щоб підійшли до нього туди. Ситуація неприємна, але робити нічого, сидимо, чекаємо, дивимось як сонце стає все нижче… Але раптом сержант повертається до нас і пропонує мені поговорити по телефону з його командиром. Його командир вирішив зіграти в поганого й доброго поліцейського в одній особі і почав мені розповідати, що ми порушники державного кордону і що за це має бути і бла-бла-бла… Я ніколи не був в захваті від військового довбо…, але так сталося, що певний досвід в цьому питанні здобув. Не знаю чи цьому командиру дійсно повідомили зі штабу, що у нас є дозвіл і він вирішив продемонструвати нам свою важливість, чи все ж таки він взяв в цьому питанні відповідальність на себе, але буквально за 1 хвилину ми з ним домовились, що він робить вигляд, що дозвіл у нас є, а ми більше не телефонуємо його керівництву.  Я піду в далекі гори...
 2 невеличкі цяточки - це Сергій та Вова Я відверто був дуже здивований і довго не міг в це повірити, і лише вдома на фото з максимальним зумом остаточно переконався в тому, що це дійсно був сніг. Маленький ставок на передостанньому ярусі Піп-Івана мене здивував вже менше, але це також було досить дивним, бо найвищим озером України вважається Бребенескул, що розташоване на висоті 1801 м. Ставків навіть було 2: один прямо на хребті, а інший в долині. Не знаю чи могли б тут просто утворитися такі калюжі після дощів, але у ставку на хребті вода точно була стоячою, пити її не можна. До іншого ставу в котловині спуститися з хребта можна було б тільки раз в житті, тому важко сказати яка там вода. На верхівку Піп-Івана ми піднялися десь на початку 19-ої години, це був відмінний час доби для фотосесії, але раптово вітер погнав хмари та видимість стала гіршою. До того ж ми змогли побачити не всі краєвиди. Тим не менш ідей та бажання для фото вистачало і відмовлятися від фото на згадку ніхто не збирався.  Панорама з 8 кадрів, навіть верхівка г. Піп-Іван Мармароський 1938м не влазить в кадр Це був найкращий громовідвід в радіусі 30 км :) Кращі були аж на Чорногорах. Потрібно було поспішати спускатися донизу. Теоретично ще можна було спробувати спуститися з Піп-Івана в інший бік та спробувати максимально близько підійти до Петроса з тим, щоб зійти на нього вночі та зустріти на його верхівці світанок, але завтра після цього потрібно було б проробити повністю зворотній шлях. Скажу відверто, що ми вже не відчували в собі сили для цього, тому вирішили спускатись в зворотному напрямку. До того ж повертатись до Віті пізно вночі не хотілося, бо зв’язку з ним не було. До речі на верхівці Піп-Івана покриття також не було :) Очевидно його хребти перекривають всі напрямки більш-менш прямого сполучення з базовими станціями. На спуску з Піп-Івана ми йшли і теревенили про якісь речі. Вже було схоже на те, що ми майже спустилися донизу. Дивлюсь навколо, по долині звивається якась канавка, що схожа на русло струмка, пастухи женуть вівці до сараю в кінці полонини… і розумію, що ми цього не бачили. Ми зайшли в Румунію :) Треба повертатись назад, бо тепер ми справжні порушники кордону :) Коли спускаєшся донизу, то начебто просто йдеш по стежці і дивишся під ноги, але коли ти йдеш по межі, то важко помітити коли ти її перейшов. 3/4 Піп-Івана знаходяться в Україні, а ми примудрилися зайти в Румунію :) Оскільки ми відмовились йти на Мармароський Петрос, то зворотній шлях до Віті для нас ставав значно легшим. До того ж замість вчорашніх 30 км, сьогодні нам потрібно було пройти лише 26 і для цього у нас було ще більше часу. Зазвичай повертатись звідкись тим самим шляхом, яким ти йшов туди зовсім не цікаво і йти сумно, але наша дорога назад пройшла на одному диханні і до Віті ми прийшли десь після обіду. По дорозі знову зупинилися в нашому вчорашньому малиннику. В ньому за добу вже встигла достигнути нова малина :) Часу до вечора було ще багато, але ми якось розляглись на сонечку, розімліли та позасипали. Проте це дозволило нам ввечері вести довгі розмови біля вогнища та сповна насолодитися спогляданням на зоряне небо. Я вже почав навіть знаходити деякі сузір’я із знаків зодіаку, проте було таке враження, що більшість із них розташована за межами горизонту і просто не вміщується у видиму частину неба. А скільки по небу літає супутників… Таке враження, що на кожну людину на Землі скоро буде припадати декілька супутників на небі. Як все ж таки добре відпочити від всіх досягнень цивілізації десь у недоторканому шматочку природи. Дні 7-8. ДодомуОт і настав наш останній день походу. Рюкзак Віті розвантажувати не довелось, бо харчів у нас вже майже не залишилось :) Неподалік від місця нашого табору ми зустріли місцевих, які збирали чорницю і нарешті я побачив як виглядає інструмент, яким вони це роблять. Трохи далі на полонині нам зустрілись вже українські вівці разом з українськими пастухами. Виявилось, що вівцям підрізають передні ноги, щоб вони не втекли і вони лише легенько та швиденько на них спираються :( Потім ми зайшли з полонини до лісу, яким досить швидко спустилися до річки. Вона була неглибока, але все ж у ній можна було помитись повністю. В останнє у нас таке було вже 5 днів тому :) Моя футболка вже напевно відлякувала звірів на сусідніх хребтах :) Попереду ще було півдня, а нам залишалось менше 10 км по горизонтальній дорозі, тому вирішили зробити чаю, перекусити та трохи порелаксувати. Поки всі страждали якоюсь фігнею пасивно, Вова носив якесь каміння у річку. Важко сказати чи була у цього процесу якась мета з самого початку, чи Вова просто не зміг собі знайти інше заняття, але робив Вова це досить довго і ми не витримали та вирішили йому допомогти :) В решті решт побудували маленьку греблю та трохи поглибили річку перед нею. Таким чином утворилась чудова ванночка, в якій вже можна було дійсно полежати та навіть трошки зануритись. Ну звісно ж наскільки дозволить температура води у річці :) Поки ми релаксували з гір потихеньку почали спускатися місцеві грибники. Ми звісно ж не могли не зробити ще декілька знімків спеціально для Сергія Павленка :) По дорозі до Шибен нам зустрілась чимала дерев’яна гребля, призначення якої особисто для мене залишилось загадкою. Навіть в такій близькості до людей нам перепали певні залишки малини та суниці, ну а Вітя звісно ж зустрів ще одну змію. Цього разу таку маленьку зміючку.  Карпатська ванна :)
 Доки з'їм ще сфотографую :) Першу частину походу хребтом Пнів’є та Чивчинами я додав до маршруту лише заради збільшення його довжини, але виявилось, що ці безлюдні місця стали притулком для багатьох тварин і дозволили нам побачити ту природу, яку бачили мабуть ще наші дідусі та бабусі. Стільки різноманітної живності я ще не зустрічав в жодному поході Україною, ну а зустріч з дикими кабанами це взагалі щось майже нереальне. Останній раз диких кабанів в природі я бачив мабуть коли мені було років 6. Щоправда та зустріч закінчилась не так добре. Як і минулого року у Горганах була просто ідеальна похідна погодка. Втекти від шаленої міської спеки у гори було просто чудово. Ще й кожного дня вітамінізація організму: малина, чорниця. Такі речі як оглядини покинутої прикордонної частини також дуже непогано урізноманітнюють похід. Мармароський Піп-Іван вразив мене настільки, що я хочу повернутися туди ще. Це мабуть найчарівніша гора України та й деякі 5-тисячники порівняно з нею виглядають просто ніяк.  Привіт! Ти хто? :)
Всі фото з походу та Верховини можна переглянути тут http://nicks.io.ua/album384418 |
Похід кордоном з Румунією
