Чотирнадцять хвилин тому наш поїзд рушив. Непомітно повечоріє, а під ранок ми зійдемо на станції Городище. Завтра підемо до лікаря - я і Юрчик.
Звичайно, мама мене й Богдана осудить: <<Ну як це ви?... Ну чим ви думали?.. У дитини бронхіт!..>> (таки бронхіт). Я оборонятимуся за себе і за Богдана, тому мама напевне образиться.
Так уже трапилося. Принаймні я відіспалася і деякий час не бачила комп'ютера.
Юрчик скрутився калачиком на розісланому спальнику. Біля нього - іграшкова такса Таксофон. У Юрчика мокрий чубчик - жар спадає.
П'ять днів чекання під Парагельменом.
Дощ зустрів нас у самому Симферополі. За Симферополем - припустив. Сон напливав у тролейбусі солодкими хвилями. На зупинці, біля недавно пофарбованої в червоне лавки (хтось таки вимастився) ми поспішно натягували на себе куртки і накидки на рюкзаки. Вова сказав, що наші з Богданом однаково запнуті рюки схожі на зачохлені саксофони - може, він мав на увазі контрабаси?
Юра відповідає про ноги: "Мокрі, але теплі!"
Богдан правий: немає нічого страшного у змоканні. Тільки Олі, моїй сестричці, не дуже віриться. Ми швидко поставили намет, постелили килимки, мокрий одяг звалили у тамбурі.
Дощ ущух лише пообіді наступного дня. Я вийшла з намету і довго розглядала скелі Парагельмену. Ось одиничка, ось двійка. Навколо - ще безлисті чагарники. Гілля вкрите лимонними плямами якихось лишаїв. Трава - переважно торішня. Весна в тундрі. Юрчик хоче до моря. Вночі він здався мені гарячим, я з переляку дала йому <<Ефералган>>.
Богдан і Вова пішли на розвідку, а ми, як справжні жінки і діти, взялися господарювати: розвісили сушитися одяг на гіллі, нарешті по-справжньому вимили посуд, принесли води з-під далекої труби з діркою - повні рюкзачки пластикових пляшок.
Смакуємо прогноз погоди - Оля виловила плеєром якусь місцеву радіостанцію: такого дощового початку травня, кажуть, давно не було. А нам саме світить сонце.
І от діждали - йдемо до моря.
Кваплячись, але довго серпантинимо через низьколісся, поля лаванди, через селище, повз місцевих у куртках - проти наших шортів і футболок. Дев'ятиповерхові облуплені будинки з пагорба дивляться на море. Ті, хто змалку бачать поля пшениці, чи засніжені гори, чи цей край землі, не можуть виростати однаковими. Цікаво, якою б стала я, живучи тут?
Юрчик щось наспівує. У нього є компанія (дитину ніби перемкнули) - хлопчик Арсен, на пару років старший. Арсенові батьки доручили його нам, а самі намагаються тим часом облазити весь Парагельмен. (Коли увечері в сутінках вони прийдуть по Арсена, у його мами буде <<згоріла>> долоня - хтось із їхніх зірвався). Юрчик на радощах ще у таборі подарував товаришеві пістолет, тепер ревниво зиркає на колишнє своє добро.
Що ближче до води, то нереальніше те, що навколо (ніби легкий жар не в Юри, а в мене): високі кактуси на грядці, кілька золотаво-коричневих курочок, що перебігають нам дорогу, із санаторію лунає музика, якесь дерево у кучерях білих суцвіть. І думка про запах солі, від якої голова йде обертом...
Чому не пішов Богдан? Він зараз сидить біля намета, поклавши сідушку на камінь, видивляється у підзорну трубу, як люди ходять їхній з Вовою завтрішній маршрут (то, до речі, Арсенові батьки). На ньому улюблена червоно-чорна курточка, гостроверха, як у мірошника, шапка, синтетичні штани, що мені не подобаються, і сандалії <
Коли ми нарешті спускаємося до води, вже по четвертій: черговий виток серпантину розкручується у довгу лінію набережної. Сонце, здається, ось-ось кудись сховається. Всі ми - у кольорах від синьо-чорного до оливкового (та ще червона квіточа на хустині, запнутій по-піратськи), вбрані ніби спеціально, аби пасувати однаковим морю і небу, облизаному камінню, і прозорим медузам у прозорих хвилях. Як важко буде звідси піти, поки ще світить сонце, і поки вітер не зовсім холодний, і де Юрчик майже не кашляє!
Хлопчики граються не перестаючи. Тільки тепер гостра спрага спілкування втамована: Арсен ревниво намагається заборонити Юрчику повторювати за ним - іти по кам'яному бордюру, дострибувати до досяжних гілок, наспівувати. А Юрчик, мов зачарований дудкою факіра, наслідує Арсена: навіть морс у селищі доводиться їм купувати однаковий - яблучно-малиновий. А собі беремо хліб, сир, вино й маслини.
Для чого я пишу це у напівтемному вагоні, де ось-ось погасне тьмяне світло; накинувши дитячий светрик на плечі - для чого? А звук у плеєрі пливе - для чого я пишу? Щоб позбутися цих п'яти днів, вийняти із себе? Чи, навпаки, запам'ятати і помножити?
Вечері ще немає - Богдан каже, от і добре, що ми повернулися, бо в трубу вже майже нічого не видно. Холодний і вітряний вечір настає одразу, як тільки сонце сідає за Парагельмен. Діти їдять соєвий суп надворі, умостившись зі мною рядочком на карематі. Я розмовляю з Богданом сухо. Уночі Юрчик кашляє, я крапаю йому ніс. І <<Ліки ведмедика Бо>> у темряві розлито на спальник. Повторюю: <<Не кашляй, ну не кашляй!..>> - і не помічаю, що роблю це вже не подумки.
Наступного дня рано-вранці Богдан і Вова приготували сніданок, зібрали спорядження і вирушили на маршрут. Олічка прибрала в наметі. Я поглядала на наших у підзорну трубу, зважуючи щоразу, чи не увімкнути телефон. Сіре пасмо Парагельмена уже почало вкриватися зеленими кругленькими сосенками. Вони духмяні навіть на вигляд і такі повносилі, ніби ростуть із черкаського чорнозему, а не зі зморшок у сірих скелях.
Дощ налітає і уривається, тоді вжарює південнне сонце, робиться душно. Синхронно ми перевдягаємо то шорти, то куртки. Зателефонував Богдан: <<Готуйте обід, ми повертаємося!>>.
Через непевну погоду ми не одразу наважилися покинути <
Стежка на підйом звивалася між великих брил, по яких зеленими струмочками крапотів плющ. Вище стало видно, що у грабів легковажні салатові шати. Згодом дерева присіли і перетворилися на чагарі. А чим були раніше фіалки між кам'яними сходинами стежки? Стало добре видно сніжники на Бабуган-яйлі. Вітер рвав наші з Олічкою крислаті капелюхи. Сонце на заході проривалося у просвітки хмар і посилювало скандинавські мотиви навколо. А перед Парагельменом лежало біле селище і море - йому, як і небу, не було кінця-краю.
Юра горить і засинає у спальнику ще під час нашої прощальної вечері, не припиняючи кашляти. Сльози капають на руки і ніж, поки я ріжу білий хліб. <<Пробач! Я дурний від тебе, як ти від мене - хіба не через це ми сваримося?..>>
Ми вирішили, що завтра разом з Олічкою і Юрчиком у Городище від'їжджаю і я.
Кожна історія відривається від реальності, як мильна бульбашка від соломинки. Десь тут, у паралельному Криму, семеро чалапають у снігу, наче сім гномів, - за якимось примарним кільцем чи що. Ніхто не занедужав, хоч приморожені пальці, здається, розпирають черевики ізсередини. До речі, про кільця: потім повернемося у Київ, і Богдан запропонує мені мешкати разом.
Зранку ловимо маршрутку, вона ущерть повна поляків. Водій майже півдороги їде зустрічною смугою. Бідолашного Юрчика знудило, але від цього йому нарешті полегшало. Проминаємо те місце, звідки колись майже випадково розпочалася моя перша мандрівка - єдина, як я хотіла - надвох із Богданом.
Симферополь. Вокзал. Міняю свій квиток. Богдану ще зустрічати решту компанії. Він зводить їх на Парагельмен.
Бгано прощаємося, трохи відводячи погляди - не знати, чому. Чому саме.
Завтра ми з Юрчиком уже будемо в Городищі.
