Кілька солдатиків на стежці через свої червоні однострої на коротку мить впадають увічі. Мій старенький учитель казав: ?Для мене весна настає тоді, коли побачу солдатиків?, і я, дивлячись на цих копошливих комашок, згадую його слова. Де це було, де я їх помітила, одночасно повертаючи ступню так, щоб не наступити? Здається, на третій день, дорогою до Фуни, фортеці на східному краю володінь Теодоро.
Ми підійшли до Фуни непомічені, у густому тумані, що накрив нас одразу потому, як ми наповнили свої пляшки з-під іржавої трубки у камені - думаю, коров?ячий чи конячий водопій. Тільки й можна було побачити, що соковиті зарослі кропиви і м?яти обабіч.
Фуна була взята, і то давно - ми дарма квапилися. Підходили до краю урвища, але не видно було навіть зрадливого моря, звідки спокон-віків припливали нападники, цього разу останні - османи. Туман ненадовго розступився, коли ми купили собі теплі слойки з сиром та шинкою. Пили зелений чай із прозорих, майже м?яких від гарячої рідини стаканчиків і розглядали Демерджі. Один із тих людей, що мешкають тепер неподалік, розповів нам про велетня-коваля, який нібито розгнівався на гонорову красуню і потрощив навколишні скелі.
Ми шукали дорогу в Долину Привидів другу годину. Було ясно, що десь протупили стежку - задивилися на коней - тепер їх у нас не часто побачиш. На околиці свого лісу я кілька разів зустрічала дівчину верхи - подейкують, що то донька якогось крутого ДАІшника.
Втім привиди самі вийшли нам на зустріч. Почався дощ, і знову все зникло в імлі. Надто квапитися ми не могли - Костя повільно переставляв обмуляні ноги.
Раптом надто лунко як для туману, а відтак і дуже близько я почула звук, що найбільше скидався на той, із яким камінь котиться, вистрибуючи, по скелі. Я навіть закричала: ?Камінь!? і встигла поглядом намітити велику брилу, за якою можна зачаїтися. Та звук припинився. Почекала тих, хто йшов за мною. Лопотіння залунало знову. Ні, не камінь. Здавалася, на нас, крізь нас і донизу мчав невидимий потік. Ще порив, і з вершини Демерджі вітер змів густі пасма, а крізь них проступив прапор, прикріплений на триангуляторі. Звучало його полотнище. Спочатку колір не розібрали, лише потім додивилися, що прапор - чужий.
На обіді (між двома каменюками на схилі - примарний затишок) трохи не спалили шлангу газової пальнички, я вже готова була гасити полум?я супом. Довелося клеїти попалене скотчем і пластирем. Було холодно. Коли йшли яйлою, вітрюган норовив збити з ніг, тому іноді бралися за руки.
Вітряний вечір видався без дощу, виплив місяць. В очах ще миготіли картинки Джурли - ходили туди перед тим, як отаборитися. Запнуті накидками рюки покидали під деревом, завбачливо вибравши найцінніше, тобто документи, квитки, ще ліхтарик. Я вмилася із Джурли - кілька разів, затято, солодко, ніби пила шкірою.
Зранку ледве почали підійматися, побачили стовп, пообв?язуваний шматочками тканини. Вперше я була тут узимку, навколо висів густий туман, від якого на ранок на деревах виросли ?бороди? в долоню. Тоді ми ніби пройшли білими коридорами будівлі, яку ось тепер знесено, і далечезний обрій (так і знала ще тоді) відкрився. Можна порівнювати те, що вгадувалося за імлою, зі справжнім. Себе і себе.
А збоку видніше, чому Чатир-даг названий ?шатер?.
На яйлі ми сполохали сарну. Спробували перемотувати мені коліно, пішлося легше.
При Нефан-Узені пощастило вимити голову. І висушити ще до того, як сонце сховалося. Нефан-Узень протікав нижче за нашу садибу, відгороджуючи садок від зеленої дороги, по руслу з м?яти. Проїжджав лісник на ?Ниві?, продавав домашнє вино, ми чомусь відмовилися, натомість попили багряний каркаде з ваніллю. Вечерю готували на багатті. Дим переплітався з димом цигарок, викурених одна по одній. Ніде нікого - вихідні скінчилися. Перед очима море, Демерджі, обриси Аю-Дага і, може, навіть Парагельмен, сповиті у майже їстівний, ніби солодка вата, рожевий серпанок. Над п?ятьма головами засвічуються зорі, і як завжди страшно, що все це ніколи не повториться. Ночівля мов у Карабі за пазухою.
Ранок занадто теплий, небо білясте, ми гадаємо на дощ.
Підіймаємося на перевал Биюк-Капу, і мене хвилює неймовірно те, що я тут уже раз була вперше.
На обіді починаємо говорити про море, до якого вже не довго, і про те, що прикупити у селі, а отже, про закінчення.
І раптом опиняємося на перевалі Калістон. Якось так непомітно - зробили привал подуплитися в карту, Руслан поскакав скелями з фотоапаратом, за ним побрели Костя і Костя. А потім вже і ми з Натою підійшли і сіли поруч на ще несхололе каміння - хоча сонце уже занурилося у сірі пласкі хмари. Звідси можна дивитися на Крим від Сокола до Аю-Дага. І ми дивилися, дивилися, дивилися. Ніби це і було те місце, куди ми приїхали зі свого Києва. Раптом у небі з?явився орел - виріс із темної точки десь над Муедзин-Кая. І не зник, а полетів до нашого Калістона, і наблизився так, що стало видно розчепірене пір?я на його нерухомих крилах.
Тепер - хоч і повертатися.
Що то за втіха мінятися своїми скарбами? Звідки необачне бажання розповісти (чи виказати) себе? Ось мої улюблені книги, ось - те, що я слухаю, ось - власне мої вірші. Але ж це лише гра! Коли вчинки того, кого вибрала, збігаються з вигаданими правилами, все легко, бо це таки гарна гра.
?Море все ще чекало нас на обрії.
Ми заночували біля нього двічі. Перше - на березі. Місяць світив уповні. Справили бенкет на пласкому камені: по два ковтки глінтвейну, шинка, сир і багато салату. Руслан співав нам, а потім облишив і пішов спати. Зранку море не штормило: я перемила посуд, навіть не замочила штанів.
Наступного дня добиралися через Караул-Оба - я хотіла і не хотіла потрапити у Новий світ. Утім справжнім новим він не був. Коли їхала звідси, то без вагань прощалася назавжди. А тепер зрозуміла, що нічого не знаю про те, що буває і чого не буває. Подумати лишень - на околиці Судака ще є та КРС - трохи КРС, трохи трактир, притулок блукальців з усього Східного узбережжя, і там можна зняти флігель чи брезентовий шалаш, чи клаптик сірої кримської землі - під власний намет. Не встигнеш протерти очі - над бухточкою, на сході встає Генуезька фортеця: вона затуляє шмат моря, робить обрій звичнішим для мого черкаського погляду, заспокоює: це ще не край світу, не бійся! Край світу - це якщо подертися до вежі: пляшка пива і морозиво робили нас щасливими людьми.
Ранок над чистим і непрогрітим у травні морем: кидаємося шліфованими камінчиками, видно, як вони, ніби похитуючись, падають крізь воду на дно - повільно, кожен.
Ти хочеш прокричати у рупор маленької бухточки, сповненої сонця: ?Не їдьмо! Нехай триває!..? Я тобі дещо відкрию: це можна забрати з собою. Ходімо!
IX. 2006
