Я знаю файне слово квінтесенція - воно красиве і трішки не буденне. Знавці латини кажуть, що то про суть і про п'ятий елемент, який доповнює і замикає попередні чотири. Є в нашому краї Вінниччина - величезна область, скільки по ній людей відомих і знатних ходило, то не перелічити, скільки воєн, битв, замків і руїн вона вмістила певне жоден історик не в змозі описати, геологічна історія її одна з найскладніших в Україні. Але про те щоб охопити всі її цікавинки за один раз годі й мріяти. Та на щастя серед її історичного багатоголосся і багатства ландшафтних кольорів є той п'ятий елемент, квінтесенція подільської і придністровської землі - Могилев-Подільський, що зі своїми околицям встряв у берег стрімкого Дністра. То ж про нього і його околиці, про ту землю і тих людей розповім вам, плануючи свій наступний маршрут, повернувшись з розвідки боєм полями й поймами річок того краю.
А починалось все трішки далі, у богом та не Герінгом забутих Гулівцях. Наш похід або ж виїзд мав за мету відвідини двох регіонів Вінницької області.
Перший полюс нашої подорожі - то пам'ятки другої світової війни. Добре відома та нашумівша ставка Гітлера "WehrWolf", в якій він жив так довго, що навіть Берлінська опера до нього в гості у Вінницю навідувалась. Про неї написано багато, тому не має сенсу передруковувати матеріали, раджу просто навідатись на нижченаведені посилання. Інший об'єкт - мало відома та оминута увагою ставка не менш видатної особистості німецьких головнокомандуючих - Герінга. На відміну від ВерВульфа про неї є лишень окремі згадки довжиною в декілька речень у документах та статтях про Вервульф. Але сама постать головнокомандуючого Люфтвафе наштовхувала на думку, що все не так просто і штаб у нього мав би бути великим, міцним і цікавим для оглядин.
Другий полюс подорожі - це прикордонні території з Молдовою, а точніше околиці Могилев-Подільська, які просто таки насичені пам'ятками природного та антропогенного походження.
Між цими двома точками десь мали проскочити береги Південного Бугу, Жмеринка, дивне селище із назвою Селище, про історію якого один з авторів пафосно зазначив "село Вінниця Черленградської області" - могло б бути і так...", Браїлів, Гнівань та інші дивні назви.
Як воно було, з нотатками, як робити варто.
Пункт перший нашої подорожі - пошуки ставки Герінга у селищі Гулівці. В документах вдалось вичитати лишень про те, що:
Кілометрів за 20 від Стрижавки на північ розташовувався той самий величезний аеродром, що попсував стільки нервів 1938 року фашистам. І який досі забезпечує Вінниці звання столиці військово-повітряних сил. Поруч, у Черепашинецькому лісі, розміщалася ставка Герінга і головний штаб люфтваффе [1].
Неподалік, у Калинівському районі, було споруджено ставку Германа Герінга, головнокомандувача німецькими військово-повітряними силами, а під Житомиром ставку Генріха Гіммлера, рейхсфюрера СС [2].
На картах того регіону видніється велика темна пляма кар'єру, ніби-то десь коло нього і могла знаходитись ставка і ніби то там і знаходився аеропорт/аеродром. Більше достеменно нічого не відомо.
Виїзд
Виїзд електричкою підвищеної комфортності о 18:29 - чи не єдина, яка їде через Гулівці. В ці дні особливі проблеми виникають аби взяти багажні квитанції на байки - без них не пускають, а щоб їх взяти 45 хвилин не достатньо - черги величезні і рухаються дуже повільно. Тому як вже вибираєтесь у подорож, то купуйте квитанції завчасно, краще в інший день, або майте в команді гарних дівчаток, що домовляться і проскочать попереду всієї черги.
З тими квитанціями ми трішки затримались, так що вантажитись довелось в останні хвилин перед відправленням - дуже швидко, після вельми швидкого бігу через весь вокзал до приміських поїздів.
Повантажились, заспокоїлись і зависнули в тамбурі в трьохгодинному очікуванні своєї зупинки. Приблизно це (відбувалось)виглядало так:
***
тамбур правий тамбур лівий
тамбур дальній тамбур ближній
в одному наші байки сплять,
але там всі курці димлять,
у другому ми гарцикуєм
то засинаєм, то п'ємо,
то теревені ведемо,
як кажу я останнім часом, туристи точать ляси,
то всі замовкнуть
і тоді
дивлюсь в годинник на стіні,
чи то уткнусь в чужу газету,
чи яблуко, яке згризу,
комусь на ногу наступлю, //виключно для своїх
так дві хвилин переб'юся,
допоки "монстери" малі знов не учудять маячні :)
чи то бува Артем
сказавши нам вагоме слово про край наш рідний про маршрут
зупинить безкінечний блуд, моїх думок в пітьмах незнань
породить тисячі питань, які я радо всім задам,
послухаю, розкажу сам,
і потихеньку в голові, а може в когось у душі,
а може в п'ятці, в животі,
відчую дивний інтерес,
до всіх чудес
що сховані лежать на мапі
коли чекають, коли ні
допоки ми прийдем туди
***
Гулівці
Прибули о 21:50 (за розкладом то мало би бути 21:39), одразу коло вокзалу (справа, якщо дивитись на вхід з колій) є криничка - там набрали води, розпитали у місцевих "відпочиваючих" про ставку. Вони сказали, що справді є залишки "дотів", потрібно їхати прямо дорогою і одразу за залізничним переїздом звертати ліворуч. Обіцяли, що ми не промахнемось і навіть у темряві легко віднайдемо "доти" понад дорогою. То ж від кринички по дорозі виїжджаємо до залізничного переїзду, дорога завертає ліворуч і ми прямо по ній шпаціруємо майже за село. Їхали хвилин 10 геть не поспішаючи, далі очікуваний поворот направо. Поганенький асфальт, справа ліс, зліва поле. Дорога упирається в бетонні споруди, але вони явно соціалістичного дизайну не військові і тут сильно смердить. Виявилось що ми потрапили на в'їзд до заводу м'ясо-кісної муки. На ген-штабівських мапах він не позначений, де доти не ясно, вирішуємо падати на ночівлю в сусідньому лісі(то й що праворуч) - одразу знаходимо, що повз завод веде лісова дорога, поволі вивертаючи праворуч в сторону села. За декілька хвилин знаходимо місце для ночівлі. Але тільки-но ми примірялись ставити намет, як почули людські голоси, та вдалині побачили блиск ліхтариків. Виходимо до них - коло зародків вогнища зустрічаємо вже знайомих "відпочиваючих" з пивом і мотоциклом. За їх словами власне тут і є дот, а ми поїхали не тим поворотом і проскочили його. Це дот номер 1, а ще десь є номер 2. Вони провели нас стежкою до доту, що насправді є лиш урвищем, з якого стирчать бетонні брили з арматурою, завалені знизу сміттям. І це все. Ніяких підземних ходів, штабів, секретних кімнат - звичайне звалище. Робити тут явно немає чого, то ж не дивно, що література про нього мовчить. Розпитуємо про кар'єр і аеродром. Вони знаходяться в Калинівці, але як до неї їхати, пояснити вони не можуть і надії віднайти їх у темряві у нас немає. Насправді є кар'єрне озеро - затоплений кар'єр, кажуть дуже глибокий і живописний, місцеві їздять на нього відпочивати. Про аеродром нічого не відомо.
Дякуємо відпочиваючим, вертаємо до місця планованої ночівлі і вирішуємо їхати від них подалі просто в поле. Знову виїжджаємо до заводу, і тепер звернувши вліво їдемо польовою дорогою. Стали коло якихось городів з буряками і залишків паркану. Вечеря чаєм і залишкам їжі з потягу, влягаємось спати. Чи у ту ніч хтось спав достеменно не відомо, бо було дуже спекотно і трішки тіснувато (5 чоловік в 3+).
О 4:30 будильник спасає нас від необхідності лежати. Підйом, навколо легкий туман, небо хмарне, швидко снідаємо. Стоїмо коло пшеничного поля, воно вже колоситься і погляд ковзає десь вдалину. Бажаної тиші ще немає - всю ніч працював чи то дальній кар'єр чи ближній завод.
О 5:40 виїхали, о 6:00 слухали чийсь будильник. Вертаємось на основну дорогу. Навіть сьогодні моторошні спогади викликають побачені зранку величезні білі гори кісток, коло заводу м'ясо-кісної муки, сморід у вологому повітрі пробирав до самих кісток і вивертав назовні, тікати доводилось швидко і далеко.
Пункт другий: Стрижівка - Кемпінг - Вервульф
Дорога до нього йшла в приємному вогкому повітрі, навколо поля, що губляться в туманах. Чи не в кожному селі проїздили водоймища, тому склалось враження, що в Україні як не став - то село, що не село - то став.
Позмінно лідируючи, десь розганяючись, десь гальмуючи, скоро виїжджаємо на трасу і по рівному асфальту, не вельми поспішаючи (22 км/год таку середню швидкість виміряв Дімка по стовпчикам, а ми на диво всі без велокомп'ютерів), рухаємось в сторону Вінниці.
В Стрижівці кожен перехожий вам скаже як втрапити до розвалин Вервульфа. То ж наш путь повністю співпадав з описами - до зупинки Кемпінг з лівого боку траси (при рухові на Вінницю), тут звертаємо вліво і одразу у всіх посмішки на обличчях від новенького асфальту - "німецька якість", сміється Артем. Але, на жаль, та якість через хвилину закінчується і знову маємо звичну биту дорогу українських сіл. За якісь п'ять хвилин ми втрапляємо на першу галявину з розкиданими по ній бетонними брилами, годинник показував дев'яту.
 |  |  |
У логові залізного вовка | ||
Довго бігаємо галявинами, шукаємо підземні ходи, та дарма - тут все давно засипано та втоптано землею, крізь яку інколи проступають товсті бетонні плити, або ж видно залишки колишніх доріжок. Галявина чиста, світла, темною енергією не пахне, хоча за малим сосновим насадженням з табличкою "зона валки лісу. прохід, проїзд заборонено" майоріє колгоспне поле та далекі корівники. Беру до рук фотоапарат та розпочинаю вивчення території через об'єктив. Пошуки формальних композицій з цим камінням, одразу наштовхують на асоціації з китайськими кам'яними садами.
 |  |  |
Кам'яні сади Вервульфа | ||
Наталка знаходить яблуню - гриземо яблука, фотографуємось на фоні всіх написів, досліджуємо шматки вентиляційних люків. Вже по приїзду додому побачу, що з десяток кадрів, які я вирішив не робити, таки зробили до мене - ті ж ракурси, ті ж об'єкти. Воістину коли оку немає куди податись, фантазія починає дуріти. На декілька хвилин в падаю у розпач, бо ніде не можемо знайти обіцяного басейну з Євою Браун, взагалі ніякого басейну не видно. Але скоро, стараннями Дімки, він знаходиться, хоча геть без Єви, зате повністю зарослий очеретом. Влаштовуємо перепалку очеретяними стрілами, фотографуємось в басейні, поглинаємо цукерки, відмічаємось на дереві і вирушаємо далі на Вінницю.
 |  |  |
У пошуках Єви Браун | Очеретяні війни | |
Думки з приводу Вервульфа
Сидячи тут в Києві, начитавшись статей і нотаток, досліджень і розслідувань, вас неодмінно потягне туди з'їздити - така ваша доля. І приїхавши туди, ви, можливо, будете трішки здивовані - "як? і це все!!!" Ось все що залишилось і ніяких тобі археологічних розкопок і ніяких підземних ходів (вдруге, от чорт, тенденція) і ніякої бурштинової кімнати - навіть носа нікуди не всунеш. Але приїхати вам все одно доведеться, ви просто не всидите в Києві, все одно захочете подивитись, а яке ж воно те славетне чи то сумнозвісне місце. Що мене веселило у розповідях Артема, так це стільці - німецькі офіцери, відступаючи, вирішили забрати навіть їх, бо сміялись, що росіяни прийдуть, експропріюють і ще й в музеях виставлятимуть потім. І, безумовно, Берлінська опера у Вінниці. Просто спробуйте уявити постать Гітлера у ході бойових дій. Для мене принаймні війна завше асоціюється з величезними психологічним і фізичними навантаженнями, будь то бій чи його очікування, чи відступ чи наступ, чи планування операції чи очікування вістей. Але опера і басейн? Тобто людина була просто на роботі, навіть не так, він вів своє розмірене життя десь в штабі і водночас був збудником і винуватцем, ядром величезного, котла в якому варився весь світ. Це вражає.
А місце вибране красиве - там приємна галявина в лісі і зовсім від нього не тхне чорною енергією. Можна і заскочити, ви ж бо обов'язково заскочите - я вам гарантую.
І ще одне, ота фотографія з решіткою - то таки вхід у вентиляційну шахту, а от її розміри вам доведеться дізнатись самотужки, тільки нікому потім не розповідайте.
Рух до полюсу скель - Вінниця.
Я не знаю як їздять інші байкери, але так заклалось в моєму єдиному велопоході - за перевал отримувати перевальну цукерку, а в першому ліпшому селищі пити кефір з бананами або жувати морозиво, або ж просто, виїжджаючи в любий путь, мати хоча б кінгсайзівський снікерс в запасі. При таких умовах я щасливий, спокійний і мені щастить. Хто мене давно знає, той міг не одноразово спостерігати, що коли я набусурманений і багато бурчу, то скоріш за все просто голодний або змерз. Ще на початку походу я їм пророкував що 90% відсотків моїх теревень будуть про їжу. Так і сталось. Більш того десь там в ген. штабі Гітлера мій шлунок вже точно знав, що яблук і цукерок замало, що потрібно принаймні сало, але пропагандистська машина свідомості глушила його всіма силами. То ж громадськість так і не почула проповіді про те, що пора їсти, а то у байкерів закінчиться бензин. "Се ля ві" - аби верхи завше слухались низів, то була б тотальна анархія або ж тотальне щастя. Одним словом дороги до Вінниці від Стрижівки я не пам'ятаю, бо вже марив їжею, хоча це не завадило влаштувати променад нашої команди по вінницьким дорогам, що навіть у мене серце в п'ятки йшло, коли я бачив, що чудив Антон перед маршрутками, а Артем лякався з того, що робив я, оглядаючись довкола. Вкотре думаю над тим, що ПДД і всіляке спорядження на кшталт велошолома придумали не даремно. А нам не завадила б школа байкера-початківця з навчанням на власному прикладі, з основами ПДД, даунхілу, правильним педалюванням, гальмуванням, і їздою "на колесі".
Але полишимо лірику і повернемось до Вінниці. Самий її якісний опис знайдете на автостопному сайті "Магістралі" (рекомендую читати [3]). Чи то випадково так сталось, чи так і задумувалось, але ми проїхали Вінницю по її центральній вулиці, побачивши найкрасивіше що могли, навіть через парк проскочили із справжніми суницями на клумбах, шкода що гіркими, з дивною бетонною аркою, яка виявляється є символом міста і чудом архітектурного мистецтва. З парку вискочили до площі з універмагом, де розділились на дві частини - одна поїхала швидко переглянути місто, інша(слава завгоспу за моральну стійкість) - навантажувати рюки їжею в універмазі. Не повірите, але я поїхав на оглядини. Переказувати і робити перелік вінницьких цікавинок не хочу, скажу лиш, що у місті справді неймовірна кількість церков, особлива вразила розповідь місцевої бабці, яка згадала навіть будинок крішнаїтів і церкву мормонів. Здається у них є така забавка для пенсіонерів - ходити у всі ті церкви.
Загалом Вінниця - це приємне містечко з невисокими будівлями старих часів. Можливо по ньому і варто погуляти, але ми відмітившись коло домініканського собору 18 століття, проїхавши повз готель, два поверхи якого будувались у різні століття, скупившись в місцевому універмазі виїхали шляхом на Черленківград тепер просто Селище. Тут складається враження, що потрапив у такий собі коктейль із західних райцентрів та кримських курортних містечок - чисті вулички, квіточки на ліхтариках та довколишніх будівлях, башта з годинником і бруківка на основній вулиці (Соборна), і річка посеред міста. До речі, з мосту цікаво порозглядати обидва пагорби, де серед зелені виринають хати, будівлі, і навіть одна церквушка.
Що можна було б зробити
Проходження Вінниці було заплановано транзитом. То ж зупинятись і об'їжджати всі церкви, а також відвідувати музеї, ми не збирались, до того ж припікало сонечко, і всі з нетерпінням очікували обіду, який планувалось зробити на берегах Південного Бугу.
Маючи більше часу, думаю можна було б завантажитись на теплохід, проплисти до наступної пристані, звідти зовсім швидко добратись до скель, де за свідченнями очевидців є вельми цікавий скеледром (читайте [4]). І далі вже розлягтись хто на травичці, а хто як ящірка на скелях, тільки б тоді ще й мотузку з системою не завадить взяти. Одним словом, пропонується влаштувати якось спокійну прогулянку Вінницею з розвідкою місцевих скель. Бо й місто я все ж люблю вивчати не поспішаючи і пішою ходою і нові скелі завше радий апробувати. До того ж вежа зі старезним годинником, а надто площа коло неї з новенькими лавочками видаються чи не ідеальним місцем аби пропустити по пляшечці холодного пива в теплий літній вечір. Та й думаю нікому не завадить віддати шану скелету цілого мамонта у місцевому краєзнавчому музеї. Але це все буде іншим разом, а зараз, ми заховали пиво в рюки, а я ощасливлений, і не в силах більше чекати обіду поглинув банан і запив це кефіром. Здається таке підкріплення нікому зайвим не видавалось. Заливши це все зверху квасом(гурмани мовчать) ми рушили в путь.
Від мосту і до обіду
Подальша дорога пролягала на селище із назвою Селище далі через Гнівань, Браїлів і до Жмеринки. Мета другої половини дня - встигнути на потяг до Могилева, який відбуває із Жмеринки о 20:15. Велике бажання відобідати у красивій місцині сподвигло нас на єдино правильний шлях - з Вінниці ми виїздили по вул. Пирогова в сторону Сабарова і вирішили їхати стежкою вздовж Південного Бугу. По-перше, коли ви під'їжджаєте до містка через Південний Буг то насправді потрапляєте на маленьку дамбу електростанції(якщо вірити магістралі), принаймні зовнішній вигляд цього "місточка" вражає. Більш того, ще тільки спустившись крутою вуличкою до озера, одразу втрапляєш на розлогі краєвиди скель на іншому березі, що не можуть залишити спокійним того, хто хоч раз вдягав систему. Роблю декілька світлин для звітності, і переправлюсь на інший бік.
До речі, через дамбу можливий лишень пішохідний прохід, тобто автомобілем там не проїдеш. Якщо одразу за містком звернути ліворуч - то потрапите до вищезгаданого скеледрому. Промахнутись там важко. Але обідати там ми не схотіли, бо наша дорога лежала праворуч, тому ми всілись на байки і поїхали шукати ідеальне місце для трапези. Ех, тут як завше, чим довше шукаєш, тим менше шансів знайти.
То ж залишається констатувати, що з точки зору зручності рекомендовано їхати правим берегом - там дорога, по-перше, є постійно і досить широка, а місця для купання видаються кращими ніж з лівого берегу. А найліпше зробити так - спочатку переїхати дорогу та поглянути на скелі та на шлюзи - визначними є одні й другі. Потім трішки проїхатись лівим берегом до першого пішохідного містка, а там перебратись на правий. Ми ж їхали весь час лівим - все видивляючись якнайкраще місце для обіду, і ніяк не могли його знайти, бо хотілось і води, і гарного берегу, і тіньочку і щоб людей не було. А дорога часто перетворювалась на стежку, що йшла низами городів, а інколи через чигирі топінамбурів, що видались нам справжніми джунглями, бо вкривали з головою і істотно ускладнювали переміщення. Південний Буг з кожним кілометром ставав все мілкішим і зеленішим і заростав лататтям, що й лізти в нього охоти особливої не було, а тут ще й місцева тітонька налякала, що декілька тижнів назад в річку прорвало каналізацію то ж краще в неї не лізти. Тому довелось нам спинитись коло маленького водоспаду під містком на струмку, який впадає в П.Буг в районі c.Лани. Всі по черзі скупались в ньому щасливі від води під пекельним сонцем, пообідали, добре хильнули пива і, коли вже почали клювати носом, зрозуміли що пора сідати на байки.
Весь цей час мала дітвора в саморобній загаті ловила руками рибу. Кожен з них має власне сховище - глибокий відбиток своєї ноги у мулі, в який хлюпнувши водички вкидає улов - одного чи двох піскариків не більше за пів долоні кожен. Але море їхньої радості від того улову точно перевищує мою від бананів і пива і навіть ковбаси. А серйозності підходу позаздрила б професура не одного університету.
Просто Селище
Якби то вам сказати. З селищем вийшло так, що сподівання перевищили можливості і реальності. Бурхлива фантазія зі слів Артема малювала мури, башти і цілу фортецю, хіба що трішки розвалену. А в реальності перед нами стояла одна однісінька башта, яка вже давно розвалювалась і розбиралась по камінчику, на що вказував свіжезбудований і вибілений погріб поряд. Пообіднє сонце шкварило все більше і ми на хвилину чи півгодини впали у ступор не знаючи чи то взяти ще пива і влізти в зеленаву річку чи колесити далі до Жмеринки. І доки ми розбираємось куди його і як його їхати, я процитую відому пошановувачку української старовини Блекі, і запрошу вас переглянути її світлини, такі контрастні і кольорові, вони примушують мене замислитись над тим, що мій шлунок інколи закриває мені дорогу до естетики і краси, ех...
З сайту [5]:
Оселитися б в Селищі!
Нє, я серйозно. Сподобалось. Дуже. Естетка чортова. Що поробиш. Бо ну дуже було все мальовничо. Та що казати - фото все краще покажуть.
Хто б чекав в околиці Вінниці таке диво? (Правильна відповідь: історик чекав би). Траса з Вінниці на Гнівань веде до поселення, яке могло б конкурувати з обласним центром в свій час. Могло б - та зараз навіть імені свого не пам'ятає, називається безлико Селищем, як десятки інших українських селищ. А от Черленків міг би бути хіба не єдиним в світі!
Саме Черленків виник над спокійним Бугом в далекому XIII cтолітті. (Ну, виник - нечіткій термін, бо на місцевій Лисій горі археологами знайдені залишки житла трипільської культури). Пізніше поселення отримало міський статус, і, щоб ніхто з селом не плутав, назвалося Черленградом. А яке середньовічне місто без замку? Ніяке. Бо зруйнують одразу. До Кучманського шляху стрілою подати. А ще й переправа через Буг поруч. Тому укріплення тут було здавна. Ще наші кам'янецькі Корятовичі укріпили Черленград дерев'яною фортецею після 1362 року, разом з Бакотою, Скалою, Меджибожем та Брацлавом. Так, принаймні, стверджують в своїй статті "СЕЛО ВІННИЦЯ ЧЕРЛЕНГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ" - МОГЛО Б БУТИ І ТАК..." Костянтин та Анатолій Завальнюки. Хоча мені здається, що йшлося зовсім і про мій улюблений Червоноград.
Магдебургію Черленків отримав у 1448р. Зростав, розвивався. А в 1624 р. був безжально зруйнований кримчаками. Буджацька орда, очолювана Кантемір-мурзою спалила і місто, і замок. Місто не фенікс, з попелу не відродилося. Замість Черленкова поруч зі згарищем виникає поселення з банальною назвою Селище.
Взято з [5], там же продовження історії.
Ще декілька світлин від мене, про контраст цивілізації і віків, фортечні мури, корови і темні окуляри.
 Руїни башти в Селищі |  Руїни башти в Селищі |
Гнівань і груші на вокзалі
Вирішено: вихідні створені не для пива, або як пишуть на форумі велокиєва - на старості відпочинемо. Пішли на компроміс - до Жмеринки їдемо, але не польовими дорогами, яких на мапі взагалі то і не дуже видно, а асфальтом, але не трасою, а околицями. І оскільки Жмеринка далеко, то першим контрольним пунктом і метою на найближчі декілька годин стає Браїлів.
А Гнівань скажете ви? А до Браїлова із Селища інакше ніяк то і не втрапиш. То ж до Гніваня панове, до Гніваня, і не гнівіть мене, бо сам я на себе розгніваний. Щасливим випадком доля поплутала наші дороги і ми проскочили потрібний поворот і замість дороги до Браїлова заїхали в центр міста де і натрапили на два артефакти - костел і чашу. Спочатку про чашу - це такий монумент, який встановлений на знак 375 річниці з дня заснування містечка, просто дивно що то не тітонька з вінком, і не бюст і не погруддя і не дядько з кулеметом, а велика чаша з граніту - така у властей села примха, а може ліпити місцеві майстри іншого не вміють. А от костел, простий ззовні, він все ж трішки манив піддатись спокусі та заглянути всередину, чи принаймні сфотографувати, бо чим далі дивлюсь я на його світлини, тим він мені більше подобається. Їхати заради нього? Так далеко? Варто, принаймні просто щоб постояти і подивитись, а потім бути просто шокованим історією на 13 сторінок і цілому сайтові йому присвяченому. Потрібно віддати належне, церква досить швидко інформатизується і поширюється в неті. А ми вертали назад до вокзалу, де вирішили не чекати електрички, позбивали палицями груші, угризли їх і продовжили свій шлях до Браїлова.
Дотєгнути б до Браїлова
довгий райд полями і селами, красива місцина інколи дуже гарний асфальт
робили акробатичний трюк з Артемом і Дімкою - їхали втрьох тримаючись лишень за руки один одного
коли доїхали до Браїлова, то впали мов мертві
бо у всіх скінчився бензин
підкріпились морозивом
залишками булки
і водичкою
і цукерками
і позасипали на платформі місцевої залізничної станції, яка на щастя виявилась поряд
Констатую факт - Браїлів існує, але сил на його оглядини у нас не лишалось.
Сухо про дорогу
Місцевість хоч і рівнина, але ці рівнини розташовані на плавних-плавних хвилях пагорбів, так що вдається розгледіти поля на схилах одразу декількох з них, і кожен з них має свій колір, та прикрашений інколи полосами насаджень. Око через ті плавні лінії пагорбів, що накочуються один на одного може линути ген вдалечінь, до горизонту, не впираючись у кордони частих посадок, які закривають всі пейзажі рідної Київщини. Над полями і над нами літають бусули.
Жмеринка
Тут є красивий старезний вокзал, але весь в розрусі. Тільки прочитавши [3], що він планувався немов корабель з трюмами переходів, зрозумів саме вони мені так сильно нагадували, хоч на кораблі ніколи не був, але таке дивне відчуття. Довелось його весь оббігати в пошуках, не смійтесь, туалету, і я блудив і плутався у всіх його залах, входах, виходах і шкодував, що він в такій розрусі. Наступний раз як їхатимете потягом - пробіжіться по вокзалу і погляньте на нього зі сторони.
А ми дивились в карти і чекали потягу, потім вантажились (5 грн за всі байки і ніяких вантажних квитанцій, ще й двері відкрили окремі спеціально нам для вивантаження, хоч і бурчали по страшному), поїли і завалились спати.
напівпусті загальні вагони у світлі західного сонця
чомусь несуть спокійну теплу домашню атмосферу затишку
мабуть то через людей, що говорять і обговорюють місцеві проблеми, що їздять і з села в село і всі всіх знають
то ж і розмови у вагоні чимось нагадують розмови сусідів попід тином чи коло криниці
перетягуючи ту атмосферу на тверду фанеру сидінь загальних вагонів
якась тітонька подарувала мені цілу лежанку(всю лавку) бо вже мала виходити
і я спокійно перекимарив аж до дванадцятої,
коли ми вискакували в Юрівцях
Новий день на другому полюсі подорожі
Велика географічна віддаленість другого полюсу нашої подорожі спричиняє до змін ландшафтів, а відтак і всього оточуючого середовища, з селами, людьми, деревами, птахами, травами і навіть думками.
Ще в потязі, поглинаючи вечерю, ми намагались вирахувати найоптимальніший шлях аби побачити за день та поєднати в душах всі розрекламовані об'єкти, а їх було не так мало навіть в 20 кілометровому околі Могилева.
Найперше це природні ландшафти, про красу яких знали лиш по оповідкам одного з численних дослідників Придністровського краю [6]:
"Густые, веселые, чрезвычайно живописные села Приднестрянской страны по взгорьям и в долинах, с виноградниками на склонах, с огородами и пышными садиками над тихо шумящими речками, с ландшафтом, что некоторыми чертами своими часто образовывает иллюзию типично горного; зеленые перелески и степь; поля широкие на развесистых плато - все это вся ласковая природа полуденно-западной Украины с ее обольстительными видами..."
А пізніше, вже по приїзду, я й сам не втримаюсь, промовивши:
Дуже сподобався рельєф прикордонної території, фактично пойма Дністра. Через круті схили та виступи скель складається враження, що потрапив до Криму, коли ж вдивляєшся в рослинність, то око радується зелені, немов я в Карпатах. Навкруги круті схили і яри, прямі дороги вздовж річок і гострі гребені водорозділів і села, які розкинулись на схилах цих ярів. Декілька разів дорога так круто падає донизу, а потім забирає вверх, що доводиться злазити з байку. А око ні на мить не перестає милуватись вздовж всієї дороги. Спочатку то такий собі степ на пагорбах, тільки не так як у горах, коли одна гора заступає іншу і тільки з найвищої або віддаленої від хребта вершинки ти побачиш всю довколишню територію, а навпаки, достатньо залізти на один хребтик і ти бачитимеш мов поля всі інші, і їх схили, в щілинах яких течуть річки.
Пошановувачам точних геологічних даних рекомендую звернутись до вищезгаданого джерела[6], адже там ви знайдете багаті описи тектонічних структур та природних процесів, що спричиняють появу такого чудернацького ландшафту, а також детальний опис регіону. Та наразі ми не є професійними дослідниками, а скоріш мандрівники, то ж душі та серця наші шукали чогось незвичного вражаючого, незабутнього і дивовижного. Відтак не могли залишити нас байдужими рядки:
Для Винницкого Приднестровья характерны удивительной формы выветривания, связанные с наличием рыхлых пород (силурийских известняков и песчаников). В долинах речек Немия (ниже с. Озаринец), Мурафа (возле с. Букатинка) встречаются эоловые столбы, или свидетели. На поверхности скал силурийских песчаников в долинах левобережных притоков Днестра - Лядовой, Немии, Дерла, Сухой Буши, а также возле с. Яруги встречаются многочисленные карманы-каморки. Скалы-грибы, пещеры выдувания чаще всего встречаются в долине р. Немии, везде разбросаны россыпи остроугольного камня. Исследователи связывают наличие таких форм выветривания со следами пустынь, распространенных на Подолье в далеком прошлом.
В Приднестровье распространенные также холмовые формы поверхности - известняковые рифовые скалы. Они есть в бассейне р. Мурафы, но в особенности рельефно выступают на левобережье р. Каменки.
Та не лишень природою славетне Придністров'я, має воно багату історичну спадщину, інколи загадкову, інколи забуту, підчас поруйновану та ще не зниклу повністю. А як ви хоч раз вибирались з дому в напрямку "від" чи з метою "втрапити на", знає, що легше й краще ходити чи їздити, коли маєш мету пошуку, і не так принципово, що чекає тебе на ній, адже пошук і все те що відкривається довкруги обов'язково подарує тобі приємний сюрприз. несподіванку і захоплення відкриття нового і добру пригоду. Проштудіювавши всі доступні джерела віднаходимо, що нам під силу потрапити в...
Антропологічні пам'ятки району.
с. Озаринці - залишки фортеці часу визвольної війни 1648-1654р.р. та діючий костел Діви Марії.
Залишки найбільшого городища скіфського періоду потрібно шукати в 3км. в лісі від с. Григорівка. Коло с. Брониця збереглись величезні печери Придністров'я, в яких переховувались люди під час татаро-турецької навали. В с. Нагоряни знаходяться висічені в скелі два яруси печер, що ніби то були пристанищем первісних людей (всього 7 печер). В 3 км від Нагорян в долині річки Лядова, поряд з однойменним селищем знаходиться печери та залишки скельного монастиря 11-14 ст. І безумовно перлиною подорожі мало би стати селище Буша та його околиці, про яке автор походу писав:
"Ще там є цікаве селище ім. Джорджа Буша молодшого. Там є якийсь "рельєф" розміром з аркуш A4, про який ніхто не знає, що воно таке і навіть де воно знаходиться, але цілий заповідник створили за його назвою (це окрім замку, печер і вежі). Кругом трохи скелясті русла річок. В минулому це місце називалося Малий Кам'янець".
Джерело згадок про рельєф в Інтернеті: [7, 9, 10]
А також обнадійливі оповідки про околиці села:
В 3 км от Буше находится так называемый Гайдамацкий овраг, по котором течет р. Ушанка. Овраг довольно красивый, живописный. На правом берегу Ушанки, в каменной скале, есть пещера, известная в народе под названием "Гайдамацкая пещера". Гайдамацкий овраг и пещера, по рассказам, были местами пребывания народных мстителей XVIII в. - гайдамаков [8]
Та й безумовно не могли ми обійти осторонь увагою і саме прикордонне місто - Могилев-Подільський з якого мали від'їжджати на Київ.
Всі ті об'єкти ви легко знайдете на мапі, де синім кольором позначено все те, що відвідати хотілось та не вдалось, а червоним - шляхи та об'єкти куди ми таки втрапили. А наш оновлений в потязі план виглядав таким чином: вивантажуємось поночі в Юрівцях та йдемо далеко в поле на ночівлю - зрання їдемо в Лядово до скельного монастиря і, якщо встигаємо, до печер в Нагорянах - далі транзитом через Могилевськ з усіх сил крутимо до Буші - видивляємось все що встигнемо і знайдемо - поволі вертаємось в Могилев-Подільськ на потяг, дорогою заїжджаючи в Бронниці (печери) та Григорівку (городище).
Як воно було
В Жмеринці набираємо на вокзальному буфеті води для ночівлі.
О приблизно 20:40 вантажимось на приміський потяг N6335 Жмеринка - Могилів-Подільський, багажних квитанцій не брали, чохли на байки не одягали, лиш за всі велосипеди додатково заплатили провідниці 5 грн.
Приблизно опівночі вивантажуємось в Юрківцях (ст. Сулятинська). Поночі, розпитуючи місцевих, вибираємось до церкви, від неї звертаємо вверх вправо. Крутий підйом виводить нас на польову дорогу, обабіч якої стаємо на ночівлю. Вечеря, сніданок - на воді взятій ще із Жмеринки. Судячи з мапи, ми трішки промахнулись і не втрапили на бажану асфальтову дорогу, то ж від церкви потрібно їхати прямо нікуди не звертаючи. Як знайти церкву - від вокзалу асфальтовою дорогою вниз, і коло пивного ларька має бути поворот вліво вверх - о 23:00 пивний кіоск ясна річ не працює, тож ідентифікувати його можна лиш впершись в нього лобом з ліхтарем(з другого разу, як правило вдається).
А ранок - хмарний, а довкола море неперервних ліній ландшафту, дерева, поле, дерева, пагорби - чудово просто.
Ранній підйом аби все встигнути, скоро мокрою травою та стежками виїжджаємо на асфальт і вже дорогою прямуємо до Лядова. На під'їздах до села втрапляємо на величезний крутяк звивистого спуску, а на протилежному березі спостерігаємо і тамуємо подих захоплення від скельних виходів та урвищ. Про точне місцезнаходження монастиря вам розкаже будь-який перехожий. Велосипеди ховаємо в кущах перед початком вузьких сходинок до монастиря.
До руїн старого монастиря вже дібрався Московський патріархат та великі гроші. То ж одні келії перетворені на складські приміщення або ж захаращені хламом, скелі підривають вибухівкою для побудови нової церкви, а від робітників, що вимагають від всіх дотримуватись правил, добряче тхне вчорашнім перегаром. Люди там зайві. Зате дуже файний Дністер, який саме повертає в цьому місці. Тут українська сторона велично возвишається скелями з печерами Нагорян, молдавські береги радують ритмами високих тополь та геть пласкою різнобарвною рівниною полів, вдалині видно дамбу ГЕС, а прямо на кордоні, що йде річкою, місцеві хлопчаки ловлять рибу.
 Скит в Лядовій |  Стіна в монастирі |  Сходи до монастиру |
Дорога до Могилева знаменувалась гарним асфальтом та приємним довжелезним спуском до Серебрії. Посеред того спуску втрапили на чудо післявоєнних часів - постамент древньому-древньому тракторові, що гордо спрямовувався в небо. Коло того пам'ятника погризли придорожніх яблук та чкурнули далі.
Могилів, як і планувалось, проскочили транзитом, по дорозі розвідавши як виглядає місцевий вокзал та краєм ока побачивши всі три пам'ятні стели - Шевченкові, Єремію Могилі та Гоголю, якусь мить затримались на кордоні вражені величезному потокові людей, які мов мурашки бігають то туди то сюди, перетягуючи неймовірну кількість речей в руках, підвищуючи тим експортно-імпортний баланс України та Молдови.
А далі чудова дорога вздовж Дністра, що заворожує і радує селами поміж зелені, монастирем фортифікаційного типу, скельними урвищами і безумовно водою, що поруч. Доїжджаємо ще одного мосту на кордоні(цього разу зачиненого) - прямо коло розвилки на Бронницю. Вирішуємо полишити трасу і їхати дорогою вздовж річки. Дорога в основному ґрунтова, особливо від Садківців до Суботівки, тому в дощ сюди краще не втрапляти. Але як ми не старались, мілкий дощик наздоганяє нас десь за Суботівкою і ми поволі починаємо вгрузати в багнюку, з кожною краплиною глибше і фундаментальніше. Мою душу від тотальної розпуки спричиненої погодою врятувала посадка з яблук, шовковиці та аличі вздовж дороги до Яруг. Поволі тягнучи то себе на велосипедах то велосипеди на собі вибираємось до села, де трішки поблукавши балками та ярами виїжджаємо на трасу. Геть змоклі влаштовуємо собі обід в маленькій автобусній зупинці та роздумаємо над своєю долею. Шансів віднайти щось в Буші видаються чим далі примарнішими бо дощ так і не збирається вщухати. Тому сховавши в душу надію та мрію на повернення всідаємось на велосипеди та рушаємо в сторону Могилева. І тут погода ледь не сказилась, злива лиш підсилювалась, і чи то й справді вшкварив град, чи то мене обманювала моя змерзла шкіра, на величезній швидкості врізаючись в стіну дощу, але масаж я отримав прекрасний. Машини зупинялись, калюжі в долинах сіл розливались до розміру озер, а ми летіли без зупину годин зо три - бо то був єдиний шанс хоч трішки зігрітись, особливо після крижаних вітрів на спусках. Про грозу в газетах напишуть:
"Из-за срабатывания систем аварийной защиты линии электропередачи в ночь с 7 на 8 августа в результате сильного дождя, грозы, шквалистых порывов ветра оказались обесточены 135 населенных пунктов в Винницкой области."
Через декілька годин холоднючого душу ми таки втрапляємо на маленький затишний вокзал в Могилеві, дехто купається і миється від багнюки в потужних струменях дощової води з ринв околишніх будівель, потім завантажуємось вином та зігріваємось глінтвейном, звареним з порушенням всіх правил техніки безпеки просто таки в приміщенні вокзалу.
За декілька годин наш потяг, а о 5:30 наступного дня ми в вже Києві роз'їжджаємось по хатам та роботам.
Мрії про маршрути або "подальші дослідження"
Потягом доїжджаєте до Грабарівки (називається Ізраїлівка) - попередня перед Юрківцями зупинка. Там дорогою прямуєте до с.Озаринців, де оглядаєте костел та залишки храму. З Озаринців дуже кортить зробити розвідку шляху вздовж р.Немія, маючи багато ентузіазму, сил та бажання, думаю, вдасться продертись берегами аж до с.Немія, видивляючись і відшуковуючи дорогою еолові стовпи та всілякі вивітрювання. Певні натяки на дороги на мапі звичайно є, але надії на них мало. В с.Немії можна трішки перепочити попивши кави в придорожньому кіоску(він там точно є - перевірено і каву там продають) Далі вже перевіреною дорогою вздовж Дністра прямуєте до с.Яруги, звідти на трасу і в с.Бушу. Дослідження району Буші потребує інтенсивного контакту з місцевими - найкраще то було б знайти згаданого в статті [7] місцевого краєзнавця. З Буші за власним бажання та покликом можна продовжити пригоди поїхавши через Гамулівку в Бабчинці і до Букатинки, або ж влаштувати ще один екстремальний виїзд в устя ріки - цього разу поймою р.Мурафи через Мервинці і до Букатинки, де також спробувати віднайти та сфотографувати всі ті чудеса природи. З Букатинки, відпочиваючи від польових доріг, трасою прямуєте до Слободи-Шлишковецької через Грушку. А звідти знову польовою дорогою на пд-зх. до Шлишковців та в район с.Григорівки на пошуки городищ скіфського періоду, а потім в с.Бронниці до печер. З Брониці в Могилев і звідти вже лиш асфальтовими дорогами одразу в с.Нагоряни полазити по древнім гротам та печерам. За розповіддю місцевого афганця ті печери ще лишились незайманими, хоча вже скоро до них може добратись довга рука парафії скельного монастиря в с.Лядово. Тому поспішіть.
Аби здійснити ці плани потрібні сильні ноги аби довго крутити і не лишень по асфальту, добрі байки, аби витримати поля, ліса, луки й пісок, добрі спини аби інколи байки на собі потягати, гарна погода, бо інакше краще туди лізти, але найголовніше - нестримне бажання та гарні люди поруч і тоді незабутні враження гарантовані. Часу на таку мандрівку я б взяв не менш двох днів(хоча й не більше) з ночівлею десь в наметі подалі від людей і поближче до води.
Інформаційні джерела
[1] http://www.castles.com.ua/index.php?id=werewolf
[2] www.sbu.gov.ua/pdf/01-02_1999/428.pdf
[3] http://mainroad.org.ua/site/page788.html
[4] http://climber.org.ua + http://www.mountain.ru/article/article_display1.php?article_id=421
[5] http://www.castles.com.ua/index.php?id=selysche
[6] http://www.vin.com.ua/ourland/geology/indexru.htm
[7] http://www.vokrugsveta.com.ua/S4/proshloe/busha.htm
[8] http://expo.vin.com.ua/ru/main/outstanding_places
[9] www.busha2.narod.ru
[10] http://www.castles.com.ua/index.php?id=busha
