Західне Поділля 2006 - подорож ... громадським транспортом

Суб?єктивні враження з певною кількістю корисної інформації.

У мене ніколи не було остраху, що не встигну побачити всі цікаві місця на Землі, хоча б через те, що чудово розумів, що це знаходиться поза межею реальності. Натомість занадто вже хочеться відвідати всі цікаві закуточки своєї Батьківщини - України. Як на мене відвідування лише стандартного набору: Київ - Крим - Львів то немилосердно мало для пізнання і розуміння того краю де ти народився, тієї культури частиною якої ти є. Незважаючи на те, що мені пощастило побувати вже в значній кількості закутків України, цілий час усвідомлюю, що білих плям для мене на мапі України ще дуже і дуже багато. І кожна з цих ?білих? плям аж ніяк не є ?вторинною?, ?другорядною?, менш цікавою тощо. Кожен з регіонів України (ну може за деяким виключенням) має свою власну оригінальну і глибоку історію, є носієм власних культурних традицій і відмінностей, що виявляються, між іншим, і в архітектурі. Отже цього разу вирішив продовжувати відкривати для себе такий величезний і історично багатий регіон як Поділля. Соромно зізнаватися, але моє попереднє знайомство з Поділлям обмежувалося лише Кам?янцем Подільським. На користь Поділля і його надзвичайної цікавості промовляла величезна кількість туристичних путівників - друкованих і інтернетових. До найголовніших ресурсів варто віднести путівники ?Ukraina Zachodnia?, видавництва ?Bezdro?a?, ?Podole? видавництва ?Rewasz?, а також Інтернет-ресурси (сподіваюся, що вони усім відомі) www.castles.com.ua та www.mskifa.narod.ru.

Місць, які варто відвідати на Поділлі надзвичайно багато, а часу, як завжди, так само мало. Тому для початку вирішив зосередитись на тому, що вважав для себе найцікавішим. Крім того, час подорожі припадав на фестиваль в Шешорах, тому з?явилася ідея поєднати відвідування історичних цінностей з фестивалем, внаслідок чого географія подорожі суттєво розширилася. Врешті решт здійснений план подорожі має такий вигляд:

8.07 - Тернопіль - Почаїв - Кременець
9.07 - Бережани - Бучач - Чортків
10.07 - Заліщики - Касперівці - Заліщики - Чернівці - Топорівці - Чернівці
11.07 - Коломия - Шешори
12.07-13.07 - Шешори
14.07 - Шешори - Коломия
15.07 - Львів - Жовква - Львів
16.07 - Київ (Пирогово)

Традиційно поїздка відбувалася разом з дружиною і так само традиційно пересувалися громадським транспортом. Крім фестивальних Шешор ночували в готелях, з якими ситуація не така вже і трагічна, як прийнято вважати.

Через загальну доступність енциклопедичної інформації на вищезгаданих Інтернет-сайтах в цьому звіті не повторюватимусь і обмежуся лише суб?єктивом та деякими практичними вказівками.

Отже місцем старту обрали Тернопіль, через легкий доїзд до будь-якої місцевості на Поділлі. Без проблем купуємо квитки до Почаєва (Вартість проїзду 9,25 грн). Автобуси курсують достатньо регулярно. Головною атракцією Почаєва, як відомо, є Почаївська лавра. Відверто кажучи, якогось надзвичайного враження на нас не зробила. Спеціально їхати здалека лише до Почаєва не варто (якщо Ви не є паломником). Ну не робить вона того враження як Київська Печерська лавра чи монастир в Ченстохові. Занадто багато якоїсь провінційності і мішанини стилів... І ще одне... Я є атеїстом і теоретично маю однакове ставлення до усіх християнських конфесій. Але за кожним разом переконуюсь, що більш маразматичної та консервативної конфесії ніж Московський Патріархат годі шукати. Для мене залишилося відкритим питання: Почаївська лавра це передусім лише один з монастирів Московського Патріархату який робить ласку, що туди пускає туристів, чи все ж таки вона є історичним надбанням усього народу. Тут доречно нагадати, що далеко не завжди Почаївська Лавра була монастирем православним (з 1720 до 1833 року монастир належав до греко-католиків, і саме за їх хазяювання на кошти Миколая Потоцького було збудовано Успенський Собор - головну споруду монастиря. Варто про це пам?ятати сьогоднішнім господарям).

Як не дивно, але в маленькому Почаєві є досить непогані продуктові маркети. Як ми пізніше переконалися мережа супермаркетів ?Теко? діє практично в усіх містечках Тернопільської області.

Під час оглядання лаври наші наплічники зберігалися на автостанції за рекордну ціну: 25 копійок за наплічники!

Почаїв має дуже добре сполучення з Кременцем. Маршрутки курсують з центру Почаєва щопівгодини. Транзитні автобуси зупиняються на автостанції.

20 хвилин і ми вже в Кременці. Перше, що привертає увагу, це автостанція. Зовсім не типовий проект для автостанції. Справа в тому, що це не що інше, як колишня синагога. З одного боку святотатство, але з іншого - це дало можливість цій будівлі вижити. Більша частина історичних синагог на Україні лежить в руїнах. Якщо про церкви та костьоли зазвичай є кому дбати, єврейські святині залишилися на самоті з часом... Трошки дивно, ніби нація не бідна, а про свою власну культурну спадщину не дбає. (Це я про євреїв...). Хоча наша Держава теж могла би усвідомлювати значимість культурної спадщини на своїй території.

В Кременці є чи не найліпша серед малих міст база готелів. Більша частина з них сучасні і комфортабельні. Причина досить проста - місто відвідує величезна кількість туристів з Польщі. Для них це культове місце. Не в релігійному сенсі цього слова. В Кремінці народився і певний час жив Юліуш Словацький, друга постать в польській літературі після Адама Міцкевича. Тут поховано його матір. В ХІХ ст. Кременецький Ліцей - один з трьох найголовніших осередків польської освіти. А поляки мають надзвичайно розвинену історичну пам?ять і пошану до власної історії. Кременець і постать Словацького є доброю ілюстрацією ставлення сучасного покоління українців до власної історії. Невже Словацький, який оспівував у своїх віршах нашу Батьківщину заслуговує на повне забуття з нашого боку лише через те, що писав польською мовою? Невже лише через те, що в Кременецькому ліцеї викладалося польською та не пропагувалося православ?я (як це було з Острозькою чи Києво-Могилянською Академіями) ми маємо собі право не знати чи не хотіти знати про його існування. До речі, професура та бібліотека Кременецького ліцею, який було розігнано Російським Урядом, стали однією з підвалин Київського Університету, який невдовзі відкрився. Прихильники захисту російської мови щоденно нагадують нам про необхідність шанування Пушкіна, Нєкрасова, Лєрмонтова. Нічого не маю проти. Але в першу чергу мабуть варто віддати пошану поетам та письменникам, які оспівували нашу землю, наші простори, нашу культуру. Причому незалежно від мови, якою вони то робили. Пощастило тут мабуть лише Гоголю.

Отже повертаючись до готелів. У місті їх, як мінімум, 4, з яких 3 - нові. І навіть цієї кількості не завжди вистачає. Якщо Ви збираєтеся відвідати Кременець на вихідні дні раджу заздалегідь забронювати собі місця, оскільки приїздить багато туристичних груп. Ми ночували у новому готелі ?Едем? (тел. 8-035-46-24939). Це найдорожчий у місті готель - від 100 гривень за 2-місний номер. Але готель вартий своєї ціни. Дійсно приємні кімнати з санвузлом на рівні 3-зіркових готелів а також чудове і затишне подвір?я роблять справді добре враження. До обслуги готелю теж не було жодних претензій. Варто зазначити, що усі готелі, як і автостанція розташовані далеченько від центру міста. Найбільш віддаленим є готель ?Омета? який заразом є і найдешевшим. Через розтягнутість міста і віддаленість туристичних об?єктів від автостанції і готелів є сенс користуватися маршрутками. Курсують щопівгодини аж до 23.00.

Перед поїздкою багато читав про надзвичайно мальовниче розташування міста в долині серед Кременецьких гір, але відносився якось скептично до цих описів. Даремно. Кременецькі гори, що оточують місто, мають невеликі абсолютні висоти над рівнем моря, але порівняно з оточенням підіймаються відносно високо, що створює враження, що ти перебуваєш десь в Карпатах. Місто вписується в цей гірський ландшафт дуже гармонійно. Нас не залишало враження, що ми знаходимося на гірському курорті (за часів Польщі тут був лижний курорт). Згідно з інформацією в путівниках в околицях є багато мальовничих скельних виходів, але часу на них не вистачило. Історичний центр міста практично не спотворений радянською забудовою, отже прогулюватися вуличками було дуже приємно. Головна атракція - Кременецький ліцей робить дуже сильне вражання, незважаючи на те, що ще чекає на реставраторів. Кременецький замок вже багато століть є руїною, проте знову ж таки, через своє мальовниче розташування на вершині гори Бони, що височіє над містом, його можна віднести до найкрасивіших замків-руїн на Україні (і не лише Україні). Я навіть ризикнув би порівняти його зі Спішським Градом в Словаччині. Сподіваюся, колись зроблять декоративне нічне освітлення. Приємно вразило те, що територія замку не є якимось маргінальним місцем, як це часто буває на Україні, а є улюбленим місцем відпочинку мешканців міста. Ще ми побачили на замку кілька місцевих гідів, що розповідали про місто поодиноким українським туристам. Отже туристичний бізнес в Кременці розвивається і це приємно.

Кременець. Замок над містом.

Місто є самодостатнім. Є на що подивитися, є де жити, і є де поїсти. Місцеві заклади харчування не створювали враження провінційних забігайлівок, скоріше навпаки. Переважно вони розташовані у центрі, в околиці Ліцею. Ми натомість мали нагоду повечеряти у барі, що розташований на пів-шляху від автостанції до центру. Приємний інтер?єр та подвір?я, великий вибір смачних страв і недорого. Характерною рисою цього закладу, є дерев?яні колеса від возів, вмуровані в кам?яний паркан.

Кременець. Миколаївська церква (Ko?ci?? pofranciszka?ski), 1606 р.

Кременець. Старе місто.

Отже раджу відвідати це приємне подільсько-волинське містечко. Не обов?язково заради того, аби побачити Ліцей, просто щоб приємно провести час.

Транспортне сполучення Кременця з південною частиною Тернопільщини здійснюється через Тернопіль. Але ми знайшли в розкладі безпосередній рейс Кременець - Почаїв - Зборів - Бережани о 7 годині ранку, і вирішили з нього скористатися. Попереджаю: маршрутка робить 2 півгодинні зупинки в Почаєві та Залізцях. Крім того після Залізців якість дороги поступово погіршується, а на відрізку Зборів-Бережани це вже важко навіть назвати ?дорогою з твердим покриттям?. Отже дорога до Бережан тривала понад 3 години. Підозрюю, що з пересадкою в Тернополі могло б бути швидше.

Отже 9.07 вранці ми прибуваємо до Бережан. Речі традиційно залишаємо на автостанції. Вартість послуги 50 копійок з наплічника. Наступним пунктом нашої подорожі мав бути Бучач, але всупереч нашим очікуванням безпосередніх рейсів з Бережан до Бучача дуже мало. Касирка радила або їхати через Тернопіль, або чекати на рейс Львів-Бучач о 16.35. Автостанція та вокзал в Бережанах розташовані близько себе та недалеко центру - чи не єдиний такий випадок під час подорожі. Першим об?єктом по дорозі до центру є замок. Вірніше те, що від нього залишилося. Бережанський замок, та й решта цінних історичних об?єктів Бережан - яскравий приклад жахливого ставлення до пам?яток історії Радянської влади. Гірко... Але ще гірше стає від того, що ставлення сучасної Української влади та й навіть самих мешканців міста є не набагато ліпшим. Зараз поволі на території замку починаються реставраційні роботи. Каплиця Синявських (до речі зовсім нещодавно там повністю обвалилися перекриття) стоїть вся в лісах і зачинена для огляду. Нам пощастило. Ми зустріли заступника директора Бережанського історико-культурного заповідника і головного ідеолога відновлення архітектурних пам?яток Бережан. Від цієї людини ми почули багато цікавих розповідей про місто, і про байдуже ставлення влади до відновлення міста. А головне, нам вдалося відвідати каплицю Синявських. Навіть якщо відсторонитися від історичної вагомості цієї споруди, відвідати її варто аби побачити власними очами на ту чудову різьбу, що оздоблює інтер?єр. Вхід на територію замку зараз платний - 1 гривня. Можна придбати листівки і інформаційні матеріали про місто.

Решта пам?яток Бережан перебувають у значно ліпшому стані ніж Замок, але усі вони об?єднані однією печальною рисою - потреба негайної реставрації. До речі, в Бережанах теж збереглася синагога. На відміну від Кременця в ній не влаштували автовокзалу. А шкода... Якщо Ви хочете її побачити, ліпше це не відкладати на потім - пройде ще зовсім трошки часу і вона завалиться. Повністю і назавжди. Разом з табличкою ?Охороняється державою?. Важке це випробування для архітектурних пам?яток - пережити комунізм, а потім ще 15 років української влади, байдужої до всього, крім хабарів.

В місті приємне враження робить Ринок (мається на увазі Ринкова площа). Гарний такий східноєвропейський Ринок з ратушею і всіма атрибутами.

Рівень розвитку цивілізації і інфраструктури в Бережанах відстає від того, що ми бачили в Кремінці. Причому суттєво. Залишитися ночувати, чи приїхати на кілька днів я б мабуть не хотів. Готель є, знаходиться на Ринку. З ?поїсти? справи не найкращі. Теоретично є аж 3 ?ресторани?. 2 з них це залишки минулої епохи. Третій, ?Анатоль? - найдорожчий у місті заклад харчування, всередині робить враження провінційної кафешки. Причому в 2 ресторанах нас відмовилися обслужити, в третьому нам самим якось їсти не захотілося. Усі згадані заклади знаходяться на Ринку. Там же знаходиться невеличка кафешка, але через заставленість ?однорукими бандитам? та більярдом, вона схоже скоріше на ігрову залу. Врешті поїли ми в кафе ?Під Замком?, яке знаходиться ясна річ біля замку, в парку. Дуже скромний вибір страв, але рекордно дешево. Вже наприкінці нашого відвідування Бережан на вуличці, що прямує до Ринку ми знайшли піцерію. Не знаю, як там з обслуговуванням та якістю страв, але враження вона робила принаймні нормальне. В Бережанах вперше наткнулися на пиво ?Микулинецьке?.

В цілому місто виглядає досить бідно. Можливо через те, що лежить осторонь від основних транспортних артерій західної України.

В Бережанах з нами відбулася досить цікава подія. Вперше в житті (сподіваюся в останнє) я перебував в колонії. Тій, що суворого режиму. Справа в тому, що дбайлива Радянська влада перетворила одну з пам?яток міста - Бернардинський Монастир XIVII ст. на колонію суворого режиму. Після падіння комуністичного режиму, церква (вірніше костьол) на території колонії знову став діючим. За згодою адміністрації щотижня туди пускають мирян ззовні. Під час нашого перебування сталася важлива для міста подія - до Монастиря привезли ікону, що в минулому належала монастирю. З цієї нагоди дозволили усім бажаючим дозволили доступ до ікони і відповідно до монастиря.

На все-про все в Бережанах нам пішло понад 5 годин часу. І це при тому, що ми не відвідували церкви на Адамівці та Бережанського Раю.

Отже після Бережан ми направилися до Бучача (вартість проїзду 9,25 грн). Більшість джерел радять відвідати Бучач в першу чергу заради ратуші. Ратуша дійсно прегарна.

Бучач. Ратуша, 1750 р.

Бучач, як містечко, справив на мене вкрай позитивне цілісне враження. Ми були у місті лише 2 години і мені не хотілося покидати міста, хотілося залишитися тут довше: посидіти в симпатичній піццерії на ринку, пройтися вуличками. Як вже згадував, зручне розташування автостанції - рідкісне явище для подільських містечок. Апофеоз абсурду - автостанція в Бучачі. Важко сказати чим керувалися проектувальники, які вимислили розташувати її поза (!) містом. Після 17 години автостанція взагалі не працює і автобуси навіть не заїжджають на неї. Ну і який в цьому сенс? Транзитні рейси зупиняються на зупинці в центрі. Жодних розкладів ясна річ не висить. Інформація щодо наявності готелю в Бучачі вельми суперечлива. На власні очі бачив новий невеликий готель біля автостанції. Тобто ночувати у місті є де. З харчуванням і магазинами справи виглядають досить непогано. В центрі є і симпатичні кафешки і сучасні продуктові маркети.

Повертаючись до ратуші... Бучачу дуже пощастило, що в ньому збудовану таку ратушу, натомість ратуші не дуже пощастило, що її збудовано саме у Бучачі, а не кілометрів так з 400 західніше... Не слід порівнювати Бучацьку ратушу з ратушами великих європейських міст, але з аналогічними будівлями невеликих містечок вже можна і варто сміливо порівнювати. Наприклад гарно відреставрована (в принципі усі історичні будівлі, що розташовані західніше України є добре відреставрованими) ратуша в Замості якимось дивом потрапила до списку UNESCO, як об?єкт світової культурної спадщини. Бучацька ратуша теоретично мала б більше шансів опинитися в цьому списку (яскравий взірець стилю бароко), але вона стоїть в аварійному стані вже не один десяток років і чекає на свою долю. Якщо сакральні споруди Україні, які є пам?ятками історії, утримуються в нормальному стані коштом своїх прихожан (виключенням є синагоги і часто католицькі костьоли), то про світські споруди немає кому дбати. Ось і стоять в аварійному стані. Думаю, коли все ж таки Бучацька ратуша дочекається відновлення і навколо неї вишикуються літні кав?ярні з плетеними кріслами, це буде одне з найчарівніших місць на Україні. Але і зараз Бучач вартий того, щоб його відвідати. Містечка, що були збудовані на землях колишньої Речі Посполитої мають приємну особливість, що відрізняє їх практично від усіх невеликих міст Східної України - незважаючи на свої малі розміри це передусім міста (зі своїм власним духом і кліматом), а не великі села. Додатковий і специфічний колорит подільським містечкам додають парасольки з готичною літерою ?М? - логотип пива ?Микулинецьке?. Звичних для решти країни написів ?Оболонь?, ?Чернігівське?, ?Славутич? тощо практично немає. Всюди приваблює око готична ?М?, що стилістично відповідає середньовічному походженню Подільських міст і якби нагадує про давню історію цих земель. До речі, багато людей сходиться на думці, що Микулинецьке є найсмачнішим пивом на Україні. Це вже занадто суб?єктивно, але теж і додатковий стимул відвідати Поділля.

До речі, наші наплічники ми залишали на зберігання в продуктовому маркеті в центрі міста.

Бучач. Покровська церква, 1755-1764 рр.

Після чудових двох годин у Бучачі ми направилися до Чорткова (автобус Івано-Франківськ - Чортків). Така поспішність з переїздом до Чорткова була пов?язана з тим, що ми мали інформацію про те, що в Чорткові є кілька готелів, в тому числі доброї якості готель ?Авіаносець?. Отже хотілося гарантовано знайти нічліг і бажано в нормальних умовах. Традиційно автостанція в Чорткові знаходиться далеко від центру. На в?їзді до міста з боку Бучача ми бачили новенький готель ?Гетьман?, але вирішили скористатися зі згаданого ?Авіаносця?, через те, що читали позитивні відгуки про нього. Після ночі, проведеної в цьому готелі, дозволимо собі не погодитися з схвальними відгуками про готель. По-перше співвідношення ціна/якість не є тут найкращим. За 80 гривень тут можна отримати 2 місця в кімнаті, яка значно більше нагадує кімнату в гуртожитку, ніж в готелі. Кімната без санвузла. Цілком можливо, що це нормально для райцентру, але ж який контраст з Кремінцем! Але найбільше дорікань викликає якість обслуговування. По-перше у нас в заставу взяли паспорт, що взагалі-то заборонено. Про причину пояснили просто: ?А раптом ви там щось зіпсуєте!?. Яка довіра до клієнтів! По-друге ввечері обслуга уважно дивилася по телевізору Мундіаль, отже з?ясувати будь-які питання було практично не можливо. По-третє, вночі в ресторані відбувався виступ місцевих зірок естради, який тривав до другої години (!) - спати було практично не можливо, адже ресторан знаходиться під тобою. По-четверте, вночі готель зачиняється, а обслуга міцно спить на другому поверсі. Аби потрапити до готелю вночі, треба натиснути на кнопочку дзвоника біля дверей. Сам же дзвоник знаходиться в коридорі (!), до якого виходять двері усіх номерів. Отже о 3 годині ночі до готелю прийшов якийсь поляк і став невгамовно дзвонити у дзвінок. Дзвінок швидко обудив клієнтів, натомість обудити обслугу, що міцно спала після концерту, було марною справою. Прийшлося самому вставати і будити обслугу, аби ті відчинили комусь там двері. Після цього ще прийшлося вислуховувати розмови обслуги, що вела її на підвищених тонах (біля 4 години ранку!). А найкумеднішим було те, що вранці нас не захотіли випустити через нормальний вихід, отже прийшлося виходити через чорний. Ось такий готельний сервіс у Чорткові! Але ще раз нагадаю, альтернативи ?Авіаносцю? у місті є. Це і новенький ?Гетьман? при в?їзді і підновлена радянська ?Таня? в самому центрі (але не був, не знаю як там).

В мережі можна зустріти різні оцінки Чорткова. Комусь він подобається, комусь - навпаки. Готувався до гіршого варіанту. Дарма. Місто зробило на мене вельми приємне враження. Так, тут не є так мальовничо як у Кременці, чи так спокійно як у Бучачі. Але задбаність міста, наявність симпатичного дептака (пішохідної зони) та грандіозного Домініканського костьолу роблять свою справу. З усіх містечок Західного Поділля Чортків виглядає найбільш заможнім. Як адміністративні споруди, так і приватні садиби утримуються тут у доброму стані. Раджу пройтися вуличкою, що провадить до залізничного вокзалу - не в кожному українському місті-мільоннику можна побачити так задбаний і охайний приватний сектор. До речі, села, що розташовані в околицях Чорткова теж вражають своєю ?не бідністю?. Але є і певні проблеми, на які зверне увагу мабуть кожний, хто прибуваю сюди як турист. Перша - це те, в який спосіб використовується замок (вірніше руїни замку). Зараз там склад. Про це вже писано-переписано. Замість того, щоб притягати чисельних туристів, їх відлякують. Невже немає іншого місця на склад у місті. Друга проблема пов?язана з дивним використанням найпривабливішої території міста - пішохідної зони на вулиці Шевченка. Вранці та вдень тут розташовується ...ринок. Отже будь-який нормальний турист буде оминати широкою дугою найгарнішу вулицю у місті. Все одне, нічого крім торгівельних наметів побачити не вдасться. Ринок захопив і територію біля ратуші. Чи це нормальний підхід до загосподарювання міста, що може бути так привабливим для туристів??? Місцевій владі варто замислитися. Отже туристам раджу планувати прогулянку містом на вечірні години, коли центр вільний від торгашів. Правда ввечері не вдасться зробити вдале фото головної споруди міста - неоготичного Домініканського костьолу - сонце буде знаходитися за ним. Найліпший спосіб - ввечері погуляти, а раненько вранці сфотографувати. А костьол однозначно вартий уваги. Його щонайменше варто поставити в один ряд з костьолом св. Ельжбєти у Львові та костьолом св. Миколая у Києві. Велично і грандіозно! І крім того у чудовому стані. Якщо хтось полюбляє готику (в архітектурі), а можливості подорожувати Європою бракує - Вам у Чортків!

Чортків. Домініканський костел (Dominika?ski ko?ci?? ?w. Miko?aja)

Чортківська ратуша теж виглядає трошки незвично для України, але як на мене занадто вже провінційно - така ратуша більш би пасувала до маленького 5-тисячного містечка. А Чортків таким не є. Безумовно варті уваги і дві старовинні дерев?яні церкви, що дивом збереглися у місті. Варто побачити обидві. Вони досить різні, і, одночасно, виглядають досить оригінально. Навіть, якщо ви вже перед цим мали нагоду оглянути кілька десятків дерев?яних сакральних споруд, чортківські церкви залишаться гідними Вашої уваги.

В Чорткові знову стикаємося з проблемою вкрай незручного розташування вокзалів. Обидва здалека від центру. Вдень до залізничного вокзалу ніби курсують якісь буси, натомість ввечері на вулиці, що провадить до вокзалу ми спостерігали лише жвавий рух таксі. Таксомоторний парк вельми розвинений, що знову свідчить на користь того, що місто не бідує. Щодо автовокзалу. Теоретично транзитні автобуси зупиняються і в центрі міста, і місцеві дадуть вам пораду не добиратися до автостанції, а сісти на зупинці у центрі. У нашому випадку це закінчилося тим, що ми не змогли влізти до маршрутки ?Тернопіль - Чернівці? і врешті таки прийшлося їхати до автостанції. Крім того у центрі нема де дізнатися про розклади. Отже хочете гарантовано виїхати у визначений час - витратьте 15 хвилин на добирання до автостанції.

Після Чорткова нашою метою було невеличке село Касперівці, що розташоване кілометрів в 10 на схід від Заліщиків. Логічним виглядало дістатися Заліщиків (6,44 грн) і далі шукати варіанти. Дістатися з Чорткова до Заліщиків - жодних проблем. Значно проблематичніше дістатися з Заліщиків до Касперівців. З автостанції транспорту досить мало. На цей варіант добирання розраховувати не варто. За словами людей, на вулиці, що знаходиться одразу за автостанцією можна зупинити бус або попутку. З бусом не пощастило - якраз поїхав, наступний буде нескоро. Залишається класичний в таких випадках варіант - таксі. Машини можна знайти на площі перед автостанцією. За варіант ?туди? таксист просив 25 грв, за варіант ?туди - 20 хвилин там - назад? - 30 гривень. Ми не торгувалися. В дуже подібній ситуації в Прилуках, на Чернігівщині, нам не вдалося знайти таксиста, який би погодився нас звозити до Густинського монастиря менш ніж за 50 гривень. З таксистом нам дуже пощастило - мета нашої подорожі - Георгієвська церква була на замку, а наш водій істотно допоміг з пошуком ключів, він навіть був ініціатором цього. Першим враженням від церкви було розчарування - церкву було ретельно відремонтовано, внаслідок чого чудовий гонтовий дах замінено бляхою. Фотографія церкви на сайті www.castles.com.ua мене буквально зачарувала з першого погляду і хотілося то побачити вживу. На жаль, з бляшаним дахом то все виглядає вже не так естетично. Але навіть незважаючи на цей прикрий факт церква варта відвідин - чудовий приклад типової подільської сакральної архітектури. Не думаю, що десь ще, крім як на Поділлі (та районах, що з ним межують) можна таке щось знайти. Оригінально і автентично.

Касперівці. Георгієвська церква, 1564 р.

Велике враження справляє товщина стін - споруда мала крім духовного, ще і оборонне призначення. І повторюся, в дуже доброму стані. А причина заміни даху банальна - нестача коштів. Церкву, як пам?ятку архітектури, занесено до охоронного реєстру. І держава має дбати про неї. Теоретично. Дерев?яний гонтовий дах вже не виконував своєї функції - до середини потрапляла вода. Держава забороняла перекривати дах чимось іншим окрім гонту, але і гроші на ремонт не давала. Громада вибила дозвіл на перекриття даху бляхою, яка коштує в рази дешевше і на свої кошти (тобто зібрані на селі) відремонтувала церкву, завдяки чому вдалося зберегти і частину розписів. Мабуть дійсно, ліпше малоестетичний бляшаний дах, ніж без даху взагалі. Залишається лише сподівається, що доживемо до тих часів, коли держава почне дбати про свою спадщину і церкві повернуть її дерев?яний дах. А допоки цього не настане, можна буде спостерігати тотальну заміну гонтових дахів на бляшані, чи з металочерепиці. У більшості випадків гонтові дахи мають вже величезний вік і потребують негайної реновації. На таку реновацію бракує як коштів так і майстрів. Значно дешевше і простіше вкривати метало черепицею або цинком. Страждає первісний вигляд? А це що когось турбує? Для шанувальників ?справжнього?, ?непідробного? залишається порада - поспішайте оглянути це зараз, не відкладайте на ?колись?.

У Касперівцях також випала нагода на невеличку прогулянку селом, що теж стало джерелом сильних позитивних вражень. Подільські села, що розташовані вздовж головних автомагістралей виглядають досить сучасно, натомість вистачить від?їхати з десяток кілометрів убік і ви вже побачите дещо інше життя, потрапите у інші клімати. Ні, зовсім не гірші, навпаки значно автентичніші і цікавіші. Наприклад, вздовж траси Тернопіль-Чернівці ви скоріше не побачите жодного мурованого паркану - переважає сітка-рабиця - так розповсюджена у Галичині та Східній Європі. А ось в селах, що сховалися подалі, побачити високі муровані паркани - не проблема. Уявляєте собі - йдете сільською вуличкою, а справа і зліва високі кам?яні стіни. І не десь там, у Грузії, чи Франції, а тут, поряд, на Україні. Фактично Касперівці були цього разу єдиним подільським селом, яке було час роздивитися, але місцеві розповідали, що і в інших селах все виглядає подібно. Пояснення дуже просте - камінь тут - найдешевший будівельний матеріал. Отже Касперівці залишили по собі бажання ще раз приїхати в ці краї, і не поспішаючи, прогулятися подільськими селами. Правда відкритим залишається питання нічлігу.

Після відвідин Касперівців ми повернулися до Заліщиків і одразу поїхали до Чернівців. Транспорту до Чернівців тут не бракує (були певні побоювання, через те, що це 2 різні області). Спочатку села, що ми минали дорогою до Чернівців мало чим відрізнялися від Подільських, але поступово різниця збільшувалася. Що і не дивно - ці два сусідні регіони мають суттєво різну історію. Більшість буковинських сіл, що я бачив з вікна автобусу здавалися мені мало привабливими. Не було вже такого ладу і охайності. Будинки пофарбовані та збудовані кожен на свій спосіб і смак, частіше несмак. Паркани переважно непрозорі, збиті з дощок, або взагалі з якогось мотлоху, тобто як на східній Україні. Може за парканами і криються гарненькі квітники, але з дороги цього не видно.

Щодо Чернівців. Місто контрастів. З одного боку, тут одна з найкрасивіших та найліпше задбаних на Україні центральна частина міста. Яка повністю відповідає титулу столиці Буковини. Усієї Буковини (Сучава може про таке лише мріяти). Спокійно можна порівнювати з іншими східноєвропейськими містами. З іншого боку, як їдеш тролейбусом поза центром - не хочеться навіть дивитися у вікно. Повний безлад. В Чернівцях стандартно стикаємося з проблемою віддаленого розташування вокзалів. Усіх, які тут є. Крім головного автовокзалу, що обслуговує далекобіжні рейси, існує ще кілька автостанцій, які обслуговують певні райони області. Скільки їх існує у Чернівцях, ми так і не зрозуміли. Більшість людей, у яких ми питали, не мали навіть гадки про ці автостанції. Раджу про все питати у довідковій на головному автовокзалі. Нам вдалося побувати на 2 автостанціях. Перша з них обслуговує Кіцманський напрямок, потрапити до неї можна сівши у тролейбус номер 3, інша обслуговує Новоселицький напрямок і потрапити на неї можна за допомогою тролейбусу номер 4. Ця ж автостанція пропонує і дуже добре сполучення з Топорівцями (не намагайтеся їхати до Топорівців з головного автовокзалу). Комфортабельні маршрутки відправляються кілька разів на годину. Подорож до Топорівців триває лише 15-20 хвилин.

Полягаючись на інформацію з мережі та опитування знайомих для нічлігу обрали готель Буковина. Без особливих нарікань. Ванна щоправда - рудимент комуністичних часів. Вразила кількість додаткових аксесуарів, що не обмежувалися лише милом та шампунем. Чернівці (вірніше центр Чернівців) надають добру можливість для чудового і романтичного вечора. Прегарний центр, велика кількість закладів харчування, особливо піцерій. Особливою увагою я відзначив би ?Винний погріб граф Воронцов?. Знаходиться на вул. Шолом-Алейхема 11. Детально описувати великого сенсу не бачу, просто однозначно раджу відвідати. Шикарні, але без кічу інтер?єри, величезний вибір вин, є що поїсти. Широкий спектр цін на різного клієнта, починаються від дуже приступних. Мені навіть страшно уявити скільки б таке задоволення коштувало у Києві...

Одразу після поселення вирішили відвідати село Топорівці, де знаходиться безумовно унікальна для України церква. Як тільки дізнався про існування цієї церкви (дякуючи сайту www.castles.com.ua) одразу вирішив для себе: ?Мушу це побачити!?. Що мене найбільше здивувало, так це те, що про це диво сакральної архітектури практично ніхто на Україні не знає. А цей об?єкт заслуговує на значно більшу увагу. Це той випадок, коли значення має не лише поважний вік будівлі (рік побудови - 1650, за іншими даними - 1560) але й надзвичайна фотогенічність. Церква св. Іллі буде дуже цікавою і для тих, хто цікавиться замками і фортецями. Адже людині, необізнаній з особливостями буковинської архітектури, лише невеличкі хрести будуть вказувати, що це саме церква, а не сторожова вежа. Ще раз наголошую, ця споруда не має аналогів на Україні.

Топорівці. Церква св. Іллі. 1560 (1650) р.

Споріднені будівлі можна знайти у Румунії. Але все ж не такі. Дивно, дуже дивно, що ця церква до цього часу не розкручена. Її фотогенічність робить її беззаперечним кандидатом для будь-якого фотоальбому по Україні. Крім того її розташування - під Чернівцями, близько до Хотинської фортеці - теж сприяє тому, аби у Топорівцях кожного уікенду були екскурсійні автобуси. Може колись і будуть, якщо церкву не спотворять. А можуть і спотворити. Проблема та ж сама, що і в Касперівцях - гонт вимагає заміни. Місцева громада хоче замінити на металочерепицю... (гонт декілька разів дорожчий). Намагаються пробити дозвіл в Міністерстві Культури. Отже з відвідинами церкви раджу поспішитися.

Наступного ранку ми простилися з Буковиною і вирушили на Покуття до Коломиї (11,92 грн.). Коломия зробила дуже приємне враження. Чисто, задбано, мило. Встигли лише відвідати музей Покуття та Гуцульщини, а також знайти файне місце де можна пообідати - заклад в стилі ?Пузатої Хати?. Інтер?єри виконані у гуцульському стилі дуже професійно і зі смаком. Ціни дуже демократичні. Точну назву не згадаю, але заклад знаходиться в 1 хвилині від Музею і його дуже легко впізнати по цікавому оформленню фасаду і напису: ?Коломия - це власне тут!?. Раджу.

2 годинки у Коломиї проминули як мить, і ми вже в автобусі, що везе нас в Карпати, у село Шешори (4.08 грн.). Я б навіть і не знав про існування цього села, якби не фестиваль етнічної музики, що вже традиційно відбувається тут влітку.

В Шешорах є дуже непогані умови для пляжування і купання. Вода прогрівається достатньо сильно, а наявні водоспадики створюють справжні природні джакузі. Є лише одна проблема - потрапити на добру погоду... Тепер про сумне. На жаль, мушу констатувати, що співвідношення ціна/якість тут не відбігає від середньоукраїнського... Відверто ніякі умови за не дармові гроші. І не видно, аби люди хоч трохи починали щось робити в напрямку поліпшення умов. Стандартна ціна за житло становить 20 гривень від особи на добу. За ці гроші турист отримає дах над головою, ліжко, постіль, струм та воду в криниці. Туалет типу сортир. Ванна кімната найчастіше відсутня як така. Тобто митися з відра на вулиці... Цікаво було спостерігати за виразом обличчя однієї пані з Києва, коли місцеві розповідали їй про перспективи знайти житло з теплим душем. Може хтось скаже - які ціни, такі і умови... Та ні... В Румунських Карпатах, на Буковині за 25 гривень отримуєш кімнату і ванну з душем і гарячою водою. В Словацьких Карпатах за 37 гривень отримуєш то само + кухню. І ясна річ все це в стані, який у нас чомусь ще є ознакою люксу, тобто ?євроремонт?. Подібна ситуація і з харчуванням. Ніякий сервіс плюс мізерні порції. Просто не розумію за рахунок чого гуцули думають розвивати у себе туризм, хай навіть ?зелений?. Я для себе вже давно вирішив, допоки у нас люди не перестануть бачити у туристі лоха, якого можна обдерти як липку, буду залишати гроші там, де на мене чекають. А те, що такі місця в Карпатах знаходяться поза адміністративним кордоном України, мені байдуже. Я був впевнений, що у Шешорах буде саме так, як я написав, тому поїхав туди виключно через фестиваль. І не жалкую. Не буду втомлювати враженнями від фестивалю. Охочих відсилаю до сторінки http://community.livejournal.com/sheshory.

Після 3 романтично-релаксаційно-етнічно-музичних днів у Шешорах повертаємося до Коломиї. Залишаємо речі у камері схову на залізничному вокзалі і вирушаємо на пошуки чергового музею. Згідно польського путівника ?Ukraina Zachodnia? є в Коломиї цікавий приватний музей пана Романа Кумлика. Розпитування кількох десятків мешканців Коломиї різної вікової категорії нам не допомагає - ніхто не знає про існування такого музею. Невже Коломия то таке велике місто? І чому поляки в черговий раз знають про нас більш ніж ми самі? Шановні мешканці Коломиї, не соромно?

Лише виключно завдяки надзвичайній люб?язності пані директорки готелю ?Писанка? нам вдалося потрапити до музею. Господар називає свій музей ?краєзнавчим?, але це скоріше музей-колекція цікавих речей зібраних на території Покуття. Якщо у Вас є кілька годин часу і бажання поспілкуватися з дуже цікавою особистістю якою є пан Роман Кумлик, раджу завітати до музею. Потрапити туди найпростіше мабуть таки через персонал готелю ?Писанка?. Через літній вік господаря відвідування відбувається за попередньої домовленості.

Невелику порцію стресу отримали на вокзалі в Коломиї. Речі ми залишали в камері схову, а прийшли по них за 5 хвилин до відправлення нашого потягу. Згідно усіх відповідних законів працівника камери схову на місці не було. Коломия це вам не Київ! Прийшлося його розшукувати через оголошення - ледь-ледь встигли.

Далі наш шлях провадив до Львова. Залишивши речі відправилися до автостанції номер 2, звідки відправляються маршрутки до Жовкви. Пізніше, правда, з?ясувалося, що не обов?язково їхати до цієї автостанції - є також маршрутки, що відправляються поблизу ?Магнуса?, тобто практично в центрі. Поїздка до Жовкви є чудовим альтернативою проведення вільного часу у Львові. Туди дуже легко і швидко їхати, якихось пів-годинки і 3,30 грн. Сама Жовква теж зробила враження. Кількістю, а також станом своїх пам?яток. Більша частина місцевих атракцій була у чудовому стані. У жалюгідному стані, традиційно, перебуває лише синагога. Ремонту потребує Домініканський монастир 1653 року та внутрішнє подвір?я замку. Але і так, думаю багато містечок України можуть заздрити Жовкві в сенсі задбаності історичних пам?яток.

Жовква. Дзвінниця церкви Св. Трійці (Dzwonnica cerkwi Bazylianow), 1721-1730 рр.

Жовква. Вежа-дзвінниця костьолу Св. Лаврентія (Dzwonnica Kolegiaty ?w. Wawrzy?ca), XVII ст.

Відвідати Жовкву я вирішив досить давно, але якось не складалося, хоча і не один десяток разів проїздив обок, прямуючи до Варшави. В 2005 році вже майже потрапив до міста, але знову не склалося. До речі, це був досить яскравий приклад того, як ми, українці, ставимося до того історичного надбання, яке нам лишилося, і як ми його можемо цінувати, як ми можемо пишатися їм. Отже зимою 2005 року я в товаристві литвинів та поляків вирішив по дорозі до Львова заскочити до Жовкви. На перехресті, там де розходиться дорога, що прямує через центр міста та окружна дорога, що оминає місто, нас зупиняє ДАЇшник. Далі приблизно такий діалог:

- Куди їдемо?
- До Львова
- Але до Львова наліво
- Але ми хочемо ще Жовкву подивитися
- Нема вам що дивитися в тій Жовкві, нічо там нема цікавого
- Ну але ж там є церкви гарні, костьоли...
- Я ж вам сказав, нічого там немає, наліво!

Ми висуваємо інші аргументи:

- Ми дуже голодні, ми поїмо в Жовкві, а потім вже поїдемо до Львова
- У Жовкві ви нічого не поїсте, бо там немає де їсти. Наліво, щасливої дороги.

Здивовані і перестрашені мої колеги вирішили не перечити ДАЇшнику і Жовкви ми тоді так і не побачили. І як з таким підходом нашої влади ми можемо розвивати туризм в цій країні? Звідки беруться отакі міліціонери, для яких в Жовкві, центр якої є історико-архітектурним музеєм, ?нічого цікавого нема? Хто їх такими виховує? Сором і годі...

До речі, щодо кулінарного питання ДАЇшник теж був далекий від істини. У Жовкві без проблем можна знайти місце, до поїсти. Є кафе-бар, який нам навіть дуже сподобався і щиро раджу туди завітати. Знаходиться на ринковій площі, в пивниці під аркадами однієї з кам?яниць (Площа Вічева, 15). Чудовий середньовічний інтер?єр, великий вибір страв, дешево - що ще треба?

Ще один момент, що заслуговує на увагу. У Жовкві є центр туристичної інформації. Підозрюю такі центри є не лише у Жовкві, але саме тут цей центр діє дійсно на європейському рівні. Коли ми зайшли до нього, я був сильно і приємно вражений. Величезна кількість наглядної, картографічної, інформаційної та сувенірної продукції. При чому високої якості. Важко звідти вийти, не придбавши чогось, наприклад путівник по Жовкві або мапу замків та палаців Західної України. Хоча ця вся інформація у мене і так була. Але по-справжньому європейська якість виконання цієї поліграфічної продукції переконала мене розстатися з кількома десятками гривень. Переконаний, що і в цьому плані багато українських міст можуть заздрити Жовкві. Цікавим є також є той факт, що діяльність центру і випуск інформаційної продукції ґрунтуються перш за все на доходах від туристів, а не подачок від держави, яких все одно не дочекатися. Не знаю, хто є керівником і організатором інформаційного центру, але він заслуговує на тверду п?ятірку. Ага, знаходиться центр в головній брамі замку.

Після кількагодинного побуту в Жовкві знову повернулися до Львова, де оглянули те, до чого руки (чи скоріше ноги) з десяток років не доходили - Вірменський костьол та музей аптеку. Якщо хтось не знає (я, наприклад, не знав поки не зазирнув до путівника) - вхід до костьолу не з вулиці Вірменської, а з вулиці Краківської. А музей ?Аптека? цікавий передусім своїми середньовічними інтер?єрами. Дякуючи путівникові завітали також до кав?ярні ?Вірменка? на Вірменській. Не скажу, що це є найліпша у Львові кав?ярня, але має свою ?родзинку? - тут готують каву ?по-східному? у розжареному піску. А ще вперше завітали до ?Медовухи?, що біля площі Ринок. Після дегустування кількох келишків напою, що виготовляється згідно оригінальної рецептури, було абсолютно неможливо повстриматися від придбання кількох пляшок. Не знаю іншого такого міста на Землі, де так і хочеться ходити з кав?ярні до кав?ярні, з кав?ярні до кав?ярні... І тим більш щоб гроші дозволяли...

Традиційно квитків до Запоріжжя зі Львову не було, тому прийшлося їхати кружним шляхом, завітавши до дванадцятого і останнього міста нашої короткої подорожі - Києва... У Києві є одне чудове місце, де можна було так би мовити закріпити отриманні на Західній Україні враження - скансен в Пірогово. На території кількох сотень гектарів представлено і Поділля і Буковину і Гуцульщину... Якихось 5-6 годин (саме стільки часу піде на те, аби подивитися більшу частину експозиції) і ви здійснили подорож всією Україною... При вході раджу придбати схему, бо на території зі схемами проблематично. Після скансену залишається час на вечерю в ?Пузатій Хаті?, а потім потяг до дому, до Запоріжжя. Отже 8 днів, 12 міст, 3 села. Волинь. Поділля. Буковина. Покуття. Гуцульщина. Галичина.

Деякі висновки.

Україна заслуговує на значно більшу увагу туристів. Ми не поступаємося іншим країнам Східної Європи за кількістю та цікавістю пам?яток архітектури. Єдиною дуже помітною різницею є поточний стан пам?яток - українські вимагають невідкладної уваги з боку держави і меценатів. Архітектурна спадщина Західної України надає чудову можливість ознайомитися з культурним надбанням різних культур та народів, що історично заселяли ці землі. Деякі з пам?яток архітектури є справжніми перлинами в масштабі Європи і заслуговують на активну ?розкрутку? якщо не державою (яка в цьому не зацікавлена), то принаймні комерційними туристичними фірмами. Більшість відвіданих нами пам?яток можна побачити скориставшись з пропозицій тур-фірм, що орієнтовані на внутрішній туризм, натомість деякі перлинки (оборонні церкви в Топорівцях та Касперівцях) наразі знаходяться поза популярними маршрутами. Отже туди ви зможете дістатися лише на власному авто, або в тій спосіб, що був щойно описаний.

Транспортне сполучення в регіоні є дуже розвиненим, дозволяє на досить легке подорожування. Регулярність рейсів достатньо висока, через що немає потреби пристосовуватися під конкретні рейси, автобуси (маршрутки) не є перевантаженими і місця для сидіння майже завжди є.

Не все так трагічно з готелями, як це видається на перший погляд. Готельна база безумовно не є достатньо розвиненою, співвідношення ціна/якість часто далеке від ідеалу, але все ж таки відносно комфортна ночівля у більшості міст і містечок є реальною. Готельна інфраструктура тісно пов?язана з розвитком туризму. Оскільки на протязі останніх кількох років спостерігається активний розвиток внутрішнього туризму, можна очікувати позитивних зворушень і в готельній справі. Яскравий приклад - Кременець, де потік польських туристів стимулював відкриття нових, комфортабельних міні-готелів.

Безумовно варто відвідати історичні місцевості Поділля, Буковини, Галичини. А в який спосіб це робити - на власному авто, громадським транспортом чи з організованим туром - обирати вже вам.

© 2007, Андрій Май