Осіннє золото Карпат

Все просто: ДУЖЕ ХОТІЛОСЯ В КАРПАТИ. Восени.

Група зібрана, маршрут обраний, навіть квитки уже на руках. Що іще треба? Погода! От із нею неясно... Прогнози від 15 днів і до тижня віщували дощі. Довелося терміново домовлятися з небесною канцелярією, і скоро ситуація суттєво змінилася на краще. Всі прогнози на потрібні вихідні почали показувати сонечко!!! Ну, все. Тепер вже точно їдемо!

Потяг ?81 опинився на станції Сколе без запізнень, близько 6.40. 100 метрів до траси на Ужгород, іще 100 трасою, і вагончик із дивною римою ″МАЗ КАМАЗ″ вже перед нами. А за ним одразу і наша стежка. Приблизно за годину підйому виходимо на відкриту місцину - і починаємо розуміти навіщо ж ми сюди приїхали! Більшість дерев - листяні. І тепер їх колір змінюється від яскраво зеленого до червоного. Зверху це все осяює вранішнє сонечко, а в низинах іще не розсіявся туман. На небі - жодної хмаринки. Довкола нікого. Роса на травичці у сонячних променях виблискує веселкою. Жодного натяку на вітерець. Тиша. Казка! В такі моменти хочеться злетіти над цим світом, над горами і просто валятися десь там, трохи вище маківок найвищих дерев. Просто валятися і дивитися вниз на цих дивних істот з рюкзаками, туман в низинах, далеку річку, вслухатися у шум вітру в листях дерев і, врешті, потонути у голубій безодні неба...

Вихід з лісу	На хребті
А в долині іще туман	Ранкове павутиння

Дорогою збираємо і наїдаємося досхочу перестиглою брусницею, якої цього року просто море! Хребтом іде гарна стежка, загубитися там неможливо. Вибираємо місце посимпатичніше і сідаємо снідати. А потім знову вперед. Іти легко і приємно, за плечами легкі рюкзаки і стільки енергії - що, здається, зараз наберу першу космічну швидкість - і полечууууу понад усією цією красою... І десь на третьому оберті навколо Землі пригальмую якраз на головній вершині сколівських бескидів - Парашці, - що і є зараз нашою найближчою метою.

А в кінці - Парашка

А це - брусниця!

Ми, гори і небо...

На останній вершині перед Парашкою ми збилися не на той траверс (краще було йти лівим), але то пусте. Ну справді, не може ж бути все ідеально! А вже за яких 20 хвилин ми на вершині.

Почуття легкості, здійсненої мрії, ейфорії від першого поцілунку і ще якийсь дивний коктейль почуттів просто переповнює! Нікуди не хочеться йти. Просто лежати і дивится в небо, мріяти, будувати нереальні плани і... і ні про що не думати. Все лишилося десь там, внизу. А тут є ми, гори, нереальні кольори і безкрає небо!

Власне, Парашка

Вид з вершини

А як ви святкуєте вихід на вершину?

Загалом, від старту підйом на Парашку зайняв в нас близько 5 годин. Норма - 4. Просто, поспішати нам було ну зовсім нікуди. І було вдосталь часу дивитися навколо, фотографувати, помічати якісь дрібнички, їсти брусницю і просто по-дитячому радіти.

На вершині до нас приєдналося кілька хлопців, що йшли з Львівської електрички, що зупиняється в Сколе на годину пізніше Київського потягу. Швидкі дорожні знайомства, прощання і - нам вниз. Трохи хребтом, потім ледь помітною стежкою круто вниз, праворуч по відрогу. Наступна мета - водоспад Гуркало.

В якийсь момент стало нецікаво йти стежкою по верху і здалося, що далеко буде вертатись до водоспада, тож якимсь натяком на стежку почали спускатись просто вниз, праворуч, до річки. Хвилин за 20 продирання крізь ожину і завали дерев ми таки до неї спустились, а там і вийшли на дорогу вздовж неї. Згодом довго бігали, намагаючись відшукати примарний водоспад, та так і не добігли. Пообідали і рушили в напрямку села Корчин.

В Корчині на зупинці якась жіночка нам повідомила, що має бути іще один бусік до траси на Ужгород, а от чи буде... Тож, трохи повагавшися, дістав карту, і ми рушили своїм ходом, іноді озираючись в очікуванні рятівного бусіка, а іноді розпитуючи дорогу. До траси було кілометрів 6.

Почувши позаду гуркіт мотору машинально підняв руку, а коли озирнувся, трохи о... Ну, здивувався я сильно. Нас наздоганяв ″горбатий запорожець″! Я сором’язливо опустив руку, та він все одно зупинився. Ну, зупинився, то попитаємо. Погодився довезти до повороту на хутір. Трохи, але приємно!

В машині немає сидіння поряд з водієм. Примудрилися запхатися туди вчотирьох із рюкзаками. До всього, це технічне диво було іще й на повністю ручному кервуванні! Завелося. Дирчить, гуркоче, скрипить, але - їде! А чого іще треба? Довіз до повороту, від грошей відмовився, ледь не послав коли намагалися дати. За хвилину наздогнав і сказав, що якщо скинемося йому на літр бензину - довезе до траси. Та за такий атракціон!...

...Хвилин за 15 очікування на зупинці підійшов бус на Сколе. Ним і доїхали одну зупинку до Дубини-2. А там вже все очевидно. Ліворуч від траси, через міст і - пряма дорога до водоспаду Кам’янка. Та вже сутініє і ми потроху починаємо озиратися. І, як назло, жодного натяку на можливе місце для ночівлі. І тут раптом досвідчене око вихоплює якісь надто вже дивні ворота до бази відпочинку ″Струмок″. Щось всередині підказувало, що туди варто зайти. Таке враження, що там давно вже нікого не було. Зайшли. Будиночки, більше схожі на вагончики, 2 альтанки, мангал. І нікого! То нам тільки того і треба було!

Ночівля "з комфортом"

Будиночки були зачинені, та ми й не засмутилися. А от в альтанки навіть було проведено світло! Швидко вечеря, із задоволенням глінтвейн, і відпочивати. Підйом із світанком.

Ранок зустрів освіжаючою прохолодою. Та, навіть, холодом. До водоспаду хвилин 40 із заходом до сірководневого мінерального джерела (ну і гидота!). А на водоспаді іще нікого! Довго наважувались купатися, а коли, врешті, наважились - почав збиратися народ. Тож, охолоджуватись довелося трохи нижче за течією.

Водоспад Кам'янка.

Далі іще трохи дорогою, а потому ліворуч вгору до озера Журавлине. Хвилин 10 підйому, і ми ошаліло дивимося на справжнє диво осінніх Карпат. Такої краси, як тут я, навпевно, давно вже не бачив... Старе озеро, з великим островом посередині, з усіх боків оточене прадавнім лісом справляє враження повного спокою. Вже немає навіть згадки, що в 400 метрах асфальтована дорога, що до водоспаду з’їжджаються величезні натовпи, що... Ти просто один. На всьму світі. Є тільки ти і озеро. І це дивовижне відображення лісу в озері. Якщо примружитись - то, навіть, не зрозуміло - де справжній ліс, а де відбиття... Я не знаю, чому його називають мертвим, але мені здалося, що цій назві озеро завдячує тиші, яка на ньому панує. Тиші і спокою. Тут можна відпочивати і вічно задивлятися на красу природи. Напевно, найкрасивіше місце маршруту.

Озеро Журавлине

Ось ти який, білий!

Птахи гніздяться, а ми так дуплимось

Фантасмагорія кольорів

А на протилежному боці озера є ідеальне місце для ночівлі. Рівний майданчик, струмок, навколо ліс і тиша..

Далі прямуємо до т. зв. Острова Паски. Не знаю хто дав цій місцині таку назву. Можливо, це творчість автора статті в журналі Карпати, та нам не залишалося нічого, як погодитися з такою назвою. Тож, від озера починається стежка нагору, яка, звісно, губиться через 100 метрів, та ми продовжуємо підніматися. А скільки тут грибів!!!! І самі білі! Дуже кортіло махнути рукою і на той ″острів″, і на гору і лишитися тут грибарити... Та сумління взяло гору і ми продовжуємо підйом.

Хвилин за 20, знову подерті в ожиннику, ми таки вийшли на гребінь і знайшли стежку, яка йде верхом. Переборюючи не стільки втому, скільки бажання впасти просто тут і наїстися досхочу стиглою солодкою ожиною, іще хвилин за 10 ми доходимо до перших стовпів ″Осрова Паски″. Чесно кажучи, не знаю як описати ту місцину, тому просто демонструю фото і всіх запрошую побачити все на власні очі.

А це все - так званий "Острів Паски".

Далі стежка починає активно губитися, та навіть там, де читається, пересуватися нею не так вже й просто. Що й казати, ходять там не часто... Загалом, до останньої точки нашого маршруту ми вже майже бігли. Несподівано вийшовши, врешті, на г. Ключ із могилою січових стрільців, ми впали на обід, а потому попрямували вниз, в напрямку до Кам’янки. Нажаль, лишилося трохи місць, які хотілося побачити, та цього разу не судилося. Забракло часу. Укрзалізниця - не небесна канцелярія, з нею не домовишся...

На г. Ключ.

Спуску до дороги - трохи більше години. А там дорогою, повз вдсп. Кам"янка (боже, скільки ж там народу вдень!), який, через натовпи екскурсантів і велику кількість ″генделів″, став більше схожий на Гідропарк влітку, назад до траси на Ужгород. Бусіком до Сколе, потягом до Києва.

Все. Скінчилися вихідні. Лише вчора ми виходили з цього самого перону до Парашки... Стоп! Вчора??? Це було лише ВЧОРА? А здається, що ти тут уже цілу вічність! І Карпати знов стали якимось рідними, добрими, лагідними. І люди, з якими розмовляв, ставилися, немов, до сусідів, які прийшли по сіль. І струмочки лагідно вітаються. Ліс шумить, немов каже: ″Заходь, старий друже! Розповідай, що нового...″. Форель вистрибує і привітно вимахує плавцями. І ви мені кажете, що я сюди тільки вчора приїхав? Та ви жартуєте! Я ж тут свій! Я - частина цієї природи. І, навіть, якщо я приїхав лише вчора, а сьогодні вже маю повертатися, я все одно серцем назавжди лишусь тут, серед цих річок, дивовижних кольорів, доброзичливих людей. І я завжди в своїй уяві сидітиму на містку Мертвого озера і вдивлятимуся в прозору воду. А ви кажете - вчора...

... Бо ж я - частина цієї природи!

Ну, і на останок трохи статистичної інформації:

Нитка маршруту:
с. Сколе - г. Парашка - с. Корчин - чудернацьке перенесення невідомим чином до с. Дубина - вдсп. Кам’янка - оз. Журавлине (Мертве) - ″Острів Паски″ - г. Ключ - вдсп. Кам’янка - с. Дубина - с. Сколе.

Обидва дні погода ідеальна! Жодного разу не пам’ятаю такої погоди в Карпатах. А восени - годі вже і говорити. Але пощастило.

За ідею маршруту маю подякувати журналу Карпати (?? 17 та 18, за травень та червень 2007 року відповідно).

Останній бусік з Корчина все-таки був.

Ночувати, якщо встигнете (а це не проблема), краще за Кам’янкою. Там багато місць для ночівлі. А ідельно - на Журавлиному озері.

Перед від’їздом купив карту ″Карпати. Сколівський район″. Мірило 1:75000. Карта погана. Користуйтеся краще кілометрівкою ВКФ (я не знайшов перед від’їздом) або генштабівською. Та, навіть якщо будете користуватися цією - майте на увазі: прямого маршруту зі Сколе до вдсп. Кам’янка не інує. Лівий берег р. Кам’янка - суцільні і досить високі скелі - там не пройти.

Водоспад Гуркало знаходиться (можливо, не мав нагоди перевірити) трохи вище за течією, ніж намальований на карті.