Звіт про похід другої категорії складності по Карпатам: Двійка Синевір-Свидовець

Нитка маршруту: сел.Лопушне -оз.Синевiр-Полянське - р.Озерянка - Музей лiсу та сплаву - г.Верх Чорноi Рiки - г.Попадя(1741) - г.Грофа(1748) - оз.Гроф'янський став - р.Молода - сел.Осмолода - г.Висока - пол.Погар - г.Лопушна - г.Iгровець(1804) - г.Велика Сивуля(1836) - г.Мала Сивуля(1818) - ур.Пекло - пер.Легiонiв - хр.Тавпишiрка - г.Дурня(1704) - г.Гропа - г.Браткiвська(1788) - оз.Трояску - г.Унгаряску (1707 рад.) - г.Догяску(1761 рад) - г.Близниця(1885) - т/б Драгобрат - з/ст.Ясиня

Учасники: Діма Силінський(керівник), Натаха Смілянець, Танюшка Свірська, Ілля Шапошніков, Саша Щербатій, Женя Нагіна, Олена Іваннікова, Таня та Андрій Саміляки, Діма Поляков, Захар Козлов, Натіка Кудлай, Вел Хохлов

Вступ.

Ну шо шановні? Треба з чогось починати...

Отже, для тих хто ще не в курсі, ходили ми цього літа в похід. Вийшли 13 числа славного місяця липня, року 2003-го від чийогось там дня народження. І було нас 13 чоловік. І, шо цікаво, дойшло до кінця теж 13.

Але ми не віримо в нумерологію. Тому зі спокійною душею і повними рюкзаками виїхали з Києва в суботу ввечері. І о 5 ранку до нашого потягу причепився Ілля, що всю ніч їхав з Івано-Франківська, а потім біг вздовж потягу, відбиваючись від дощу аби встигнути за 2-хвилинну зупинку опинитись у нашому вагоні... Як ми дізнались, що це саме він? А дуже просто - по-перше, на ньому було написано Adventurer, і ще нам чомусь дуже хотілось йому помахати. Оце і був наш 13-й, що приніс добру вдачу, і навіть дощ через пару днів закінчився.

Ранком вибралися з поїзда - мокро і високо. І хто цей поход придумав. Прогноз на найближчий тиждень для Івано-Франківська та Ужгорода коливався в межах дощ/офігєзний дощ. Початок виправдовував усі прогнози.

Купили ми собі газельку за 130 грн до оз. Сінєвір /Синевір ?/. Але вирішили, шо в перший день все-таки треба трохи (!) пройтися, розім'яти ніжки та інші філейні частини. Отже, довезли нас АЖ до села Лопушне. До самого центру. Тобто викинули в болото посеред лісу і сказали: "Та-а-ам. Там ляжете костьми своими во имя славы инструктора вашего." Тіки по-гуцульськи...

І за залишок дня, а було його ще годин 8 ходових, довелось нам знайти всі шляхи до загадкового озера, загубленого у горах. Тому що поки не перелічили всі легенди та не вигадали достатню кількість нових, воно до себе не підпустило... Останні 2 години нарешті йшли красивою та рівною екологічною стежкою, яка дууже повільно набирала висоту. Скласти докладні кроки цього дня можна лише ще раз зробивши обидва кола Лопушна-Синевір.

Коротше кажучи, керівник свою задачу натренувати та роздивитись нас в умовах, так би мовити, наближених до, виконав. Мабуть цього дня і з'явилось улюблене слово колективу - "дуплянка", що чомусь завжди стає актуальним, коли ми зустрічаємось. За назвою одноіменного урочища. А ще першого дня походу декотрі персони випробовували свої ноги аби знати на яку буде зручніше падати.

13.07 (1-й день).

10.30 вихід з с.Лопушне на південь, піденний схід - підйом річкою та стежкою 1.5 години, й далі вправо по водорозділу повинна йти екостежка 1.5 години лівим та 0.5 години правим траверсом. Можливо знайдеться більш легка та швидка стежка. На самому озері стояти не можна, заповідник. Для нас порядний лісник, що відмовився "домовитись" за гроші і т.і., зробив виключення, оскільки була вже пізня година, йшов дощ, а намети ми вчасно поставили, останні вже під дощем за допомогою похідної парасолі - великого тента. Це був такий тренувальний дощик - "аби не забували що ми у Карпатах" ;). Могли б стати і раніше, але треба ж було сфотографуватись на фоні сонячного озера навпроти величних Сині і Віра та маленького розрекламованого острівця. Мені особливо сподобалась неглибока західна частина озера - наче вкриті водою рисові поля, із дерев'яними переходами.
Так і не довелось у ньому покупатись, та, здається, і не можна.

14.07 (2-й день).

В музеї сплаву та лісу

10.30 вийшли з озера. 4 пер. до поворота на Музей лісу та сплаву (КПП). До музея 1 пер. Звідти відходить екостежка на оз.Озірце, зверху, на хребті Пішконя.
Підніматись 1 пер., весь радіальний вихід займає 2 години (разом із запливом на плотах, розгляданнім червоного моху, яким вкрите все навколо, та обходом навколо озера взявшись за руки, оскільки у дощ на досках помосту можна гарно позковзнутись). А за цей час залишені у колибі товарищі можуть приготувати вечерю ;). Цікавою є і екскурсія музеєм - речі бокоришів та їх дружин, 19-го та початку 20-го сторіч (чого варті наприклад вишиті черевички, зроблені з машинних шин), розповідь про їхні долі та нелегку історію музею, мапа ліпосплаву того часу (виявляється, сплав лісу проходив і повз Ясині, що знайоме "глобусятникам"). Особливо сподобались назви речей домашнього вжитку з присмаком слів із мови німецьких будівельників, що того часу дістались і до таких віддалених куточків.

Довго вагались чи розташовуватись на ніч у колибі біля музею по гривні з носа, адже неспортивно якось. Але після виходу на озеро ми не стали сухішими, а день - більш світлим, отож залишились і висушили одяг та інші мокрі місця, використовуючи навички з наведення переправ. Знайшли по склянці молока та трошки ще чогось, більш прозорого... Змушена попередити, що на долівці є рівно 13 лежачих місць, із них 2 - привілейовані, з озвучуванням рухів (якщо різко підняти голову, в ній починає дзвеніти після здоровкання із дерев'яними частинами колиби, та так голосно, що чутно усім.) А ще під час засинання на підлозі слід стерегтись диму, що пробиває на довгонесмовкаюче хі-хі.

15.07 (3-й день).

О 10.20 вирушили з колиби. Через 3 пер. вздовж річки після гуртожитку зробили обідню перерву на повалених деревах біля річкового розвилку. Стежку вгору та далі хребтом так і не знайшли. Місцеві казали, що вона існує, але я в цьому не впевнена. Піднімались правим схилом р.Дубилянка після ур.З.Бориня. Від обіду до паркану, тобто до г.Верх Чорної Ріки 2.5 години і більше, в залежності від орієнто-навичок провідника. Спуск на сідловину з г.Попаддя 0.5 години.

Йдучи вздовж річки, здійснили декілька переправ, першу хлопці склали з колод, після чого для них вже не мало значення по сухому ходити чи по воді. Взагалі ж, якщо у верхів'ях річки днями не було сильних дощів, рік у можна періодично переходити, десь до колін. На КПП нас зустріли, допитали у знанні подальшої дороги та відпустили. Біля КПП через широке місце річки перекинута похила колода. Далі цивілізації вже не було. Підйом на хребет орографічно правим берегом починався чимось схожим на дорогу, але далі перетворився на траверс крізь малинники. Тому бажано одразу продертись повище, до місць з менш цупким підліском. На підйомі козячі стежки, по самому хребту стежки немає або вона засипається листям та голками швидше, аніж встигають ходити по ній. Більш чітка стежка спускається на інший бік хребта, у наступне міжгір'я, куди нам не треба.

Поволі піднімаємось разом із хребтом-вододілом у бік Верха Чорної Ріки, мабуть десь там внизу річка теж піднімається до нас, на свій верх, а потім виглядає, ще маленька і чорна, як то кажуть місцеві, із чорної ковбані в землі. Доходимо до дороги на південь, що йде перпендикулярно нашому шляхові, і на якій власне тримається інший хребет. Продовжуємо рух далі нашим східним напрямом, і там, зариваючись у хащі, шукаємо перші (для нас) стовпчики польсько-чеського кордону та стежку поміж ними, топтану у різні часи народами зовсім різними. Або просто всі вивалюємось на стовпчик 7/2 і дружно радіємо. Далі за рухом зустрічаємо ту саму г.Верх Чорної Ріки (6, 1923 р.). І розгортаємось на 90 градусів вліво, на північ, тобто йдем далі стежкою вздовж урвища. Дивимось на відкриту нарешті нашим очам далечінь, а може навіть і фотографуємось.

Тонемо у квітах аж до сідловини з г.Попаддя, де і таборимось на ночівлю. Сідловина не ховає від нас своєї багнистості, але ми все рівно знаходимо сухе смолисте ("не притулятись") місце з ватриною (або як ще назвати те гаряче місце під багаття) зліва, не доходячи до найнижчої точки. Вода є у струмку трошки нижче схилом на дорозі, що веде вправо-вниз із сідовини. Поки ми щось систематично об'їдали, шукали місце під намети та воду, інструктор збігав у незнані далі вліво за рухом, знайшов там ще краще місце, але так далеко та глибоко у багнищах, що не наважився запросити нас туди.

16.07 (4-й день).

Підйом на Попаддю здіснюєм за 2-2.5 переходи. Зранку відкриваєм ампулу із йодом для справляння поточних потреб у замазуванні підряпин. Залишками ампули вимазується весь загін, поступово стаючи індіанським, із чудернацькими візерунками на щоках.

Стежка на Попаддю продовжується із сідловини, на 1-му переході негустим лісом із маленьких ялинок і черники, на 2-му - осипом, уквітчаним островами жерепу. На ній трапляються стовпчики старого кордону, на кам'янистій частині є тури, у жерепі вона досить виразна.

На Попадді кам'яні завали схожі на великі тури, збереглись окописька часів війни по периметру вершини - такі ж залишились на багатьох горганоподібних горах по всьому регіону. Та австріяки - явище менш характерне, бо зазвичай зустрічаються поляки, що ностальгічно шурують старим кордоном. Потрошку призвичаюємось до їх мови, українців протягом походу так і не зустріли.

З Попадді краєвид на півночі починають Паренки, що, переходячи у Грофу, зустрічають на сході Малий Канусяк із вишкою на хребті, на південному сході височіє місцевий Петрос, зовсім не схожий на свого біляговерляного співіменника. Позаду, на південному заході залишився Верх Чорної Ріки. Мабуть, у хорошу погоду на сході видно Горгани, наш у довгоочікувану мету.

До г.Мала Попаддя менше перехода битою стежкою через жереп, на вершині вказівник на схід "Грофа". Паренки, що за своїм звучанням нагадують нам вареники, є скоріше чебуреками, а насправді мають форму трикутника, зверненого до Попадді, із заходу кам'янисті, у заростях жерепу. Зверху іде вкритий травою хребтик на північ, з якого важливо не пропустити правий поворот на Грофу - круту стежку вправо-вниз. На сідловині між Парениками та Грофою робимо обідню зупинку та проводжаєм короткочасну зливу, що нас-таки навздогнала. Полонина зветься Плісце, там же є маркери із написами шляху.

Десь в тумані та жерепі

Прийнявши важливе рішення й ти далі, незважаючи на передвечірню годину, за півтора-два переходи підіймаємось на Грофу. Теоретично, на карті є стежка із східним обходом Грофи, але ми в неї не повірили та пішли через вершину. Сфотографувались на вершині у повному тумані, та пронизливий вітер швидко його розігнав. Нашому шукаючому погляду відкрилась повністю гола, закидана брилами різного розміру вершина - і жодної стежки із двох, обіцяних картою. А потрібно сказати, що весь похід був присвячений появі нової на той час карти 500м "Центральні Горгани".
Ми увійшли до карти із заходу, зробили нею кілька напівкілець, і вискочили десь у правому нижнього кутку.

Після тривалого лазання у останніх променях сонця, Діма із Іллєю знайшли нарешті червону стежку (основну за нашою мапою) - починалась вона стрімким спуском кам'яними брилами, тримаючись за елементи рельєфу, що мене дуже втішило перед походом на Кавказ, до якого я власне і тренувалась. Іншої стежки не знайшли. Щоб знайти червону стежку, треба дивитись у напрямі її існування, тобто на північний схід, і побачити перемичку із Конем Грофецьким, де є будиночок лісника (позначений на карті), трохи лівіше якого внизу вгадується маленьке озеро Росахан. З брил виповзаєм на помітну стежку камінням-жерепом, що виходить на стрімкий лісний серпантин. Стежка йде хребтом, тобто самим високим місцем. Збігаєм за 2 переходи вже поночі, окупуємо колибу і, чекаючи решту, починаєм шукати воду. 21.30.

На південному заході, майже поряд колиби, напівпересохле джерело, із якого пити не ризикуєм. Воду знаходим на продовженні червоної стежки траверсом північно-східного схилу на відстані приблизно 10 хвилин. Відбувається процес трохи хаотично, бо всі хочуть щось робити, отож хтось забуває взяти ліхтарика та майже губиться у лісі, хтось лякається далеких перегуків вівчарів. Нарешті вода і дрова знайдені, все зварено, завгосп навіть встигнув перелічити продукти, вірші біля багаття розсказані... Наступив час нашій сшивці, як найвитривалішій, вкластись спати майже під дерев'яні нари, біля пахучих шкарпеток товаришів та їх голих беззахисних п'яток...

17.07 (5-й день).

Радіально бігаєм на оз.Росахан (воно ж Гроф'янський став) за 1 годину. У озеро впадають струмки, що починаються з хребта, на якому ми стоїмо. Росахан озеро невелике і світле, оточене темними смереками, але на жаль заросле болот я ними рослинами. Незважаючи ні на що, місце залишилось затишним і самодостатнім. Навіть знизу, з улоговини, відкривається чудова панорама на саму Грофу, що виглядає з-за пробігаючих хмар. Озеро виконує бажання, якщо закопатись у лопушиному листі чи інших ендемічних рослинах на берегах, подивитись на світле плесо та височинь Грофи.

Ще в Києві існував варіант маршруту, по якому ми спускаємось до ставу, а далі узкоколійка виводить до Осмолоди, зустрічаючи мшане реліктове болото ще десь на шляху.
Але ми обрали більш короткий шлях - східним траверсом Коня-Грофецького. На саму вершину не пішли, після вчорашнього важкого дня (1250м підйому, 1150 спуску, тобто перепад висот 2.5км) хотілось швидше потрапити в Осмолоду.

Тому продовжили рух стежкою повз джерело, що за 1 перехід випала на зелену стежку вздовж Котельця. За пару км до його вливання у Молоду зустріли продавця меду та чорниць, скуштували меду, бо чорниць наїлись під час подекуди крутого спуску (неможливо уявити як звичайний, не грофецький, кінь може вилізти із возом вертикальним шляхом, навіть якщо бачиш це на власні очі). А взагалі стежка була гарна, до виходу на конячу двоколійку вона проходила сосновим лісом та березово-кам'яним криволіссям. Від розвилку дороги біля впадання Котельця у Молоду до Осмолоди 1 перехід. Обід ми зустріли попід шляхом, трохи не дійшовши до Осмолоди. Одночасно із захопленням часником та цибулею, ми робили добру справу - сушили шкарпетки, чим одразу перейнялись місцеві метелики. Мабуть у них теж була обідня перерва, бо шкарпетки вони обліпили одразу і знайшли там для себе куку корисних речовин, що виробляються тільки під час походу та осідають на брудних шкарпетках.

На іншому березі Молодої виявилось КПП із картою регіону на щиті, де проте ніхто нас не перепиняв, а після кількох хвилин махання руками, вийшов лісник і продав книжку про туристичні стежки з Осмолоди. Цим путівником ми частково і користувались майже до спуску із Сивулі. Осмолода є кінцевим пунктом діючої узкоколійки, туди ходять маршрутки із великих міст, Калуша, т.і. Ми не встигли побачити узкоколійні потяги у дії, але враження справило те, що можна назвати тепловозом - кабіна грузовика 50-х років із залізними колесами.

Далі за путівником перейшли міст через Молоду із рештками недіючою частини узкоколійки. За картою, всі Горгани як артеріями перетнуті узкоколійками, причому із карти незрозуміло чи всі вони діючі і чи можна ходити ними через глухі ділянки Карпат, де колись розробляли ліс, а на мапі вони здаються такими зручними... Трохи пройшовши на південь вздовж Лімниці, по черзі переходим її через підвісний місток, далі назад на північ, біля труби повертаєм стежкою на схід до 2-ї притоки річки.

На самому вході в ущелину,утворену цією притокою на орографічно правому її березі у кущах шукати початок серпантинного шляху на Фашори. Серпантин добре протоптаний, на відстані 1-го переходу джерело, можна набрати води.
Зверху він переходить у шлях, що йде хребтом. На саму гору Фашори не виводить, на перемичці після неї є двоповерхова будівля, в якій можна переночувати. На вузенькій стежині біля неї зустріли коней, але вони прямували вниз, а нам треба було нагору. Тож ледве розминулись, боячись їх злякати. Так і залишилась фотокартка - напівтемрява, а із неї світиться білий кінь. Насправді є там ще чорний, але його зовсім невидно...

Вода є у критому джерелі далі по дорозі, там де вона вже піднімається нагору серпантином у лісі та трохи заросла. Є ще джерельце на лісовозній дорозі, що відходить направо траверсом - там ми умивались, дивуючись, наскільки чудовими краєвидами знову пригощають нас Карпати. Панорамний вид на Грофу, Коня Грофецького та інших наших старих друзів.

Розвели багаття на спеціальному місці біля будинку, злазили на другий поверх, де деякі фанати і залишились ночувати. А ми, інші, спали на підлозі першого поверху разом із якоюсь чорною білкою у димоході (не пацюком), якій закрили хід на ніч, щоб не підглядала.

18.07 (6-й день).

Продовжили підйом стежкою повз криницю з водою. Вона трохи заросла, йде серпантином у ліс.
Але спочатку поблукали трішки - вирішували чи можна йти дорогою до полонини Середньої. Трактори зробили її непролазною, ми звичайно намагались йти по повітрю, але декому не пощастило загрузти майже по пояс у багнюці. Замість лісистого схилу по карті, на місцевості побачили велику вирубку. Пощастило тільки продавцям лісу та збирачам чорниць, що стигли наввипередки на літньому сонці. Місцева дівчина мужньо змагалась із нами у зборах, але з якогось часу ми зрозуміли, що можна просидіти півгодини на одному місці, втримуючи очі від розбігання, але так всього і не зібрати...
Тож слово конкуренція втратило свій зміст. Десь через годину ми вже не мали змоги терпіти знущання Дімки-інструктора, який, звісно із любові до нас, сказав щось на кшалт "ви завжди скаржитесь, що не даю часу поїсти, ось і сидіть тут", а тепер на наші "забери нас звідти" відмовлявся примусити групу встати, витерти сині губи синіми руками об сині колінки і почвалати далі.

А далі були пошуки загубленого серпантину по каменях різної величини, порослих мохом, через повалені дерева. Нарешті пристойна стежка була знайдена, але на стежку хребтом ми не потрапили, тож пішли стежкою західним траверсом по лісовому чорничнику. Чарівна, якась майже казкова місцевість серед світлого лісу із клаптиками моху та чорниць. Біля джерела із малесеньким озерцем зустрівся іграшковий будиночок з добре проклеєними вікнами, що підійшов би і для зимового відпочинку. Від нього на хребет йде крута тропа вгору із червоним маркером.

На хребті вливаємось у добре витоптану стежину через жереп. Типова стежка у Горганах, як поті м виявилось - кам'яниста, оточена жерепом. Відрізняло її від наступних стежок тільки небажання губитись серед жереп у (так і кажуть "добра стежка", що і описує її ставлення до нас). Краєвид: зліва г .Середня, попереду Висока, на заході Горгани та вже знайомі Грофа і Паренки. Ігровець стає видним тільки з Високої, на яку стежка залазить серпантином.

Шлях до Високої із місця ночівлі займає 2-3 переходи, якщо не блукати чорницями.

Кам'янисте футбольне поле, що називається Ігровець, вразило нас своєю несумісністю із уявленням про "вершину". Звичайно, чудовий краєвид на хребет із Сивулями, на всі західні Горгани, на вершину із сумною назвою Кінець Горгану. І нарешті на саму гору Горган, недосяжну за річкою, яка мабуть уособлює всі Горгани і наш похід як такий, що присвячений їх підкоренню, або пізнаванню, якщо бажаєте. Чудернацькі нагромадження каменю для позначення самої вершини та викладені ним імена організованих Вась, що на ній бували, або цитати з їхнього буття.
Заворожуючій пейзаж заходу Сонця за поодинокі брили, що нагадують Стоунхендж.

Спуск на полонину Погар зайняв 1 перехід. Сама заболочена полонина була вже зайнята поляками, що знайшли єдину суху ділянку, тому ми попрямували трохи далі, де на горбочку та за ним теж можна було добре влаштуватись. Поруч виявилось і водоспадоподібне джерело, на карті воно якраз на крутому повороті червоної стежки на захід. Ми окупували джерело, наносили води, зварили смачну манку, якої поласували і поляки. Їм доводилось ходити повз нас за водою, тож наприкінці вечора ми вже добре здружились, виявилось що вони - троє студентів історико-філологічного напрямку, і шлях їх далі співпадає із нашим, тільки після Сивуль повертаючи у Бистрицю.

19.07 (7-й день).

Можна сказати, що рух цього дня ми розпочали о 16.15, оскільки лазання хащами, яким ми насолоджувались першу половину дня, до заліку не йдуть. Зранку ми не дуже поспішаючи пропустили спочатку поляків, маючи намір їх легко наздогнати, потім маленький дощик, і нарешті свої лінощі. Довго радились із Дімкою чому це на карті та сама червона стежка йде в обхід хребта та робить петлю у зворотньому рухові напрямку. Вирішили, що карта помиляється, і можна швиденько піднятись схилом "у лоб".

Звернули перпендикулярно основній стежині однією із багатьох місцевих стежок. Виявилось, що дійсно той, хто топтав її, добре знав куди йти - по чорниці або по малину, або у лісові хащі... але зовсім не на хребет. Стежка, що в якусь мить загубилась, кинула нас біля поля жерепу. Відправивши Дімку блукати і аж пообідавши від його очікування, ми нарешті разом рушили униз, на цей раз через хащі темного лісу, де перелазячи через чергове повалене дерево вище пояса, попадаєш у ями під камінням, із сизими шишками, що зриваються на слизький мох. Отже, повернулись на червону стежину ми о 16.15. І вирішили, що погрались, пора би і йти далі.

На горі Лопушна

Стежина по самому хребту погано читається, заросла кущами підліску. Тому пішли по стежині траверсом, що нарешті також вивела на кам'янистий хребет і стежку по ньому через жереп. Починаючи із цього хребта, відчули свою ві дірваність від людей, стежку через жереп давно не прорубали, і мабуть нею мало хто ходить. Кілька разів її губили, мужні люди в шортах та футболках пофарбувались у червоні полосочки, та нарешті вийшли на жадану Лопушну. Планували добігти цього дня до Сивулі, але увечері впав туман, стежку у жерепі вперед та назад накрило імлою. Вирішили робити ночівлю там де стоїмо, тобто на самій Лопушній вершині.

Поки щось було видно, знайшли місця під палатки на крутоватому схилі, місць саме вистачило для табору, що розповзся вершиною серед окопів, маленьких ялин та кам'яних нагромаджень, колючого дроту, кустиків чорниць. Порахували воду, виявилось десь по 300 мл на людину. Звичайно, на такій кількості не готували, відкрили консерви із запасу, з сухарями та сиром, розлили воду по кружках, заховавшись із своїм багаттям серед каміння.

20.07 (8-й день).

Прокинулись і пішли далі рано (о 8.30 :)), щоб не захотілось їсти. Помітивши росу на ялинках, я запропонувала збирати її у миски як додаток до тих чверть-кружки води, які ще залишились. Женя одразу зраділа пропозиції, швидко пообтрушувала сусідні ялинки... та почистила зуби :), про що ми і досі style='іноді згадуємо з приємністю. На Лопушній замість води знаходили і чорниці.

Стежка на Сивулю продовжується від вершини Лопушної біля тура, згодом трохи вправо-вниз.
Вона іде через жереп, легко губиться. На вільному від жерепу схилі стежка виглядає як заглиблення із викладеною з каміння стінкою. До Великої Сивулі йти близько години. На вершинному доті з каміння наш повітряний змій спробував на смак вранішні повітряні потоки. На шляху до наступної Сивулі пройшли повз поодинокий намет наших поляків - вони теж зупинились прямо на хребті, але вже на траві.

До Малої Сивулі йти 20 хвилин. Там можна залізти на вершинний стовп і, згадавши, що спускатись важче, ніж підійматись, злізти по плечах друзів, що і продемонстрував один із нас. Звісно, на фото все виглядає досить героїчно.
Почало натягати на дощ, то ми ще приcкорились на спуску, вирушивши далі об 11.10.

За 15 хвилин спустились до сідловини під Сивулею, на полонину Рущина - прямо до табору із самих полячок. Наші хлопці не встигли сповна втішитись цим видовищем, коли з-за кущів з'явились страшні поляки із сокирами... що ходили по дрова. Ми стали посередині галявини неподалік, попередньо сходивши за водою до маленького водоспаду - стежкою направо. Дрова і справді було важко знайти, але ми все-таки зробили чай із пряниками, до якого вчасно приєднались "наші" поляки, що нас нарешті навздогнали.

Неспішно передивились книжки поляків, з якими вони подорожують старим кордоном - із гуцульським фольклором початку минулого сторіччя, написаними українською мовою того часу, але латинським письмом. А також одну з тих дивних мап, які зазвичай так люблять розглядати у поляків українські туристи - випущену за відомостями першої половини минулого століття, але із точною прив'язкою до координатної сітки GPS-приймача. Після фотографування груп разом із великим синьо-жовтим прапором угорі, який вони доречі носили із собою, обміну контактами, взаємними підписами на книгах відповідно польською та українською мовами, ми вирушили далі різними шляхами.

Проминувши шлях на Бистрицю, що уходить вліво-вниз (на південний схід), ми дійшли до Пекла. Це мальовниче урвище, розписане шарами порід різного кольору, що розгортають перед наші очі історію місцевих гір. Зустрічаєм 14-й стовпчик польсько-австрійського кордону.

Біля Максимця

І далі робим широке коло понад урвищем - коло діаметром кілометрів 10, із ніжкою циркуля на горі Максимець. Поступово з-за нього випливають Синяк та Хомяк, позаду височіє Сивуля. До г.Тавпир 2 переходи із невеликими підйомами та спусками.

10-й стовпчик стоїть на добре помітному повороті зеленої мапяної стежки на жовту - спуск із хребта Тавпишірка, до якої ще 1 перехід із різким набором висоти.
На самому хребті за картою знаходиться біологічний заказник, але ми крім стежини через жереп нічого не побачили. Мабуть для того жереп і створений, щоб у ньому жили спокійно рідкісні види рослин та зрідка пролазили особливо неспокійні туристи.

1 перехід займає крутий спуск на сідловину серпантинною стежиною через ліс. Саме на цьому спуску після моєї думки "зараз впаду" позаду одразу почувся зойк - впала Таня. А за кілька хвилин ми з нею впали вже синхронно, розділені значною відстанню та кількома людьми. Мабуть, ми були б кращі у спорті "синхронне падання".

Цього дня ми планували заночувати на пер.Легіонів, але за картою не були впевнені, що там є вода і не знали наскільки реально дійти туди по світлому. Тож отаборились на перемичці та пішли шукати воду. Виявилось, ми були не самі такі, що не вірять у карту, - щойно ми поставили намети, нас навздогнала група людей середнього віку із запитаннями скільки до перевала та чи можна поставити свій табір поруч.
Переконали їх у тому, що до перевалу нема чого йти, а ми залишаємось на, бо просто дурні. Так воно в принципі і було :). Але ночівля на сідловині була гарною, в той час як до перевалу того дня дійшло досить багато людей, і там розгорнулось щось на кшалт інтернаціонального табору. Воду знайшли у джерелі на східному схилі - крутий спуск близько 10 хвилин. Там починається струмок - чим нижче спускаєшся, тим легше набрати.

21.07 (9-й день).

Перевал Легіонів

1 пер. До перевалу Легіонів виявилось дійсно 40 хвилин сонним кроком. І вода там є - струмок починається на схід з поїлки. Велика полонина для наметів крутиться навколо хреста - символа перемоги поляків, то є їх сакральна місцина. Обабіч хреста свічки та намети поляків і двоголовий герб, який ми змалювали на фольгу. Тут Ілля невдало впав на слизькому місці та серйозно пошкодив руку, переляканий похідний лікар перебинтував та розгрузив його.

1 пер. Продовжуєм рухатись в тому ж напрямі - вгору через пагорб до стовпчика 6, від нього стежкою направо. Весь час продовжуєм рухатись хребтом. Спочатку через ліс, минаєм поворот наліво через малинник, підіймаємось знову у ліс, виходимо до іншого малинника, ідем направо-вгору. Звідси починається спуск вліво полониною (позначеною на карті), що вкрита дивними жовтими квітами у зріст людини із чорним метеликом на кожній. Підіймаємось у ліс і повертаємо вліво.

Там у сосновому лісі закінчується одна нумерація стовпчиків (стовп 1), і перпендикулярно починається інша з 56-го (55-го з чимось). Дорога ділиться на дві, одна з яких відходить вправо-вниз за рухом. Треба спуститись по ній або стовпчиками, що йдуть різко вправо - на полонину з великими дубами, з якої добре видно г.Дурня. Йдемо стовпчиками, що продовжуються справа від галявини з дубами.

2 пер. займає підйом на Дурню шляхом через хащі та повалені дерева (такий вже він є, цей шлях, див. назву гори). У підніжжя гори напиваємось із струмка, закусуючи цукром. Виходим на хребет, де нас зустрічаються засмучені поляки - мовляв, скільки днів вже ходим Карпатами, а все дощ та дощ... Ми дивуємось, навіть відриваєм роти від черники та намагаємось втелепати, чи всі слова крім вже відомого "склепу" (магазин), ми зрозуміли вірно.
Переляк примушує нас навіть встати під рюкзак та поповзти далі.

А за поляками дійсно плазує чорна хмара. Дощик крапає на нас чверть години та біжить їх навздоганяти, залишаючи нам сонце у мокрих кизяках. Хребет повертає вправо, виходячи на траверс Дурні. Можна, звичайно, піднятись на саму гору, але ми краще ходитимемо конячими стежками, аби траверсом. Шлях до сідловини Дурня-Гропа займає 1 перехід.

Сходячи на наступну локальну вершинку, споглядаємо Хомяк по один бік та Дурню по інший, панорама на всі хомяково-синякові Горгани. 1 пер. з сідловини до Братківської. З неї видно вже Говерлу зліва від Петроса, та кепі Близниці, що виглядає із-за Свидовця.

Пішли гарною стежкою вправо, спочатку через кущіки, що схожі на маленький жереп - вона спускається ближче до правої границі лісу на полонині. У нижньої границі лісу повертаєм вліво до напіврозваленої колиби. Вода є в низкому місці справа від неї, де 2 хребти розходяться, в лопухах та кропиві. Насправді з вершини треба було забирати вліво, знайти початок струмка, де і починається стежка. Але стежка досить часто пропадає зверху, а з самої вершини знайти її майже неможливо. Це виявив Діма, коли вже як інструктор "Глобуса" повернувся до Братківської за пару тижнів та піднявся на неї із Свидовця.

22.07 (10-й день).

1 пер.Продовжуєм спуск по сусідньому хребту, що веде вліво - на схід. Ввечері ми, вже втомлені довгим днем, спробували спуститись правим хребтом, зайшли вже досить далеко, але карта підказала, що цим шляхом ми зробимо значний "гак", та ще й попадемо між кількома річками, які доведеться перейти. "Справжня" ж стежка на Свидовець - через сідловину між Братківською та Татарухою, тобто водорозділом.

1 пер. Стежка йде по полонині на схід, вище за колибу. Після виходу з лісу на полонину перевалюєм вверх-вліво через пагорб, далі вниз через полонину з чорницями, виходим до сідловини. На пагорбі у лісі повертаєм стежкою вправо (є одна прямо), продовжуючи шлях хребтом, що завертає поступово вліво, виводячи на полонину із старезними дубами, дерев'яним зробленим джерелом та метеозбірником для води. Звідти з лука на пагорбі добре проглядаються обидва хребти - Свидовець та Братківська і весь шлях з неї, окрім прихованого у лісі.

Спускаємось до перевалу, де стоїть двоповерховий будинок на масивному фундаменті, продовжуєм підйом у тому ж напрямі. Спочатку стежка йде лісом горизонтально, обходячи багнюку на дорозі лісом. Потім починається підйом рештками узкоколійки. Робимо спочинок на середині підйому.

1 пер. Далі стежка йде вліво через низькі кущі, схожі на жереп. Починаєм траверсувати локальну вершинку справа та поступово виходим на хребет. Перед очима панорама Свидовця зліва, видно озеро Трояска. Виходим на г.Татаруха з дірявим бидончиком на найвищій точці.

Під Тавпіширкою

Виходим на стежку хребтом. Щоб не підій матись на г.Трояска, траверсуєм її зліва та спускаємось до однойменного озера. Найглибша вода у піденно-західного берега, було б добре покупатись, але нам це не світить (змогли покупатись у цьому красивому озері тільки у темряві) - інструктор кличе на здійснення нових великих вчинків. Струмок із дзюрчанням впадає в озеро, потім витікаючи з нього вже кудись вліво-униз.
Замість розтопки використовуємо жереп, що конче потрібний на цьому лисому місці і навіть прикрашає пейзаж, відзеркалюючись синім у зелені озера, чи навпаки, але кольори тут досить дивні.

Зустрічаєм захід сонця на г.Унгаряска, куди радіально бігаєм (повзаєм), полишивши двох зовсім збитих та розбитих готувати вечерю. З Унгаряски дивимось на захід на вечірних коней полонини Шаса, вліво відходить хребет із г.Темпа. Вдалині губляться Сивуля та Братківська. Радіалка займає 2 години.

23.07 (11-й день).

Піднімаємось на шлях, по якому мабуть їздять машини, але не з боку Унгаряски, де є машинний серпантин, а навпростець схилом, що іноді важкувато. Шлях іде південно-східним хребтиком. До г.Стіг йдем 1 пер, обганяючи довжелезні лави поляків різного віку та інших параметрів. Цікаво споглядати як вони роблять свій обід на індивідуальних пальниках, ми теж обідаєм поруч на розвилку доріг. Ідем далі вліво - до сідла під Близницею 15 хвилин.
Підйом на неї 40 хвилин, спуск 15-20 хвилин.
Вітаємось із обома жандармами та прямуєм униз через Драгобрат на стоянку над Ясинями. Дійшли за 2-2,5 години. Біля багаття над світлом Ясинів, під дрязкіт пари дизеля на Рахів, прощаємось - хтось відїжджає додому (читати "на роботу"), інші залишаються, вирішивши з'їздити ще на Манявський водоспад. На тих і інших чатують пригоди, оскільки похід офіційно закінчився, і ми дозволили собі розслабитись.

Проводжаючі та від'їжджаючі на Київ повільно ідуть слизькою стежкою біля другої години ночі,

Всі разом

освітлюючі шлях поодинокими ліхтарями. Повільність викликана не тільки слизкістю шляху та невпевнен істюу стежці, а й тим, що ми орієнтуємось на місцевий час, за яким повинен ходити дизель - так підказали місцеві мешканці. Отож, ми приходимо на 58 хвилин "раніше", а дизель від'їжджає вчасно - звісно за київським часом. Ми не віримо, що до нього можна ще доторкнутись, але вже не можна навздогнати, і ще не знаєм, що автостоп у Ясинях серед ночі для чотирьох з рюкзаками то справа цікава. Але це вже зовсім інша історія...

Післямова.

Похід цей надихнула випущена у великий світ 2 роки тому мапа Горган, яку ми і спробували на смак тим же літом, а саму історію я дописала року минулого. За цей час Ілля, що власне розпочав похідний опис, встиг рік відслужити у армійській Київській частині, ближче до нас - аби мали нагоду навідувати; але приходили ми, мабуть, рідше, аніж хотілось. Вел, що своєю систематичністю та чітким, хоча дещо неточним описом подій змусив дописати і мене, (наприклад, йому чомусь здавалось, що ми не просто мандруємо, а весь час блукаєм навпомацки - мабуть далися взнаки відмінності між орієнтуванням карпатським та кримським), вже захистив дисертацію.
А найщасливіша подія цього часу, як на мене, створення Самілячої родини, адже познайомилась вони саме у цьому поході :-).

Але врешті для багатьох із нас ця історія не закінчилась і досі: вона продовжується там, де перетинаються шляхи із Карпат до Кавказу, Алтаю та Саян - місць, де ми побували за ці роки або куди ще дійдемо; продовжується кожного разу, коли зустрічаємо друзів - іноді біля штучного багаття, але краще коли у новому поході!

Розповідь про цей похід Валіка Хохлова