Єжиниє історії

І частина

Не ходіть без льодоруба йожики гулять,
малою кров’ю
або
Зима в Карпатах

3.02.2006 р.

Не знаю чому мене з самого дитинства так вабили гори. Можливо своєю таємничістю, можливо – далекістю. Тим більше не знаю, чому я зв’язався з Сьомою.

Як там не було, а я стою на київському вокзалі, очікуючи поїзд “Київ – Івано-Франківськ”. Крім мене ще шестеро духів: Гаїчка, Альпіністка, Псевдо, Меф, Вєталь і Термінатор. І двоє досвідчених бійців: Джозеф, що повернувся з Кавказу, і сам Сьома. Нас випроводжають Коля, Женя, Жмур та Маленький Йож. Обіцяють зустрічати з оркестром. Похоронним. Ну і так далі. Стоїмо, жартуємо. Термінатор намагається знайти “корінь зла” свого неміряно важкого рюкзака. Всі із заздрістю поглядають на 13-тикілограмовий рюкзачок Джозефа, а на обличчях читається:”Як там можливо?” Хе! А виявилось-то, що половину того рюкзачка складало бухло і хавка, не врахована розкладкою(!!)

Вже далеко за північ... З нашого купе льються пісні під гучний акомпонемент реготу. Ніхто вже й не робить нам зауважень, бо, зрозуміла річ, що це дарма. (Нічого подібного! Ми тихо-тихо так співали, навіть у сусідньому купе не було чути (прим. ред.))

4.02.2006 р.

Славне місто Франківськ! Очікуючи “гелікоптер” до Верховини, ми весело поглинаємо морозиво. Якихось –5 °С. Жарко ж! У шофера лізуть очі на лоба від нашої купи рюкзаків, якими ми забили всю маршрутку... А взагалі там люди добрі і привітні.(Тільки грошей хочуть (Прим. ред.))

Їхати довго. Ландшафт поступово змінюється з рівнинного на гірський. Ось Надвірна, Яремча, Ворохта... А це коло Черемошу притулилась Верховина. А далі – до Берестечка (Дземброні). В нас ще є час походити по ринку. Ніде, певно, більш не знайдеш “нових шкарпеток з чистої шерсті”.

Мене переповнює дух від такої довгожданної зустрічі з горами. Ну от, четверта вечора, ми виходимо на свій маршрут. Підіймаємося вгору, туди, де, вірячи дорожньому вказівнику, має бути Чорна Гора або по-іншому Піп Іван.

Через 2 години ми зупиняємося біля коша. “Тут будемо жити”, - каже Сьома. За приїзд ми дружньо пускаємо “Миргородську” по колу і дружньо сміємося з Лапіністки, яка останньою розкусила секрет мінералки. Я за імпровізованим столом по-звірячому нарубую ковбасу. Подумавши трохи, приходимо до висновку, що ніякий Демоніст з мене не вийде. І так вистачає Мефістофеля і Біса. 

Остання спокійна ніч в домі. А завтра – нелегкий маршрут. (а сьогодні-пісні до 2 ночі... чи коло того. Фото прикладено (Прим. ред.))

5.02.2006 р.

Я, Вєталь і Термінатор з криком “Миски к бою!” будемо всю нашу колючу братію. Восьма – і ми вискакуємо з коша. Сонце підіймається над безіменною горою, яку огортає химерний туман – звична і невід’ємна річ Українських Карпат. Десь за годину ми виходимо з зони смерекового лісу. Як справжній джигіт, Джозеф двічі підіймається на гору: ненароком кидає вниз рюкзак і знову лізе за ним.

Тим часом вітер з висотою посилюється. Надіваємо балаклави, премо далі, лишаючи позаду просто неземні краєвиди. Сьома з єхидною посмішкою поглядує на їжей, думаючи:”Коли ж ви здохнете?” тим часом єжи й справді міняються з виду: нашорошують свої голки, висовують язики, сопуть, як дизель-поїзд, і стають зовсім неохочими до балачок. Може це і є горняшка? Хоча у Джозефа горняшка проявляється по-іншому: його сушить.(То все від “Миргородської”, мабуть (прим. ред))

З вигуками:”Зік хайль!” “вєлікій Гєрманія” бере штурмом першу гору на своєму шляху – Смотрич, 1800 з хріном. Проте це ще не Чорногора. Вже за нею височить обсерваторія, до якої ми добираємося ще 1,5 – 2 години. Фото топлес з льодорубами і ми маслаємо далі. З Піп Івана (2020 м) добре видно за якихось 15 км румунські гори і весь хребет Чорногора аж до самої Говерли.

Невеликий привал, сало з часником, чай - і Сьома нас далі пинає. Під дикі вигуки Мефа ?Маслать!? і смачні шмаркання ми проходимо через ряд вершин і скочуємося, як мішки баласту, в долинку, шукаючи захист від вітру. Вже зовсім темніє, дорога забирає останні сили, а вітер нас жене і жене. Лапіністка бачить невідомо звідкіль світло і мою ауру, на що я кажу, що за нами спускаються духи. Гаїчка суне на броні, як міні-танк, ні на крок не відстаючи від мене, через що мене починає брать досада: хоч не хоч, а треба вставать з снігу і далі волочить ноги.

Перша ночівля на снігу під Бребенеску (2032 м). Напівзавалена палатка, холодні спальники і дубові бакани, які лише через 5 хвилин злазять з ніг. Термінатор, відігрівши свої акумулятори, носиться по всьому таборі, не боячись ні холоду, ні вітру. Окреме слово тут слід сказати черговим Мефу, Лапіністці і Псевдо за оперативність, а ще індивідуально Мефу, який щедро роздавав срачі і змушував що-небудь робити, аби не замерзнути.

6.02.2006 р.

Вилазити з палатки виявилося ще важче. Потрясши свою флягу розумію, що вночі не було навіть –40 °С.

Поки всі снідають і збираються, доводиться танцювати кан-кан. До речі, ходити по своїм справам теж не зовсім приємна річ.

Вихід ми проспали через погану видимість. Відразу згадався мультик ?Йожик в тумані?.

Меф все допитується в Гаїчки, чи не снились їй маленькі гайченята. Псевдо намагається зловити кадр, Сьома як завжди на чолі команди, незворушний, мов фюрер (хе-хе! Не дарма його в ?Глобусі? фашистом прозвали!), Джозеф - замикаючий, час від часу щось наспівує під ніс щось на зразок ?Давай зажаримо їжа...? Вєталь і Термінатор ідуть, мов хмари, що тиснуть над нами. Альпіністка волочить льодоруб за собою, мов пудову гирю, а на обличчі:?Умру, но ?Фатит!? не скажу!? Одним словом, всі задовбані, але задоволені, мов жирафи.

Проходимо мимо Гутин Томнатика (2016 м), в кошках беремо Туркул (1933 м), під яким притулилося найвисокогірніше озеро України Несамовите (чому саме Несамовите - зрозуміло. Побули б ви там!). Біля кожного стовпця серце завмирає і тьохкає, мов поранений вуйко: марні надії - Сьома йде далі і далі не зупиняючись.

Ось нарешті привал. Сьома обіцяє ночівлю в кошах, якщо ми будемо гарно маслать (маслали ми нічого так, а коші так і не побачили).

З Пожижевської гори з одного боку видніється велична Говерла і славний Петрос, позаду - Піп Іван і наше спокійне життя, з яким ми розпрощалися в Дземброні.

По черзі тропим дорогу, спускається вечір, сонце заливає внизу долину багряним туманом, ніби пророкуючи, що прольється єжина кров... Тихо, гарно, вітер стихає, тільки чорний Петрос вселяє їжам страх. Ми підходимо до Говерли і ставимо свої коші, зариваємося в спальники і чекаємо хавку.

Поївши і попивши, хочеться вилізти надвір. Як не дивно – повний штиль, місяць аж сліпить очі, зорі блищать і над всим цим панує Говерла – справжній рай для йожиків! Ну в таку погоду гріх не сходить “по ділам”. Лапіністка весь цей час триндить по трубі, жаліючись всім подружкам, як погано тут ходить в “удобство”. Да-а, баби – зло.

Меф і Псевдо в одних бахілах і поларових носках бігають по табору. Ну справжні поларасти! Псевдо вдумливо говорить, що треба було б виставить тому мужику, що придумав полар, ящик пива. Ну хоча б посмертно.

Ось так закінчується ще один день в єжиному таборі.

7.02.2006 р.

Четвертий день в горах зустрічає нас поривистим вітром, що чимраз дужче наростає і грозиться знести наші коші в ?нахєр?. Джозеф, мов снігова людина, що не боїться ні холоду, ні вітру, квапить їжей: ?Если через час мы отсюда не уйдем, то через два - улетим?. Погода явно починає псуватися. Це розуміють всі. Попереду лишилась ще одна гора - Говерла, що вселяє майже священне благоговіння. Чи пустить вона нас до себе?..

Йти важко. Доводиться боротися із скаженним вітром. Ось проходимо повз табличку “1900 м”. Наша єжина процесія розтягнулася, мов жувальна гумка на сонці. Сьома велить діставати мотузку і йти в зв’язці. В його коротких небагатослівних командах переважає на диво зрозумілий всім без виключення мат (ось виходить в чому секрет радянського командування в 2-ій світовій!).

Мов вагітні бегемоти ще через деякий час ми виповзаємо на самий вершечок Говерли. І тут... Я не в змозі передети всю гамму почуттів і відчуттів від побаченого. Сьома каже, що тепер ми стали “трохи джигітами”. 2061 м. Тепер я знаю, що з Говерли моря не видно...

Відпочивши 5 хвилин ми починаємо спуск з північного схилу. Вітер відразу зник, проте не на довго. Тепер він нас жене в спину. В зв?язці погано йти (як виявилось, без - теж). Хтось падає, а за ним падають й інші. Ми розв?язуємося і далі йдемо, хто як може. І тут почався, що називається, сракопад. Першим полетів униз я (так як на двох ногах просувався занадто повільно, ніж того хотілося). Я роблю відчайдушні спроби зарубатися, та все дарма. В очах починає все пливти, я думаю, що це сон і не більше. Тим часом роблю невдалу спробу перевернутися і зарубатися. Я погано усвідомлюю, що зі мною відбувається. До лісу ще метрів 200. Я дивлюсь униз, ніби прощаючись зі світом...

З диким криком ?рубісь!? до мене підскакує Сьома, що стояв метрів за 40 від мого падіння внизу. Я в?їжджаю зі всього розмаху в його льодоруб... Жаль. А я так хотів сам зарубатись. І хто тепер після цього я?

Тільки Сьома відходить в сторону, як зривається Лапіністка. Він мені кричить: ?Рубі!? Я флегматично озираюсь вправо - на схилі нікого нема, хто б падав, озираюсь вліво - Лапіністка вже внизу, пролетівши від мене в метрі. Тут серце не в кожного витримало б... От що значить ?самоходна? баба!

Я вже не спускаюсь, а сповзаю, як мішок багна. Ноги не слухаються, через кожні 5 - 10 метрів падаю на льодоруб.

Ось нарешті зона лісу. Рештки їжей неквапно зкучковуються навколо Сьоми. Він перераховує вцілілих. ?К стати, с Днем рождения!? - чую на свою адресу. Таки так. Наш паровоз рушає далі, замикають всю цю кавалькаду два іменинники, які ще довго сперечаються, хто з них краще і ефектніше летів.

Привал в затишній альтанці серед вікових смерек.

Сьома врочисто оголошує, що наша єжина експедиція в аутдор добігає кінця, тобто програма мінімум виконана. Тепер нам дорога або до Львова і день там, або день відпочинку і повернення через Франківськ. Другий варіант більш по душі замученим їжам.

Кілометрів 10 – 12 і ми стоїмо у коша однієї привітної господині. Сьому тут вже знають, в “Глобусі” – бояться і не пускають.

Гріємо свої лапки, сушимо голочки, розпаковуємося. Поступово кімнату наповнює удушливий аромат шкарпеток. Баби, пардон, прєлєстниє лєді, вовтузяться коло печі, джигіти накривають святковий стіл – одним словом, правильна вальгала. На вулиці жарко: -15 °С. Згадуємо ночівлі на хребті і сніг, що падає з конденсатника на ніжну єжину мордочку, що означає: “Пора вставать!!”

Так не буває: електрика, дрова прямо за хатою замість газової грілки, тапчани...

Сьома знімає сухий закон на радість Джозефу і Мефу, бриньчить гітара, всі дружньо підтягують традиційну “Гогію”. Я з Термінатором викочуємо ананаси “шайбочки”, спершу доводимо їх до кипіння, а потім викидаємо в нахєр (аутдор).

В Сьоми народжується думка вкинути мене в річку. Мені це подобається, а Сьома тим часом дає задній хід, мовляв, хворий і в облом зараз шукати мені Прут. Ну, той хто шукає, той завжди знаходить. Прямо за хатою... Мене йдуть топити Меф, Термінатор, Вєталь і Псевдо – наш фотограф. Класно! Майже тиждень ж не мився!

Лягаємо спати. Сьома і Джозеф - як справжні монархи. На інших нарах - Вєталь, Псевдо, Термінатор; Гаїчка і Лапіністка (а ми ж гигочимо: вже по бабам Лапіністка почала шляться. Хе! Побула б з нами ще трохи і від пацана її точно не відрізнили б!); я та Меф. З льодорубом посередині! Як в старі добрі часи середньовіччя лицарі робили. Тільки замість льодоруба меч клали. Не зручно так спати, але що ж поробиш! Тим більше, що Меф хропе, аж вікна здригаються...

8.02.2006 р.

І почався день п?ятий. І сказав Сьома: ?Вставайте ежи! И Coldrex мне дайте!? Чайок, що лишився звечора в термосах, був як ніколи доречним. Єжи потроху заворушились і потянулися сонно в аутдор. На сніданок - макарони по-джигітськи. Мені лишилось тільки кастрюлю довго драяти. Лапіністка демонструє свої знання в царині літератури. Ну, ?Алхіміка? я теж читав, а так би вона однозначно не згадала б епізод з мордобоєм.

Традиційно дуплим на виході, за що Сьома щедро виписує всім тридцатник віджимань. А хтось перед тим говорив, що Сьома рідко став віджимать...

Йдемо до Ворохти. Годину йдемо, другу... може в Сьоми спитать, чи довго ще до станції, та й сам здогадуюся ~20 км. Лапіністку в кінці кінців спокушає моя фляга з недопитим коньяком, що гордо теліпається на рюкзаку. ?Что-то мне пить хочется...? Гаїчка теж нічим не гірша Лапіністки. Хоч вони називають мій 5-зірковий ?Марсель? ?шмурдьом? і приходять до висновку, що треба їм самим свій шмурдь носить, бо те, що ми п?ємо, їм, вибачте, не подобається.

У Ворохті ловимо ?гелікоптер? до Франківська. Я з Псевдо співаємо українських пісень, аж поки обоє не засинаємо.

У Франківську кажуть, білетів нема. Перспектива ночувати десь в аутдорі за вокзалом нас не приваблює. Тож ми їдемо на шайтан-арбі у Львів.

До речі, за 5 гривень у вареничній навпроти франківського вокзалу можна зжерти тарілку вареників з лівером і салом та ще й випити львівського пива. Потім нам з Мефом це пиво треба кудись діти. Поки ми бігаємо по вокзалу у пошуках аутдора, Сьома нам виписує полтіннік. За запізнення. Дорого вийшло, щоб відлить: 50 коп і 50 віджимань.

Завалюємося в автобус з надією відіспатись. До Львову 4 години їзди. Втім всюдисущий Меф не дає заснути ні Лапіністці, ні, як результат, мені. Добряче вдвох її діставши, шукаємо нову несплячу жертву. Безсмертна Гаїчка, як міні-танк, не реагує на жодні ворожі обстріли. Спать мені уже не хочеться. Згадуємо з Мефом своє студентське і коротке єжине життя. Хм, тепер у Мефа є стимул боротися за диплом. Який? А ви в Лапіністки спитайте (Хехе... Таки спитайте (прим. ред.))

Проїжджаємо через ряд сіл. Меф: ?О! Знайомі місця! Я тут позаторік у дружбана на весіллі гуляв... А в цьому селі гарний самогон розливають...? Меф у нас автостопщик. Всю Україну об?їздив так.

З криками ?Шмурдя!? ми в?їжджаємо у славне місто Лева. Я з Мефом вигадуємо, що б таке зробить у Львові. Зайти в кав?ярню, нажратися пельменів... Залізти на міську ратушу, чи поставити в центрі свої намети з написами: ?А ми за Янека?. Останній жарт був явно б останнім...

22:40. Пересідаємо в маршрутку до залізничного вокзалу. Перед від?їздом з Києва ми заснували політичну партію ?А як?? Ну одні ж кажуть ?Так!?, інші - ?Не так!? Були ще варіанти: ?А куди??, ?А навіщо?? І ось ми їдемо вечірнім Львовом. І уявіть собі такий малесенький бігборд із здоровенним гаслом ?Досить!?, що по-єжиному ?Фатіт!? Жаль, що водій не зрозумів нашого дикого реготу.

23:10. Ми намагаємося взяти бодай якісь квитки на Київ. ?Поїзд ?Львів - Аутдор?, пробачте, Луганськ, подано на 4 колію?. Нас зустрічає провідник з характерною донецькою зовнішностю, кажучи: ?Ваши матрасы не покатят, надо брать постель?. На що ми його культурно посилаємо.(Ніфіга! Ігноруємо, а не посилаємо (прим. ред.)) Зайшовши в поїзд ми потрапляємо в якийсь інший світ. ?Проводник явно за Януковича?, - зазначає Сьома і для підняття настрою починає наспівувати ?Разом нас багато?, переходячи потім з Джозефом на німецькі марші. Вам ще дивно, чому Сьома фашист? До речі, місця у нас, як і слід було чекати, виявилися в прєднахєр?ї.

Тут власне й почався ?разбор полетов? від Сьоми. Всім дісталося і всього: і горіхи, і на горіхи...

В Здолбунові, якого ми з Мефом нетерпляче чекали, вигребли весь буфет і традиційно набрали морозива. Мда-а, таки єжи не чекали, що Меф купить на цей раз... шампаньське(!). З вигуком: ?Где дают? Что дают?? - Джозеф підскочив з полки. ?Алкоголь - средство поддержания разговора?, - згадались його слова. Тут не витримав і я та й записався в його фан-клуб. Таки вміє з гітарою та-ке виробляти... Жаль, що ?Брантозябру? того пізнього вечора ми так і не почули. А так би точно висадили десь під Шепетівкою.

9.02.2006 р.

Після сніданку Сьома нам з Мефом нагадав про віджимання, які після півночі удвоїлись. Я хотів був Сьому уломать віджаться для ефектності на пероні, але за зайвий базар він накинув мені ще 20. Ітого - 120, у Мефа - 200. Так, згадалося також, що я вже тиждень не робив ранкові ?процедури?.

Зустрічали нас без оркестру. Коля і Женя. Після недовгої церемонії Сьома сказав: ?Все свободны?. А я додав: ?Следующий набор ежей - 15 сентября?...

На цьому моя байка і завершується.

Слава Аллаху, що скільки виїхало, стільки й приїхало їжей.

Особлива подяка моїм спонсорам: Колі, Термінатору, Сьомі, Жмуру, Лапіністці і Вєталю. (маааскалькім язиком: ?А мінє?? (с) pseudo)