Пік Леніна 2015

Якось стався виїзд в Киргизстан одночасно й неочікувано, й сплановано. Спонтанно тому, що вирішив їхати за місяць до експедиції. А сплановано — через те що мав мету зійти на пік Леніна ще у торішньому сходженні на Ельбрус. Мрія ця була десь далеко. Гадав що сходжу туди обов'язково, може навіть у наступному році. Але через те що було потрібно серйозно готуватися та підбирати спорядження, рішення все відкладалося. В гори я ходив до висоти 5600 — Ельбрус та трек до базового табору Евересту. На мій погляд, фізична підготовка в мене була присутня. Останній рік систематичних занять: біг кожні вихідні по 15 км, велосипед по 100км, взимку бігові лижі по 25км. Так що вважав я що готов буду до сходження. Але сталося не так як гадалося.

У цьому сходженні я згодом зрозумів, що не можна ходити в горах “на межі”. Потрібно, щоб вистачило сил не тільки піднятися, але й повернутися. До того ж своєчасно. На підйом використовуєш тільки третину сили, але основні потрібні на те, щоб спуститися.

***

Початок поїздки якось не складався. Спершу наш рейс перенесли на добу, й довелося повертатися й два рази їхати на летовище. Але я був не один такий, тому виїзд в Ачік-Таш перенесли для всієї групи. Але потім з'ясувалося, що мій багаж не прилетів, тому мені залишалося ще ночувати в Оші. Дивне відчуття, коли ти дивишся на свою групу що уїзджає на довгоочікуваних автобусах, а ти сам дивишся на це та нікуди не їдеш. Але мене врятував технічний директор Аксай Тревел, який їхав наступного дня й взяв мене з собою.

Не дивлячись на технічні труднощі з авто, ми приїхали всього на пів дня пізніше моєї групи.

Дві ночі ми жили в Ачік-Таші. За цей час я встиг сходити на на найближчу гору, до 3990метрів висотою. Та зміг запустити процес акліматизації, який в мене зазвичай проходить яскраво, але не дуже приємно.

На ранок другого дня ми вийшли до базового табору на висоті 4400 (табір 1 на льодовику Леніна). Частина речей у 19кг баулі поїхала на конях. А свій рюкзак з 15 кг я поніс сам. Ми вийшли о 8:00 ранку, за годину були вже на “Луковій поляні” , й тільки о 14:00 в нашому базовому таборі. Сонце нещадно пекло опівдні, тому я йшов заморений спекою. До мого приходу вже багато хто встиг поставити свої намети. Тому довелося тулитися зі своїм Marmot де вже залишилося місце.

Можливо через сонячну погоду, а може через гарні види мені табір прийшовся більше до душі у порівнянні з Ачік-Ташем. Тут здіймається величезна та красива стіна пика Леніна. Десь поодаль можна побачити тоненьку нитку стежини, на якій чорні точки альпіністів.

На другий день, ми навіть побачили як зі стіни сходить величезна лавина. Здавалося, що вона дуже повільна, але можна було уявити що “там” швидкість була величезна. Лавина потроху повзла вниз, та почала перекривати тропу. Чорні точки почали швидко зсуватися вбік від лавини. Після обвалу вони ще якийсь час залишалися там, але потім повернулися на тропу. Кажуть, тоді унесло частину рюкзаків, які покинули, убігаючи від лавини.

На наступний день в нас почалися льодові заняття. Ми вдягнули спорядження та всією групою пішли на льодовик. Там вчилися ходити в зв'язці та тримати льодоруб.

***

Повернувшись у табір, ми розділилися по зв'язках. Отримали висотний намет Канченджанга та харчі. У нашій зв'язці було п'ятеро. Розділивши порівну спорядження, склали рюкзаки та лягли швидше спати. Вирішили нашою зв'язкою встати за годину раніше загального підйому, щоб зібратися своєчасно о 5тій ранку. Так і сталося. Вже о 6:30 ми були у початку зльоту льодовика. Одягли кішки, каски, льодоруби та почали підйом.

Перший підйом на 5400 доволі важкий. Ми перестрибували льодові тріщини, піднімалися по стрімкому схилу по мотузці, обходили лавинний винос. Йшов я у загальному темпі, але розумів, що для мене це межа можливостей. Десь на 2/3 нашого шляху двом людям з нашої зв'язки стало зле. Вони йшли повільно, ми увесь час зупинялися перепочити. Тому наш шлях до табору 2 на 5400метрів зайняв 8 годин.

Та потрібно було поставити намет. Тоді я почав готувати місце під нього з ще двома учасниками нашої зв'язки. Троє мучилася гірською хворобою сидячи на снігу. Мені теж було таке собі — від кожного різкого руху боліла голова, але в цілому я відчував себе не так вже й погано.

Табір на 5400 розташований ближче до кам'яної гряди, вище “сковороди” на якій сталася трагедія 1990 року. Ніхто далеко від табору не відходить, бо навколо багато тріщин. Сміття та все інше скидається в найближчу тріщину. Світосприйняття істотно змінюється у тих, хто там живе.

Намет Карченджанга не розрахований на п'ятьох, тому ми спали на боку. Я спав зі сторони входу, та на мене всю ніч задував сніг. Але було хоч яке свіже повітря. Зі стін дощем стікала вода. Зранку у декого був сильний головний біль, температура.

Та все ж в нас був акліматизаційний вихід до висоти 5800. Кожен це робив аби як, кожен сам по собі або маленькими гуртами йшов собі як міг. До куди зміг піднятися, звідти й шов назад. Частина людей вирішила спускатися вниз з табору. Тому другу ніч тут ночували втрьох в наметі. На ранок, залишив намет, їжу та теплі речі, пішли вниз і ми.

У таборі 4400 в порівнянні з 5400 здається є цивілізація та комфорт: власний намет, вода, велика столова та триразове харчування. Здавалося наче ти в санаторії. Відпочив у ньому два дня, мі вирушили знову у табір 5400.

***

На цей раз шлях зайняв шість годин, а не минулі вісім. Не дарма казали, що другий раз буде набагато легше. Так воно й було, організм набагато краще переносив висоту після акліматизації. Також було потрібно нести менше речей.

В таборі 5400 погоди не було. Й ще її не повинно було бути 3-4 дні. Мої два товариша по зв'язці вирішили йти вниз. Аби там перечекати негоду та спробувати піднятися у іншому виході. А я ж вирішив залишитися тут, та якщо раптом наша група піде вгору, я мав приєднатися до неї. Так воно й сталося. Після другої ночі ми вирушили на 6100 у табір 3.

Мене відрядили в нову зв'язку-намет, в якій одна людина теж пішла вниз. Шлях до 6100 складає з двох злетів. Обидва стрімкі. Перший легший, а другий довгий та важкий. Сніг мокрий, глибокий, обзору ніякого нема. Так і місиш снігову кашу. Другий зліт зовсім мене доконав. Ми йшли по 50-60 метрів, сідали у глибокий сніг та відпочивали. Знов підіймалися, щосили йшли вгору, знов валилися в глибокий сніг й знов переводили дух. Цього разу я ніс намет, речі, їжу. Тому вага рюкзака нагадувала про себе. Інколи я дивився вгору, та здавалося, що гора недосяжна. Та коли я вже зовсім знесилив, з'явилася вершина. Бажалося добігти та швидше відпочити, але бігти не було змоги. Лишалося лише тільки крок за кроком йти повільно вперед. Нагорі знайомі обличчя, намети та наш майбутній табір. Дістав лопату та почав рити майданчик під намет. Погода ніяка — сніг та сильний вітер. Всі намети заховані в ямах, або закриті сніжними стінами, це хоч якось рятувало від вітру.

Поставивши свій намет та влізши туди вчотирьох, залишок дня та вечір топили сніг, пили чай та заливали термоса. На наступний день, одна дівчина вирішила, що час йти вниз. Для неї 6100 й була її вершина. Але на її місце прийшов інший учасник. Ми провели весь наступний день в наметі — за розмовами, топкою снігу та відпочинком. Ввечері нам сказав гід Руслан, що завтра підемо на штурм гори. Тому ввечері ми зібралися, залили термоса та полягали спати.

Підйом о першій ночі. Я ще трохи полежав з пів години та спонукав себе встати. Усі мовчки збиралися. Без розмов та галасу. Якась напруга стояла у цих зборах. А на вулиці було морозно, снігу не було, що само по собі добрий знак.

***

Вийшла група з Роздільної о третій ночі, та почала спуск на перевал. Я трохи забарився та вийшов на десять хвилин пізніше. Увесь час між мною та групою зберігалася відстань, але я ніяк не міг наздогнати їх. До того ж ще й система увесь час спадала, але поправляти я не хотів, аби не гаяти часу. Біля “ножу” я все ж таки наздогнав групу. Та нарешті підтягнув проклятущу систему. Ще трохи, й я вже лізу вгору по ножу за попередніми ліхтариками. Коли ми пройшли ніж, сонце зійшло. Відкрився чудовий краєвид гір навколо, але я не зважав на них — треба було йти, йти, йти. Нагорі ножа група чекала всіх, я піднявся передостанній. Руслан наказав мені йти вниз, бо я дуже повільний та попросив рацію. Але я відповів, що затримався в таборі та були проблеми з системою. Рацію також не дав, бо вважав, що брав її для себе. До речі, у Руслана не було з собою рації, бо усі сіли ще на Роздільній. Далі я намагався йти серед перших, тримаючи темп групи. Якось Юля мені сказала, що в неї мерзнуть ноги. На найближчому привалі ми зняли з неї взуття та відтерли ноги. Далі поклали дві зігріваючи стельки та рушили вгору.

На самому плато я почав втрачати темп. Наша група розтягнулася й я йшов ближче до останніх. За мною йшли людей 5-7. Ставало все важче та важче. Кожен крок потребував нових зусиль, а їх ще було багато попереду. Йшов я все повільніше та повільніше. Якось група з Русланом пішла дуже сильно вперед, зайшли на один з бугрів та сиділи чогось чекаючи. Якраз був час зв'язку за базою (12:00) та я подумав, що Руслан чекає на мою рацію. Щосили я прагнув дістатися цього бугра, але виходило йти дуже повільно. Дійшовши до групи з'ясував, що Руслан не знає куди йти. Відав йому свою рацію та сів відпочити. Побачив як плаче Юля, вона дуже втомилася та хоче повернутися назад. Мені було шкода її. В решті решт частина людей вирішила йти вниз, десь п'ятеро Як я зрозумів, Юля пішла з ними.

Пройшли два подорожніх чоловіка. Казали, що так же нишпорили по плато в пошуках вершини, але не знайшли. Та тепер повертаються вниз. Руслан пішов шукати дорогу, а вся група залишилась сидіти на снігу. Але згодом все ж підійшли до нього та почали радитися. Я також підійшов, та сказав, що в мене є навігатор. Вирішили йти орієнтуючись на нього. Але, оскільки сил в мене вже не було та йшов я повільно, то хлопці йшли попереду. А я йшов, тримаючи GPS у руках, та вказував дорогу. Так ми й шли, доки Руслан не вирвався вперед, мабуть згадавши напрямок. Група попрямувала за ним. А я залишився знов позаду, та пішов по розставлених Русланом прапорцях.

***

Так я і йшов годину, а може й дві. Доки не зустрів Василя, з яким був в наметі на 6100. Він повільно почимчикував за мною. Ще за нами йшов якийсь чолов'яга, як ми згодом з'ясували, це був Олексій — керівник харківської групи. Ми йшли дуже повільно, та згодом Олексій випередив нас. З часом ми підійшли до крутого злету, але не знайшли прапорці. Часу з моменту виходу вже сплинуло досить багато, сили танули, погода почала псуватися, а йти ще було далеко. Я не зміг знайти слідів нашої групи, бо їх вже замело. Це спонукало нас тропити сніг самим, що ще сильніше зменшувало наші шанси на успішне сходження. Василь запропонував вертатися. Вже було близько 14:30, це час Ч, до якого ми повинні були зійти на гору. Василь доводив, що час вертатися. Я ж розумів, що до вершини залишилось зовсім трохи, та якщо зараз повернемо, то змарнуємо сили вкладені в експедицію. Так ми стояли й міркували що ж робити. Якоїсь миті я вже був готовий повертати, але було якось прикро повертатися, якщо до верху залишилося трішечки. Ще трохи поміркувавши я зітхнув, та сказав Василю, що все одно буду йти вгору. В своїх силах я певен, бо в мене є пальник, балон, два навігатора, лопата. Він теж подумав та вирішив йти зі мною.

Ми почали здійматися на горб, перед яким стояли увесь останній час. Та пройшовши ще трохи, я побачив прапорці. Чому несказанно зрадів, бо це вказувало на те що наш шлях вірний. Піднявшись на горб, ми вийшли на пологу частину. Раптом я побачив наших, які вже верталися з вершини гори. Вони підійшли до нас та Руслан запропонував йти з ними, бо вже було 15:00. А до вершини йти ще дві години.

Я взяв в нього рацію та сказав, що ми поп'ємо чаю та вирішимо що ж робити далі. Вони пішли далі вниз, та швидко зникли з поля зору. За нашими пройшло ще 2-3 людей, котрих я привітав “з горою”. Ми ж попили чаю, та не довго вагаючись вирішили йти вгору...

Залишалося всього 80 метрів набору висоти, та я вже не міг вертатися...

Чимчикував я дуже повільно, ноги налилися свинцем, давила задуха та катастрофічна нестача кисню. Усі “приваби” гірської хвороби відкрилися повним цвітом. Нам залишалося пройти два підйоми до вершини. Перед другим ми зрозуміли що він останній — це вона. Василь пришвидшився та значно випередив мене, з часом він кинув рюкзак та пішов далі. Я ж, як не намагався наказати своїм ногам рухатися далі, вони не хотіли слухати мене. Йшов я надто повільно. Довелося також кинути рюкзак, але швидше від того не стало. Мало помалу, я все ж зійшов на вершину. Це було першого серпня, рівно о 16:33.

***

Від втоми не було сил навіть зрадіти що ми нарешті зійшли. Я сів якийсь час перепочити, та не міг зрушити з місця. Потім, здолавши себе, встав та підійшов до бюсту Леніна. Тільки зараз почало доходити, що я на горі, що я зробив Це! Просто не міг у це повірити, що все ж мені вдалося здійнятися вершини! Погода ж зіпсувалася, навколо біла імла, нічого не видно. Ми зробили пару фото, пару відео та було йти вже вниз. На горі ми були всього 20 хвилин.

Василь досить швидко спускався, а в мене ноги вже просто не йшли. Він кричав мені: “Давай швидше!” А я, хоч й прагнув йти швидше, але нічого не міг з собою вдіяти. “Ноги, ноги, ворушіться!” - кричав я про себе. Ми знайшли наші рюкзаки, випили трохи залишків чаю й попрямували далі. Все сильніше замітало, так що не видно вже й слідів, які залишалися від нашої групи. Залишалося орієнтуватися тільки на прапорці. А це означало, що треба було тропити шлях у снігу. Також я у весь час звіряв шлях з записаним в годинник GPS-треком. Василь йшов позаду, через те що попалив сітчатку ока й нічого не вже не бачив. Хоч ми йшли назад по прапорцях, але місцевість була невпізнанною, наче ми тут були вперше. Так ми помалу спускалися. Мій годинник почав заледеніти, весь час доводилось протирати табло, щоб хоч щось роздивитися ньому.

Сутеніло, як ми спустилися на плато. Якийсь час йшли у сутінках, тоді ще було видно прапорці. Але як реально стемніло, стало спускатися складно. Не було ніц нічого не видно. Навіть стежину, яка йшла прямо вниз, було не розгледіти. Ми вирішили зупинитися, перепочити. Та вийти на запланований на 22:00 зв'язок. По рації я сказав, що зупинилися на 6900. Юрій сказав нам, щоб ми зупинилися та чекали його на місці. Вирішив так й зробити.

Тим часом чай в термосах вже скінчився. Тому ми вирішили розпалити пальник щоб зробити нового. Та й ще й зігрітися. Але марно — пальник не хотів працювати. Василь навіть викинув речі з рюкзаку, ми поставили пальник в нього, але без результату. Я так зрозумів, зо газ замерз, та запропонував його зігріти собою. По черзі ми гріли балон під пуховкою, але відігрітого газу вистачало не більш ніж на 5 секунд. Вітер дужчав, й ми реально почали замерзати. Я зрозумів, що шансів відігріти пальника в нас нема й потрібно якось сховатися від вітру. Василь попросив в мене рукавиці бо його наскрізь змокли. Я віддав йому перчатки, залишвшись тільки в верхоньках. Потім я дістав лопату та запропонував вирити печеру. Спочатку Василь скептично до цієї ідеї віднісся, але вибору майже не було. Ми поставили квадратом наші чотири палки та почали копати. Я склав лопату, але вистачило мене лише на декілька рухів копання. Сил не було. За справу взявся Василь, та з часом в нас вже була яма по пояс. Я зняв кішки, поклав на дно ями рюкзак та сів на нього. Тут не було вітру та було набагато затишніше. У Василя був термомішок, але він був розміром на одного. Він сів в яму поруч зі мною та запропонував залізти теж. Я одягнув мішок до плечей. Інша частина тілу була назовні. Вітер з усіх сил тріпав тріпав мішок так, що ми двома руками тримали його щоб не здуло. Василь увесь час кричав: “Не порви!” У мішку дійсно було тепліше, можна було хоча б трохи зігріте повітря. А також не мерзли руки. Але побувши у ньому декілька хвилин, кінчався кисень. Доводилися піднімати край мішка, хапати повітря як риба та знов ховатися.

О 00:00, сидячи у мішку намагався вийти на зв'язок по рації, але тиша. Нікого не було! Я навіть подумав, що з нами вирішили не виходити більше на зв'язок, дізнавшись про наше денне рішення будь що йти на гору. Стало якось ніяково, але треба було будь що боротися за своє життя.

Ми й далі сиділи в ямі вдвох у одномісному термомішку з посрібленої фольги, постійно винираючи ковтнути повітря. Так було досить довго, доки я не почав від цього втомлюватися. Я почав слабшати, хотілося просто сидіти, хоч буз мішка. Тому я виліз та сів поруч. Почалась дрімота, слабшала воля до спротиву, хотілося просто відпочити. Я заплющив очі та почав валитися у сон. Було дуже добре від такого стану. По краю очей щось увесь час спалахувало світом, але я вже не зважав на це. Наче все освітлювалося внутрішнім поглядом, я вже не міг розрізнити це освітлення в середині мене, чи назовні все освітлено. Я на це не зважав. Я побачив намет в п'яти метрах від себе, якусь дівчину, яка давала нам чай. Це заспокоїло, бо я зрозумів що все буде добре: “якщо люди та чай поруч, все буде як потрібно”. “Макс, не спати! Макс, вставай!” - кричав поруч мене Василь весь час. Я зрозумів, що якщо засну, нічого доброго з того не буде...

Василь почав штовхати мене, спонукаючи піднятися. Я вирішив зібратися та встати. Вдалося це через силу. Я був частково занесений снігом. Ми стояли та гадали, що ж робити далі. Василь запропонував стоячи натягнути мішок. Ми почали це робити, та порвали його... Василь дав мені якийсь клаптик мішка. Я поклав його на обличчя так, що вітер його утримував. Мені все вже було байдуже, я просто стояв. Василь пов'язав мішок на себе, щоб зігрітися. Залишатися на місці сенсу вже не було. Якщо сідаєш в яму — засинаєш. Якщо стоїш — замерзаєш від вітру. Потрібно було щось робити. Але що? Хтось нас врятує? Скільки ще часу сидіти в ямі? Треба рухатися, щоб зігрітися.

Я вирішив уходити стежкою вниз...

****

Почав пошуки рюкзака у ямі, та його вже добряче замело. Потім дійшла черга до вдягання кішок, та й тут не все так просто. Доки я намагався пристебнути, вітер надував під підошву снігу так, зо доводилося кішку знову знімати, чистити підошву, та знов намагатися вдягнути кішку. Доводилося це робити голируч, через те що верхоньки повністю обмерзли та ними вже можна було легко рубити сніг. Вони були більше схожі на на дві залізні труби із завареним денцем, які я вдягав собі на руки. Через деякий час мені все ж вдалося вдягнути кішки. Але я зрозумів, що не відчуваю кінчиків пальців на правій руці. Мов на кожному з пальців був вдягнутий залізний наперсток, який я не відчував. Мені стало якось образливо через це, та я почав відтирати пальці. Але ніякого це нічого не давало, вони так й залишалися нечуттєвими. Не було ніякого страху, а була образа через те що відморозив пальці. Але нічого не поробиш, треба йти з тієї ями.

Коли ми вилізли з неї, то не впізнали наші палки, бо вони перетворилися на білі труби з наростами льоду за напрямком вітру. Товщина крижин до 3см. Довелося трохи їх почистити.

Було ще темно та прапорців ще не побачити, тому ми намагалися йти за вказівками навігатора. Кожен крок давався дуже складно, дув вітер й нічого не розгледіти. Так ми пройшли 15-20 хвилин. Я знесилив та запропонував Василю вертатися до ями. Йти в таких умовах ще гірше ніж сидіти! А у темряві ми не бачили рельєф та могли могли зірватися на якомусь схилі. Коли ми повернулися до ями, її ледь можна було розгледіти бо майже замело. Ми дістали лопату та вибрали з неї сніг. Я заліз у яму та підклав під себе рюкзак. Час від часу вставав, трохи переміщувався взад-вперед та знов сідав. Так пройшла година, або дві. Доки не почало світати. Ми вирішили йти.

Коли виліз з ями я не зміг ніяк зрозуміти потрібний напрямок руху. Трохи згадуючи звідки ми прийшли я вибрав куди прямувати далі. Час від часу протираючи годинник, ми рухалися одночасно за навігатором та прапорцями. Якщо прапорці зникали, я йшов за GPS, як тільки з'являлися — йшли вздовж них. Василь сказав, що нам терміново потрібно кликати по допомогу, та попросив зв'язатися по рації з базою. Я спробував: “База, прийом! База, прийом!” Але марно, ніхто не відповідав. Заховавши рацію в пуховку, ми рушили далі. Так помалу йшли, повільно переступаючи з ноги на ногу, та шукаючи у темряві наступний “прапорець життя”. Через деякий час я, дивлячись на навігатор, зрозумів, що ми йдемо в зворотньому напрямку... Й ми розгорнулися та пішли назад.

Нарешті наступив ранок, було 7:00. Це значило, що вже час виходити на зв'язок з табором. Я дістав рацію, та почав кричати у неї: “База, прийом! База, прийом!” Й нарешті почули довгоочікуване: “База на зв'язку.” Це був Сергій з табору 4400. Як я був радий його почути! Сказав йому, що йдемо на спуск. Він відповів, що передасть це Юрію...

Нарешті ми зробили привал. Ось стоїмо ми посеред білої пустелі. Виснажлива безсонна ніч позаду. Мороз міцніє, але на це не зважаєш. Кортить як хочеться пити. Василь дістав сало та дав мені декілька шматків. Але від спраги, я не міг їсти. З'їв насилу тільки один шмат. Так ми постояли ще трохи та пішли далі. Наступив сеанс зв'язку о 8:00. Я передав Юрію, що все ще йдемо вниз. Почув від нього відповідь, що вони вийдуть назустріч.

Спуск проходив дуже повільно. Доводилося перевалювати один бугор за іншим. Час від часу ми сідали в сніг та відпочивали. Василь йшов десь позаду. Йшли мовчки, ані пари з вуст. Якось під час чергового відпочинку я вирішив дістати пляшку де була вода, маючи надію, що вона під сонцем трохи розтане. Відкрив кришку пляшки та нахилив її сподіваючись... В рот впало декілька капель, але я й цьому був несказанно радий.

Ми спустилися з чергового злету, з того де колись ми відігрівали Юлі ноги. Та я побачив корпус машини. Зараз я б навіть не міг сказати, чи то була справді машина, чи то примарилося.

Василь почав відставати. Я ж мав зв'язок з Юрієм кожної години та знав, що вони з Русланом вже почали підніматися на “ніж”. Та ми зустрінемося на його верхівці. Так воно й вийшло. Коли я підійшов до Ножа, то сів та став чекати. Не пройшло й хвильки, як з'явилися двоє — Руслан та Юра.

***

Руслан, як тільки мене побачив, попрямував до мене. Він дав мені в термосі води, а також запитав де Василь. Я відповів, що він трохи позаду, та тільки що був поруч. Юра пішов по нього. Доки ми стояли та чекали, я пив, пив, пив та все не міг напитися чаєм. Здавалося, що спрага нескінченна. Згодом Юра повернувся з Василем, та ми нарешті почали спуск.

Я пристебнувся до зв'язочної мотузки та потроху став пересувати ногами. Йшли ми дуже повільно, через що Руслан нас увесь час підганяв. Ставало дуже спекотно та я згодом зупинився роздягнутися. Зняв теплу пуховку, та залишився в тонкій. Юра пішов вперед, та йшов попереду в метрах трьохсот. Ноги пересувалися досить повільно, відчувалася величезна втома. Як міг, я намагався йти швидше, але все одно виходило повільно. Василь випередив мене, а Руслан йшов позаду. Раптом я побачив, що Юра зупинився та чекає на нас. Біля нього щось стояло, але я не міг роздивитися що саме. Підійшовши до нього, побачили на снігу дві пляшки компоту, термос та цукерки. Зрозуміли, що Юра вирішив зробити привал та пригостити нас. Ми сіли з Василем та почали пити компот. Я пив, пив, пив та все ні як не міг напитися. Тіло потребувало все більше й більше рідини. Трохи перепочивши ми почали розмовляти. Я запитав Юру, чому вони не вийшли на зв'язок вночі. Але він відповів, що що вони з нами намагалися зв'язатися опівночі, о другій та третій ночі. Але ми не відповідали. Мабуть через те що ми сиділи в ямі в сріблястій термоковдрі, сигнал не проходив. Також Юрій сказав, що ми зробили надто самовпевнений вчинок, та через нього тепер зривається уся експедиція. Наприклад, не вийшла по плану на гору друга група.

Так ми перепочили десь 30-40 хвилин та попрямували далі. Юра вже не чекав на нас а пішов уперед. Через деякий час він зник з нашого взору. Ми ж продовжували йти з Русланом. Він увесь час підганяв нас “швидше-швидше” та я через це розлютився. Я запропонував йому йти вперед, а ми вже якось дійдемо самі. Бо через втому не можемо йти швидше. Десь на 6500 він так й зробив. Перед нами був спуск по снігу та камінню. Руслан сказав, що спускатися потрібно праворуч, та йти далі по прапорцях. Я відповів, що так і зробимо.

По сніжно-кам'яному схилу почали вже самі. Біля невеличкого перехрестя з камінням ми вирішили з Василем перепочити.

Я побачив ведучі вниз жовті прапорці, та гадав, що треба йти за ними. Але Василь бачив ще прапорці правіш нас, та вважає, що йому потрібно йти там. Я вагався з вибором шляху та вирішив звіритися з навігатором у годиннику, бо в ньому була забита точка вершини Роздільної. Навігатор вказував прямо від мене, та я вибрав подальший напрямок руху. На годиннику було 18:00, час чергового радіозв'язку. Я міг би запитати по рації пораду з напрямком, але не став це робити через те що вважав свій вибір вірним. По перше, нам було сказано йти за жовтими прапорцями. По друге, годинник вказував саме цей напрямок.

***

Я одягнув рюкзак, та впевнено пішов вперед. Ще й подумав, що Василю доведеться прийти у табір на наступний день, та жаль, що він мене не послухав. Щодуху я пришвидшився аби скоріш прийти на Роздільну. Ноги інколи ковзали в сніговій каші, я проїжджав у ній бува по п'ять метрів.

Намагався пригадати, як ми тут йшли вночі. Ось камені, які лежать прямо на стежині. Ось знайомі прапорці. Усе мені було знайомо. Але й було багато місць, які я взагалі не пам'ятав. Тоді я подумав, що це через темряву, у якій багато не побачиш. Та ось я побачив вдалечині наметовий табір та й ще пришвидшився. Але, коли я трохи наблизився до нього, то зрозумів що то просто були камені. Я йшов далі, табір напевно десь попереду. О 19:15 я був на висоті 6100, та нарешті побачив на протилежному схилі наметовий табір з людьми. Це було досить далеко. Я пам'ятав, що Роздільна знаходилась на висоті 6100, та я повинен був бачити її на своєму рівні. Так що попереду був спуск в 10о метрів та такий самий підйом. Багато кому цей підйом дошкуляв, бо усі казали, що неймовірно важко йти його вгору у кінці сходження.

Але я стояв над великим спуском, навпроти якого був такий самий великий підйом, а табір розташований на схилі. Стало зрозуміло, що я пішов не у тому напрямку. Сталу дуже неприємно та образливо. Огледівсь, я зрозумів, що спустився надто далеко від початку спуску. Навіть визначити звідки саме не зміг. Не дочекавшись радіозв'язку, я пішов назад. Так й почався виснажливий підйом.

Навіть уявити собі не можливо наскільки це важко йти вгору після 40 годин від виходу з табору, після вершини та божевільної холодної ночі. Мабуть я був схожий на зомбі, у якого в голові було лише одне: “треба йти, треба йти”. Крок за кроком я набирав висоту.

Я вийшов на зв'язок, на тому боці був Сергій. Пояснив йому де знаходжуся, що Руслан пішов уперед як ми домовилися, що будемо йти за прапорцями. Сергій пояснив мені, як треба було йти. Я зрозумів, що треба було від перехрестя йти праворуч. Але я пішов прямо, через що зайшов не туди. Ми домовились про зв'язок о 20:00.

О 20:00 на зв'язку був вже Руслан. Я йому переказав те саме, що й Сергію — йду назад до перехрестя, звідки вже піду у бік Роздільної. Руслан також переказав мені як потрібно йти. Я вважав, що на перехресті я буду о 23:00, та запропонував на цей час зв'язок. Він відповів те, що буде прослуховувати ефір. Та попросить щоб мені посвітили ліхтарями, щоб я побачив напрямок. На цьому зв'язок закінчився, та я попрямував вгору.

Я тримав темп, як тільки міг. Але все одно виходило надто повільно. Згодом стемніло, та я вже йшов у темряві. Мій налобний ліхтарик сів ще вночі під час підйому на вершину. Тому я дістав другий ручний ліхтар. Тримав я його у правій руці, також стискаючи палку. Було не зручно, але так я хоч щось бачив попред себе. Через годину-півтори тропа стала вузькою, з крутим злетом. По ній було йти вже не просто. У якийсь час мені стало здаватися, що я йду по сміттю, він був прямо під ногами. Потім здалося, що на шляху працюють портери, та можна відати речі їм, та не нести свій рюкзак. Не маю гадки від чого саме вже були ці глюки, чи то гіпоксія, чи то втома.

Вийшов я на зв'язок о 23:00, як і обіцяв Руслану. Але на зв'язку нікого не було. Сплинув час, а перехрестя все ще не було. Мене навіть брало вже сумління, що я йду у правильному напрямку. Але підйом та стежина була одна... Але згодом я помітив праворуч від себе ще одну стежину, але менш находжену. Але вирішив триматися своєї. По дорозі я пройшов повз статуї якоїсь жінки, яка сиділа тримаючи руки перед собою. Каптур накривав її так, що не було видно обличчя. Навколо неї були якісь споруди. Але я настільки був втомлений, що що не зважав на це. О першій ночі я вийшов на плато. Але перехрестя, з якого я почав спуск, не було. Я йшов уперед, не розуміючи де я, все було не знайомим. Недалеко були якійсь домівки, але я ще усвідомлював, що то була примара, та ніяких будинків немає.

Я йшов у перед, потім повернув назад, сподіваючись знайти хоч щось знайоме. Пройшовши назад, я знов розвернувся, бо сенсу ніякого в тому не було... Знову стали маритися гостьові дома, що мені їх треба знайти та залишитися на ніч. Ось стоїть веранда з баром, мені тільки потрібно до неї дійти, би взяти щось аби зігрітися. Знову почалися глюки.

Я сів у сніг та вирішив розібратися, куди мені далі йти. Я дістав навігатор, залив трек до вершини та вирішив подивитися наскільки я далеко від нашого треку. Навігатор визначив моє положення прямо на треку. Але показував на екрані якийсь знак питання. Це було не зрозуміло, бо може я дійсно знаходжуся на стежині, або навігатор не може зловити супутники та показує моє положення з кешу. Я сидів на снігу, на висоті 6500 та гадав, дивлячись на навігатор, що ж робити далі.

***

Та раптом я прокинувся... До мене дійшло, що я спав, а мій GPS лежить поруч. Виходить що мене просто вимкнуло. Мабуть це було найкраще для мене тоді ніж в навпомацки шукати шлях. Тому я вирішив спати до світанку. Дістав теплу пуховку з наплічника, яку сховав туди напередодні. Сам рюкзак підклав під спину. Ноги склав на палки, щоб не мерзли. Та заснув.

Прокинувшись через кілька годин, зрозумів що не відчуваю пальців на лівій нозі. Та почав ними щосили ворушити у черевику. Після тривалого часу мені вдалося знов почати відчувати пальці, та я трохи заспокоївся. Але почав мерзнути лівий бік, на якому я спав. Але холоднеча поступалася загальній втомі та якійсь апатії. Мене знов охопила дрімота, мабуть я тоді й заснув.

На цей раз я прокинувся від звуків двох чоловік, які йшли до мене. Я підвівся й побачив їх. Двоє хлопців підійшли до мене та дуже здивувалися, що я тут роблю. Виявилося, що я сиджу прямісінько на шляху до вершини. І вони на неї йдуть. Я чоловікам відповів, що йшов з гори, але не дійшов до табору. Вони налили мені з термосу чаю, який допоміг мені отямитися. Я жадібно ковтав їхній чай, та розумів що вони ж йдуть вгору. Та чай їм буде потрібніший за мене. Віддав порожню кружку. Вони ж показали напрямок до Роздільної — по слідах вздовж прапорців вниз. Я ніяк не міг второпати, що спав прямо на стежці та табір вже близько. Побажав хлопцям вдачі та пішов вниз.

За пів години — годину я побачив Василя, який ішов мені назустріч. Я був дуже радий його бачити. Вигляд він мав поганий, дуже втомлений та трохи, здавалося, божевільний. Він почав розповідати мені, що знайшов орлине гніздо. Та повзав по схилу, збираючи воду з щілин у скелях. Також знайшов хатки на закинутій кіностудії. Звісно, то були галюцинації, як і в мене. Але я ще усвідомлював що то все — мара. А ось він вважав, що то все було реально. Найбільше я здивувався, коли він мені розповів про жінку, яка сиділа в капюшоні склавши руки. Бо я теж її бачив...

Я сказав Василю, що йду в напрямку табору. Але боявся, що він мені не повірить, тому сказав, що той вже близько та треба йти. Там вже будуть кола, баня, чай. Добре, що на цей разу він за мною пішов. Шляхом він почав намагатися позичити гроші на колу та баню, а також розповів уривки своєї нічної мандрівки. Я зрозумів, що Василь трохи схибив, та тепер уся відповідальність лежить тільки на мені.

На зустріч нам сунули групи альпіністів у напрямку вершини. У одного з іноземців я попросив трохи чаю для Василя. Та в цей час трохи перепочив.

Нарешті ми спустилися з гори, та почали підйом на Роздільну. Було 7:45 ранку. О восьмій я вийшов на зв'язок та доповів Єрмачеку, що ми вже піднімаємося до табору. Він був здивований що ми ще не в таборі. Підйом був надважкий, я буквально переставляв ноги, намагаючись зійти по схилу. Через деякий час ми побачили на верху чоловіка у червоній куртці, він стояв та дивився на нас, але ніяк не діяв. Я піднімався, але задавалося, що він на наближався. Це був хтось за нашого табору. Потім він крикнув, щоб ми кинули свої рюкзаки — вони їх згодом заберуть. Але мій рюкзак був не настільки вже й важким, щоб його не донести.

Біля самого табору нас зустріли хлопці з нашої групи, запропонували чаю та допомогу донести рюкзаки. Чай я попив, але наплічник вже вирішив донести вже самостійно. У таборі нас зустріли та дали ще чаю. Руслан зробив нам з Василем по уколу. Я ліг у своєму наметі й не міг оговтатися від того що ми нарешті дійшли. Наше сходження та повернення зайняло 54 години.

***

Полежати вийшло лише годину. Ми почали збирати речі, щоб спуститися у табір 5400. Юрій взяв мій рюкзак, а я вже пішов без нічого. У таборі на 5400 я трохи щось з'їв, зібрав у рюкзак залишені тут речі та залишив наплічник у таборі. Його повинен буде спустити вниз портер у табір 4400. Ми ж у 4400 спустилися в цей день о 22:00. Треба було бачити обличчя зустрічаючих — наче ми повернулися з того світу. Та тепер ми вдома та у безпеці.

Через 3-4 дні ми спустилися в Ачик-Таш та на автобусах приїхали до Ошу. В той самий день в мене був літак до Москви. У цивілізації я зрозумів, що маю обмороження першого ступеню не тільки пальців рук, але й ніг. Пройшовши десятиденний курс уколів по стимулюванню кровообігу, кінцівки почали відновлюватися. Перші два тижні кінцівки дуже боліли, наче якась “ломка”. Але за місяць усе стало до норми.

2015р.

P.S. Я довго вагався, чи варто публікувати цю розповідь — надто багато особистого та не для загалу, але після спілкування з досвідченим в альпінізмі товаришем, вирішив все ж таки викласти на загал. Те, що ми повернулися — дійсно велика вдача, можна сказати зо народилися “другий” раз. У тому що сталося, на сам кінець, винуватий тільки сам. Не звернув назад своєчасно, не вистачило сил на це. У горах іноді простіше дійти до вершини, ніж повернути. Це особисто моя провина й я нікого не хочу в цьому звинувачувати. Ну а далі все закрутилося як снігова куля. В кожного своя голова на плечах. Але раз життя дало такий досвід, то головне — цим досвідом поділитися. Можливо що хтось, колись у горах зіткнеться з тим самим вибором “йти далі” або “вертатися” - згадає цю розповідь. Та зможе прийняти єдине вірне для себе рішення.

Максим http://www.risk.ru/blog/206609