Замальовки з походу 2007 року Грузинським Приказбеччям

Похід 4 к.с. грузинським Приказбеччям.

Льодопад

Ш-шш-ш.... - дощ заливає за пазуху, домочує останні сухі куточки термобілизни, вітрозахисний костюм вже давно здався під його натиском. Раз по раз блискає і гуркає прямо над головою, на якусь мить із ночі вириває льодовик, скелі, в які він обрамлений, похилені голови сераків.

- Что мы сейчас делаем?! - запитання, перекрикуючи дощ, лунає ніби не від когось конкретного, а від усієї групи, зливається з якимись потаємними, захованими за впевненим виглядом керівника , власними сумнівами.

- Ночуємо! Так, саме тут, - відповідаю на мовчазне запитання - покривна морена має кут нахилу градусів пятнадцять до горизонту, та куди вже зараз йти, якщо темінь хоч в око стрель, а рельєф під ногами сприяє хіба що їх швидкому пошкодженню.

Нашвидкоруч вирівнюємо майданчик під наш ?Штурм? - радше викидаємо явно виступаючі брили і підсипаємо в ями, що утворюються, дрібне каміння.

- Готово, ставимо!

Ще кілька хвилин метушні, закидання всередину намета мокрих карематів, спальників, нечисленних сухих шмоток і, нарешті, ми вже не мокнемо. Не дуже рівно, зате сухо. Поки розпалюємо пальники і готуємо каву з коньяком (окрема подяка за принесену бо?зна звідки питну воду - поки мокнеш води не хочеться ні краплі, її здається скоріш забагато, вона ніби переливається через край), підраховуємо втрати. Їх майже немає - спальні речі і наша мега-зшивка практично сухі, а ходовий одяг висохне на ходу. Завтра.

Це вже буде завтра. А сьогодні, що то за довгий день сьогодні! Прокинувся від вибрикування мобілки, що за сумісництвом слугує нам будильником. Пів на п ?яту. Різстібнув вхід майже без надії - всю ніч йшов сніг - так і є, видимість нульова, туман, одним словом - чача. Добре, хоч не сипле.

Встаємо, збираємось, але залишки сну щезають лише після перших ковтків терпкого зеленого чаю.

Бр-рр-р! Після сніданку на дворі та ж сама чача. Очевидно, що вгору, на траверс піка Геологів сьогодні не підемо, значить нам одна дорога - вниз. Вниз через той льодопад, що я проглядав у підзорну трубу ще зо два тижні тому, коли (о щастя!) була хороша погода. Тоді вирішив, що ним спускатись не будемо - виглядав явно складнішим, ніж ми могли собі дозволити, - але погода розпорядилась інакше, ?з?ївши? весь наш чималий запас часу.

Серед тріщин

Нелегке рішення прийняте, та ми не йдемо, сидимо зібрані на рюкзаках - з навколишньої білизни виділяються лише краї двох тріщин: одна внизу, десять метрів від нас, інша вгорі, на такій самій відстані.

? Может, чайку сделаем, согреемся, глядишь, что-то и растянет, - завжди оптимістичний і аж ніяк не мерзлякуватий Шурік, напевно, запам?ятається мені після цього походу постійно хукаючим на руки - температура і холодний вітер явно не відповідають порі року (надворі 27 серпня).

? Давай, кочегарь. - За мить утворюємо живу стінку навколо котла, гріємося.

Чай змінює хіба що наше ставлення до цього світу - воно стає більш філософським. Іти не можна, оскільки нічого не видно, і у нашій ситуації безсилий навіть GPS , який не раз уже виручав нас із подібної скрути. Не розплутується льодопад при видимості 20 метрів, і все тут. Тож і рипатись нема чого - сидимо, головне не мерзнути.

Чайного тепла вистачає менше, ніж на півгодини, тож вирішуємо знову ставити намет - настрій перечекати негоду нас не полишає ні на хвилину.

- Ставимо лише намет, рюкзаки не розбирати, чекатимемо погоди! - в момент діставання намету з рюкзака в природі щось ніби перемикається - надокучливий вологий південний вітер змінюєтьсся на північний, який різкими рухами буквально розриває хмари над нами.

- О-оо-о! - тільки й виривається з подиву. Заради такого варто ходити тиждень в тумані - ми стоїмо посеред льодовика Середнього Суатісі, обрамленого ТАКИМИ стінами?

Та годі роззявляти роти - треба використовувати коротку посмішку погоди для спуску.

Звична вже робота в зв'язках: ?Видай метр!?, ?Увага, мотузка внатяг!? - верхнє плато льодовика проходимо досить швидко, зазвичай вгадуючи правильний напрям обходу тріщин.

Льодопад складається із трьох сходин, наразі ми стоїмо біля краю верхньої, що каскадом стінок і розломів обривається до плато середньої, другої сходини. Мозок напружено працює, оцінюючи можливі варіанти спуску: складність, безпеку та час, необхідні для дюльфера. Правий край льодопаду погано проглядається звідси, але схили там, схоже, похиліші, а тріщини вужчі. Зміщуємось туди і несподівано відкриваємо простий прохід (гребенем засніженого льодового ножа над бездонною тріщиною), за ним ще кілька маневрів, сотня метрів крутого схилу, який пробігаємо з одночасною страховкою, і от ми вже на другому плато. Заслужений привал.

У цей час природа вирішує, що досить нас побалувала і знизу знову похапцем натягує хмари.

- Швидко, Саня, на розвідку, поки ще щось видно! - скидаємо рюкзаки і буквально біжимо (не забуваючи про страховку) до краю плато - проглянути шлях донизу. Тут перепад значно більший - двісті метрів сераків, розломів, мереживних мостів над темніючими тріщинами. Десь унизу сіріє безсніжне третє плато - там, нижче за три шістсот замість снігу і граду проливається дощ - субстанція, про яку ми вже почали забувати, майже звикнувшись з думкою, що навколо зима.

З виступаючого над прірвою льодяного мису помічаю прохід між сераків. Він білою діагоналлю перетинає розломи, утворюючи вузький, але, здається, цілком реальний коридор до правого борту, де широкий, майже без розривів сніжник веде донизу, змінюючись там, на далекому третьому плато, мереживом тріщин. Все, хмара.

Неквапом - куди поспішати в такому тумані - повертаємось за своїми слідами до друзів і покинутих рюкзаків. Знову очікування, щоправда, скрашене парою ?Снікерсів?. Першим очікування перериває нетерплячий Шурік:

Обхід другої сходини льодопаду Середній Суатісі

- Может, пойдём, а то вроде дождь начинается?

Він, очевидно, висловлює спільну думку групи, тому ми рушаємо. Прохід, незважаючи на туман, знаходимо легко, швидко просуваємось ним донизу, але що це?... Стоп! Під ногами прірва, лише десь далеко внизу, в розривах туману вгадуються верхівки сераків. Чорт! Невже промахнувся з проходом? Все ж було так очевидно!

Мокрий сніг переходить у дощ, який поступово посилюється. Півгодинне чекання лише посилює бажання скоріше забратися звідси, з цього льодового хаосу. Однак місце, де ми зупинилися, цілком безпечне, тож через десять хвилин роботи лопатою готова горизонтальна площадка, достатня навіть для нашого чималого намету. Залазимо всередину взуті, в мокрому одязі та скидаємо зайві шкури ще до закипання чаю - два бензинові - Primus?и? моментально перетворюють зимовий Пітер якщо не на Ташкент, то щонайменше на Київ ранньої осені, коли волога нещодавнього дощу на очах щезає у прогрітому літнім сонцем повітрі.

Запашні хмарки пари від супу, схоже, зменшують не лише ями наших шлунків, але й пом?якшують гнів природи: хмари розійшлися, і по обіді ми знову можемо рушати, - прірва, яка в тумані здавалася нездоланною, обходиться за допомогою акробатичних перелазів через кілька сераків. Страхую, як на скельному гребені, через виступи: ?Выбирай!? - ?Понял, иди!?

Сніговий схил виявляється льодовим , покритим таким шаром снігу, якого цілком вистачає для підлипу і абсолютно недосить для надійної опори. З?їжджаю вниз, автоматично кожні кілька кроків збиваючи підлип льодорубом то з однієї, то з іншої ноги. На крутіших ді лянках напарник мене пригальмовує, - обернувшись, бачу, як він старанно вбиває передні зубці кішок, спускаючись обличчям до схилу. Обережно проходимо кілька снігових мостів сумнівної міцності, і ось ми на твердій землі, себто на льоду.

На задньому плані - друга сходина льодопаду льодовика Середній Суатісі

Без будь-якої зупинки круто забираю вліво, до центру льодовика - саме ?центральна смуга? виглядає простою і безпечною. Вгадується, щоправда, ще простіший прохід правим бортом, але там внизу бовваніють скелі, і якийсь внутрішній голос говорить мені, що по центру краще.

- Слушай, Бодя, а чего мы сюда идём, может, всё-таки вправо, там вроде проще?

Бажання пояснювати свої рішення тут мене підводить - я не можу обґрунтовано заперечити, всі мої аргументи - в області інтуїції: я просто знаю, що по центру зазвичай безпечніше, хоч і складніше. Та, не знаходячи аргументів, повертаю назад, до правого борту...

...

Льодовий обвал застав мене зненацька - я, звичайно ж, розумів, що нависаючі сераки колись обвалюються, але навіщо це робити прямо зараз? Присів за виступ, втиснувся в скелю.... - хух, здається, пронесло - уламки льоду просвистіли досить далеко...? що ж там хлопці так довго? Здається, я на цих скелях вже цілу вічність.

Серед сераків

Мотузки не вистачило до ?землі? якихось 15 метрів. ?Земля?, щоправда, являє собою тридцятиградусний льодовий схил під нависаючими сераками, але всього п?ять хвилин бігу цим схилом, потім метрів сто покривною мореною, і все, ти в безпеці. У мене вже все готово до останнього дюльфера, не вистачає лише мотузки. Але ось, здається, і вона. На дворі сутеніє, починається дощ.

- Руслан, дюльферяєш, швидко тікаєш донизу, знаходиш безпечне місце і вмикаєш ліхтарик.

- Ясно. Я пішов.

- Саня, дюльферяєш, швидко тікаєш донизу, до Руслана і вмикаєш ліхтарик.

- Окей.

Вгорі, на іншому кінці мотузки з?являється Шурік. Він щось від мене хоче, але ніяк не можу зрозуміти що - поряд гуркоче водоспад, шумить злива, і крик Шуріка тоне у цих звуках. О, здається, він вже йде.

- Сюда, сюда, Шурик, осторожно, становись на самострах, да, и уходи вниз, меня не жди, я всё сам продёрну. Нет, сдёргивающую верёвку держать не надо, я пойду на сдвоенной.

Ш-шш-ш... - дощ заливає за пазуху, домочує останні сухі куточки термобілизни, вітрозахисний костюм вже давно здався під його натиском. Раз по раз блискає і гуркає прямо над головою, на якусь мить із ночі вириває льодовик, скелі, в які він обрамлений, похилені голови сераків. Ми біжимо з Шурою льодовим схилом, старанно вкарбовуючи кожен крок - найбільше боюсь поточитися і шугонути туди, вниз, в темряву. Біжимо, бо щось вже давно не було обвалів - от-от може статись наступний.

Хух, нарешті морена. Ще сотню метрів до он тієї мигаючої цятки. Цятка виявляється Санею і Русланом.

- Что мы сейчас делаем?!

- Ночуємо! Так, саме тут. Вниз підемо завтра.

Джонні

Девдоракська робота

Ключ ВГД

- Бодя, подожди! - обернувшись на крик , зрозумів, що сталася аварія, яка потребує негайної зупинки: відвалилася підошва одного з Настиних черевиків. Шурік пообіцяв усунути цей негаразд, але дещо згодом, на довшому привалі. А поки що слід перезутися у кросівки, тим більше, що шлях наш пролягає дорогою, ґрунтовою дорогою в Кабахську ущелину, а далі - до Девдораку, одного з пульсуючих льодовиків Казбекського вузла.

Таких, пульсуючих, льодовиків тут щонайменше три: найвідоміший через катастрофу 2002 року льодовик Колка (він знаходиться на північних схилах масиву і стікає в Росію), згаданий Девдорак і найменший та найменш відомий льодовик Абано. За всіма ними значиться вже по кілька якщо не катастроф, то, щонайменше, серйозних попереджень: лише за минуле століття спостерігалися дві подвижки Колки, одна з яких - 1902 року - мала катастрофічні наслідки . Не відстає від свого ?колеги? і Девдорак - історично зафіксовано близько півтора десятка його обвалів та значних подвижок. Найбільші обвали призводили до запрудження Терека і утворення озер, прорив яких зносив вниз за течією все на своєму шляху.

Наразі в горах випали значні дощі, і за кілька днів до нашого приїзду Девдорак знову нагадав про свій суворий норов: сель, що зійшов долиною, перекрив Терек, який, в свою чергу, буквально злизав метрів 300 Військово-Грузинської дороги. Повідомлення про це, м?яко кажучи, неприємно мене вразило: йшов четвертий день після виходу на маршрут, який і так через напружену прикордонну обстановку довелося круто змінити, фактично розробити новий. А тут така новина. Ми збиралися проходити саме тією, змитою ділянкою дороги.

Гадання над картою: ?Обійдемо-не-обійдемо?, - не додавало ніякої впевненості в найближчому майбутньому - Терек навпроти Кабахської ущелини, звідки, власне, і зійшов сель, тече вузьким каньйоном зі стрімкими стінами, і можливість безпечного обходу сумнівна.

Однак обхід - хиткий дощаний настил, закріплений на найскладнішій ділянці шляху - слава Богу, був, його подолання у купі з облазом простішого шматка шляху ми жартома назвали ключовою ділянкою Військово-Грузинської дороги. Ним, окрім нас, вочевидь користувались прикордонники та будівельники, що зводили в усті Хде (права притока Терека, позначена на карті як Кістинка) новий храм.

Девдорак і Барт-Корт

Добраніч 5033

- Куда идёте, на Девдорак? Садитесь, подвезём! - машина прикордонників немов би конденсувалась з повітря на ґрунтовці, що піднімалась Кабахською ущелиною. І ще, обличчя одного з них, того, що запропонував нам свою допомогу, здалося напрочуд знайомим.

Половину денного переходу промайнули за кілька десятків хвилин - потужна машина гнала розбитою ґрунтовкою ніби по шосе. Вигрузились на злитті Чачхи і Девдораку, біля намету прикордонного посту. Перевірка документів, перекидаємось кількома фразами з тим прикордонником.

- На Казбек собираетесь, да? Смотрите, переход через Девдорак сейчас сложный. Когда будете на метео?

- Дней через пять-шесть, с запасом на непогоду. - Повідомляю приблизний час ?виходу в люди? - спуску з Казбекського плато на метеостанцію на льодовику Гергеті - звідти до цивілізації рукою подати.

Прикордонники знову їдуть донизу.

- Тебе этот мужик, который предложил подвезти, никого не напоминает? - очевидно, знайомим його обличчя здається не лише мені, Сані також спогади не дають спокою.

Метео

- А! На метео весной, помнишь, да? - згадалась заметіль, четверо в підвальному поверсі метеостанції, сховавшись від вітрюгану за сваями будови, наливають чай із термоса. А за якусь хвилю (?С Украины? Все, четверо спустились? Захадыте пажалуста!?), вже всередині метео, компанія значно розширюється - окрім господаря та його колег-грузинів, нас вітають такі самі неспокійні (і тягне ж їх в травневу заметіль на Казбек!) словаки та росіяни.

- Я знаю, почему вы не замёрзли! - натякаючи на великий шмат сала, що його розгортає і кладе на стіл Саня, - каже один із них. Наші примружені погляди і жартівливе кивання викликають залп дружнього сміху.

- Триста грамм спирта - это же шестьсот грамм водки - несите, конечно! - згадується Гіві, що з виглядом заправського бармена розмішує ?коктейль?, а вже через годину розповідає, де краще зупинися в Тбілісі.

- Надеюсь, вы им не примуса разжигали? - це знову про спирт. А таки так, коли готуєш в наметі, примус краще розігрівати спиртом - саме це основне призначення нашої ?вогненної рідини?.

Розмова неквапом затягується до пізнього вечора. Вранці вони йдуть на Казбек, а ми - донизу, в Казбегі. На метео залишаються лише спогади.

- Только как его зовут, имя не грузинское такое... - Саня продовжує згадувати ім'я ?господаря метеостанції?.

- Джонні! - вже й не пам'ятаю, хто вигукує перший - біжу в намет, щоб перепитати, чи й справді доля послала нам його вдруге.

....