Подумайте і скажіть, як часто у вашому житті щось стається уперше? Якщо вам уже за 20, однак ви впевнено відповідаєте, що часто, значить, ви не нудьгуєте. Адже що таке наше життя, як не полювання за враженнями?!. Восени 2004 року мені випало вперше побувати в поході, де двоє із п'яти учасників цілком годилися мені в діти (власне один із них і був моїм чотирирічним сином). І вперше я потрапила до Криму о цій порі.
Свої наміри ми не особливо афішували, почуваючись щонайменше авантюристами у схолоднілому осінньому Києві. Дідусі й бабусі наших дітей наполегливо радили нам винайняти кімнатку на південному узбережжі і пересидіти там до дати, вказаної у квитках на зворотній шлях; діти трохи не в тему сякалися, а ми вірили, що нам пощастить.
Коли ми повернулися, я вирішила, що для того, аби розповісти про цю подорож, замало оповідання з картинками, добре було б зняти кольорове і доволі мовчазне кіно. Така передісторія створення належно поцінованого вами фільму, за що я дуже дякую глядацькій аудиторії та журі. Висловлюю також щиру вдячність і симпатію прямо до цього причетним: Богдану та Юрчику Савчинським, Маші Власенко та Іванці Самойленко.
(Із промови на фестивалі у Каннах)
Початок.
У сільці на березі Бельбеку напередодні був перший нічний приморозок. Коли ми вийшли з маршрутки, яснів полудень, діловито паслися кури, облітало листя з горіхів. Через дорогу від зупинки - жовта стінища, по верху якої, десь у синяві - ще зелений чагарник. Скидаємо зайвий одяг, обертаємося до стіни спиною, і рушаємо крізь село. Іванка та Юрчик навдивовижу бадьоро чвалають під гору, щоправда, хапаючись за руки дорослих. Незабаром вирішуємо сховати між камінням рюкзаки, щоб прогулятися сільськими околицями.
 |
Челтер-коба означає ?гратчаста печера?, - пояснив нам православний монах, собачка якого забачила нас здалеку. Тут колись було море - ось чому склепіння округлі, лінії на горизонті велично плавні, а кубічні скелі шаруваті, мов шматки наполеона! Юрчик раптом запитує мене: ?Мамо, у собачки немає хвоста?? - вказуючи на обрубок. ?Ні?, - відповідаю я, - ?песик маленький, і хвіст маленький?. Юрчик відволікається на інше. ?Хвоста насправді немає,? - каже мені стиха монах. ?Так, але він дуже засмутиться, коли сказати це?.
?Так-так, я розумію,? - і я бачу, що людина справді розуміє.
?Ми йдемо до моря?? - часом перепитує Юрчик - йому в бабусі наказали, що в Крим - це до моря. Уціліла вежа Сюйренської фортеці виринає в шумовинні кущів, ніби корабель-примара. Так високо і давно тут мешкали люди. А ще давніше вище пташиного лету у цих краях пропливали риби. За розкришеним муром ми опиняємося у казковій скарбниці: розсипані коралі шипшини, срібні калюжки у камені, легша за повітря стежка, що перебігає незмірну, як між двома світами, розщелину на самому її початку, - ні, там, де розщелина почнеться за секунду. Ми заночуємо у гирлі цієї розщелини.
 |
На вечерю до нас нагодилася делегація з Кримського міністерства курортів і туризму - їм треба знати наші враження від перебування, різноманітні зауваження та побажання. Чуваки лишають контактні телефони і просять не забувати - от що значить подорожувати восени! Гречана каша тим часом холоне - на радість приблудному псу в кущах.
Перша ночівля холодна. Мами кутають дітей у все, що є, діти виборсуються, Вані не подобається спати у спальнику.
День другий.
Богдан о шостій вирушає фотополювати на світанок до стін фортеці, однак сонце прокидається у хмарах. Манка на газу вдається лепсько - не те що поганьблена гречка напередодні. Дитячий м'ячик вислизнув і дременув по опалому листю вниз, до села. Діти тепер б'ються на пластикових пляшках, куди за годину Богдан набере стратегічний запас води і - на Мангуп, на Мангуп.
 |
У горах щось таке дивне відбувається з часом: у лісі цвітуть великі стомлені крокуси, ударена морозом ожина вже ніколи не встигне стати чорною, у давно посохлій траві жваво копошаться комахи - яка це пора року? Який день тижня? Яке число? Час непотрібний, тому його немає. Діти знайшли довгу палюгу і граються у потяг.
Ліс закінчується, починається поле, зорана земля на колір - як солодке какао. Дорога до Мангупу пок и що закінчується за горизонтом.
Юрчик несе повно трофеїв: у кишенях - зелені жолуді і білі равликові хатки, на шнурівках кросовок - сухі реп'яхи парила. Сонце продовжує котитися за хмарами. На привалі ми, як годиться, перекушуємо горіхами і сушнею. На шляху - село. Дід, що під двором торгує яблуками, вітається і запитує нас, звідки ми: ?Ви з України? З Києва? З самого?? - з відчутною західною вимовою.
Добре обідати на березі озера, єдина турбота - щоб діти туди не попадали. Чутливе плесо показує нам, що накрапає дощик, якого ми, товстосветрі, не відчуваємо. Під'їхав тип на коні, поцікавився намірами, подивувався, що ми збираємося зайти на Мангуп з дітьми, запропонував авто. Діти їдять кашу і з цікавістю розглядають коня.
 |
Стежкою вгору нам трапилося багато зустрічних. Якийсь час прямуємо старезним кладовищем, де вузькі прямокутні надгробки із каменю увиті плющем й арабськими літерами. Відчуваєш, що ніхто тут уже не докоряє живим: ні померлі, ні ті, хто шкодував за ними. Ото б здивувалися тип і його кінь, якби побачили, які азартні перегони влаштували Іванка та Юрчик перед самим Мангупом! Усі дірки, в які можна було залізти і в які - не варто, були наші. По кам'яних східцях над зарослою лісом прірвою (над східцями - меморіальна пластинка) Маша з Іванкою спускаються у печеру на поверх нижче.
Не встигаю я подумати, що ніколи б цього не робила, як Юрчик вирішує іти за ними. Притримати усі аргументи при собі мені доводиться після короткого, вимовленого на грані сліз у голосі: ?Мамо, я повинен туди піти, я ж чоловік!. .?
 |
Коли ми повертаємося до Богдана і своїх рюкзаків, виявляється, що захмарне сонце встигло добряче спуститися і в нас обмаль часу до темряви. Крутою стежкою донизу ми майже біжимо. Богдан веде Юрчика, Маша - Іванку. Маленькі рюкзаки підстрибують на вузьких спинках. Діти незліченну кількість разів падають і підводяться, вочевидь сприймаючи це нормально. Дорогою зустрічаємо кількох мешканців тутешніх печер.
Нарешті перед нами поле, яке в сутінках видається берегом какавного озера. Збуджені діти граються у мисливців на вовка, дорослі квапляться поставити намет і приготувати їсти, бо вимощене темними ватяними хмарами небо напевне віщує дощ. Тепло і безвітряно. Десь недалеко, коли замовкає дитячий галас, чути самотнього цвіркуна. Кілька разів починається, потім передумує дощик. Я подумки починаю готуватися до днівки. Запалюю свічку в нашій кухні під сосною, і вона горить рівно.
Вечеря! Солодощі! Маша умовляє Іванку їсти, та з однаковою дитячою огидою (мені самій це добре знайоме) ставиться до всіх страв.
У наметі діти засинають раніше, ніж ми встигаємо запакувати їх у спальники.
День третій.
Уночі кілька разів зривався дощ. За сніданком я обіцяю Юрчику: ?Якщо ти доїси мюслі, виясниться сонце і сяятиме цілий день?. Після останньої ложки проглянув перший промінь, а потім і решта. На мене від радощів находить незбирання рюкзака.
Богдан витає довкола нас, бавлячись новою фотокамерою. Діти захоплено граються - кожен сам собі, час від часу вони перетинаються, тоді біжать і скаржаться кожен до своїх.
 |
Ми прямуємо до монастиря Шулдан. Через низьколісся, у золоті і багрянці, по стежці, що малюється білим. Один перехід круто під гору, а потім трохи притискаючись до схилу. Юрчик тримає за руку тата, який не збавляє звичного темпу. Вони жваво розмовляють про Юрчикові справи у дитсадку. На якийсь час вклинююся я з лекцією на тему ?Чому чоловіки не дбають про чистоту свого одягу?, хоча прекрасно розумію, що краще було б попуститися. Однак на мене справило враження те, як учора Маша мила біля озера Вані черевики, примовляючи, що в туриста все має бути чистим.
На вході до печерного монастиря (дуже сонячно, вітряно, тому тепло, але свіжо) нас зустрічає молодий монах, якому кортить поспілкуватися, хоч, на відміну від попереднього, він у своїй обителі мешкає не сам. Шулданський монастир розбудовується: навколо лежать стосики цегли, природні печерні отвори перетворилися на вікна й двері, у трапезній сидить здоровенний дядько, поруч із ним умивається кішка. Монах, який проводить нас далі, наказує Юрчикові скинути панамку, а мені її вдягнути - від того мій дитячо-спортивноий стиль несподівано обертається на цілком грайливий, але я не перечу.
Щоб якось потішити монаха, пропоную дітям упізнати зображених на іконах.
Забираємо рюкзаки, трохи спускаємося стежкою вниз і сідаємо обідати обабіч кам'янистої грунтовки, що поведе нас угору. Поки дорослі варять соєвий суп у затінку золотого куща, діти розвідують далі стежку, яка вивела нас на цю дорогу, залазять на дерево, валяються в пилюці (на безпечній відстані від дорослих). Їмо суп, а навколо шмигає ласка - щоразу, коли вона пробігає мимо, діти підскакують і намагаються наздогнати тварюку.
Маша телефонує додому сказати, що всі тут живі-здорові. Короткий жаркий перехід до двох непримітних озерець ознаменувався єдиним справжнім Юрчиковим каверзуванням: я беру його на руки. Маша й Богдан по черзі занурюються в озеро, почасти миємо дітей. На початку П'ятої балки ховаємо свої рюкзаки в кущах і з повними кишенями сухого корму вирушаємо до Ескі-Кермену. Праворуч наш шлях охороняє висока лінія піднебесних печер, крутий підйом до них густо поріс деревами. На думку спадають великі слова: ?дно?, ?кити?, ?океан?.
Надвечірнє апельсинове проміння (здається, припікає!), зелена трава, струмок у вузькому глиняному руслі, дорога м'яка. Ваня, як завжди, оббігає Машу з усіх боків, Юрчик - підтюпцем, тримаючись за татову руку, - коментує те, що бачить і як почувається. Несподівано натикаємося на знайомих велосипедистів, один із них (одна :) ) - точно Хі, інший через затемнені окуляри лишається неопізнаним, вони ремонтують вело, з усієї нашої компанії пам'ятають лише Богдана.
На межі лугу і поля - колючий дріт.
Короткий підйом у Південні ворота на Ескі. З кам'яної вулички ми заходимо до давніх помешкань. У великій залі, наполовину вже без даху (з вікон видно теплий зелено-голубий горизонт і китові печери), хочеться плакати за тими, кого тут більше не зустрінеш.
У місті Ескі-Кермен осінь, дерева вийшли на вулиці. Богдан поспішає провести нас до облогового колодязя, поки не настали сутінки.
Діти ремствують, що їм туди поки що зась. Але сходи тунелю всуціль щербаті, пару разів, якщо не втримаєшся на повороті, можна вилетіти далеко і нецікаво. Богдан проводить нас по черзі до того місця, від якого тунель зовсім темний - скільки звідти до дна, я так і не знаю.
Поспішаємо повернутися до місця ночівлі. Мені випало йти по воду: вже смеркло, голосів у нашому маленькому таборі на такій віддалі не чути; нічні примари, безуспішно спробувавши мені поввижатися, осоромлені, забираються геть. Цього вечора діти починають засинати просто ?за столом?. У балці дуже тихо, небо зоряне.
День четвертий.
Однак у мій сон проривається вітер. Він усю ніч шумить і плещеться у верхів'ї, і мені здається, ніби кити запливають до своїх печер. Іноді хвиля вітру досягає нашої балки і легенько стріпує тент. Під ранок пускається дощ, тому готуємо і їмо в наметі. Одразу ж після цього із хмар вилуплюється тепле й мокре сонце. Маша з Іванкою йдуть умиватися і чистити зуби, за ними - Юрчик і я. Навіть мої гірські черевики легко ковзають по глині та листі.
Коли ми повертаємося, між Юрчиком й Іванкою спалахує суперечка за пляшку від ?Кока-коли?, напхану опалим листям. Дорослим і дітям іноді важко розуміти один одного, вони таки різні. Я чіпляю на свій рюкзак Юрчиків мокрий комбінезон. На підошви вже за кілька кроків наліплюється пласт глини.
Сьогодні ми їдемо до моря! ?Йдемо,? - поправляє Юрчик. Ні-ні, їдемо - спочатку автобусом, потім таксі, а потім справді пішки - довга й одноманітна півторигодинна дорога до Батилиману. Діти, забачивши море, хвилин десять в один голос волають: - Yes!!! - Скоро їм це набридає, вони просяться іти за руку по високому бордюрі над дорогою. Потім Юрчик хоче, щоб я супроводжувала його за кущ.
Мис Айя все ще маячить попереду, а внизу дражнить море.
Нарешті ми починаємо спускатися до селища, і тут з'ясовується, що Юрчикового рюкзака немає. Я повертаюся до місця попереднього привалу - марно! І ніхто не може пригадати, коли бачив рюкзак востаннє. На тверезе запитання Богдана: ?Що там було?? - я зопалу зараховую до загублених багато тих речей, які насправді спокійнісінько лежать у мене за плечима. Тому момент, коли ми нарешті спускаємося на берег моря і розпаковуємо рюкзаки, видається мені особливо радісним. Насправді я, як і Юрчик, шкодую за єдиним - його іграшковою гумовою болонкою, яку Юрчик навіть брав із собою в лікарню на операцію. Щодо самого рюкзака, то я обіцяю замовити новий у ?Командорі? - Юрчикові сподобалося спорядження цієї фірми.
Важко було б вигадати таке саме місце, як те, де ми спинилися: на узвишші - маленька тераса, трохи поросла терном, перед очима - розхвильоване море (дітям у шумі легше вдавати, що вони не чують зауважень дорослих), за спиною - могутній і добрий велетень Айя.
На вечерю збіглися коти. Шкода засинати замість почуватися, що ти тут і тепер. Ми в темряві ще раз попили чай. Першим здався Юрчик, потім - Маша з Іванкою. А двоє навіжених ще влаштували наостанок нічні розваги з купанням.
 |
Зранку я забрала дітей і пішла мити посуд до моря. До нас прийшов Богдан, і я змогла викупатися за каменем. Після сніданку (?Юрка, з'їж ще ложечку за нашого кота Катулла, може він повернеться?) й до виходу з табору всі плескалися і сохли. І ще. Бо коли потрапляєш у прозору холодну воду, хочеться скрикнути, хвиля сильна і ласкава.
А шкіра того, хто вийшов, горить на вітрі, мов перчена. Тому кидаєшся у воду знову.
?Мамо, я не хочу звідси!? У нас до Севастополя - лише кишеньковий харч. На дорогу виходимо без петляння, навпростець. Діти трохи пищать. Я вибігаю нагору перша, бо мене осіняє: рюкзачок справді стоїть там, де Юрчик його вчора покинув. А там - три яблука і трохи води, і болонка, аякже!
Цією сонячною і довгою безлюдною дорогою можна говорити скільки завгодно про Київ і роботу - однак слова і думки легкі, і все стає легким, перестає тяжіти, починає притягувати. Розвернися до моря і прокричи у бік Турції: ?У мене скоро захист! А з понеділка - пари в ліцеї!? І нехай турки порадіють разом з тобою.
Чому ця мандрівка вдалася саме така? Ніби хтось заповзявся до самого її кінця (і потім!) оберігати нас. Ніби хтось дав нам блукнути по Севастополю, коли рюки вже лежали у камері схову, і запросив муедзина прокричати з мінарету, коли ми йшли під акаціями, і запустив атракціони, коли ми в парку наткнулися на дитяче містечко. І дав нам купити свіжу лаванду на подарунки. І зробив батон, сир, ковбасу і йогурт такими смачнющими, а недорогу ?Ізабелу?, розпиту батьками в плацкарті - чарівним трунком?
За що це все було? Гм?
Похитує вагон, який уранці буднього дня привезе нас додому.
??Алло! Бабусю, Катулл повернувся? Я за нього з'їв ложку каші!. .?
Автор:Людмила Шевченко
