Розповідь про пішохідний похід другої категорії складності в Карпати влітку 2005

Маршрут походу: с. Пилипець - вдсп. Шипіт - г. Великий Верх (туди не попали) - хр. Полонина Боржава - пер. Присліп - г. Кук - хр. Палений Грунь - г. Скала - с. Вучково - г. Тапеш - с. Колочава - г. Стримба - г. Передня - г. Середня - г. Задня - г. Верх Чорної ріки - г. Попадя - г. Мала Попадя - г. Паренки - г. Грофа (рад. ) - с. Осмолода - г. Фашори - г. Висока - пол. Погар - пол. Рущина - ур. Пекло - вдсп. Салатручіль - с. Бистриця.

Насправді, країни було лише три, двох з яких з об'єктивних причин вже давно не існує, а кордон взагалі лише один і також неіснуючий.

Раптово дізнавшись, що маю вільні 2 тижні, вирішив: не сидіти ж в Києві. Можливо, це остання нагода сходити в гори цього літа, до того, як почну працювати. Данно мав одну мрію - пройтись старим кордоном, виключаючи Чорногору, що вже багато разів ходжена. Виходила гарна "одиничка".
Отже, маршрут від Яблуницького перевалу до Попаді і далі до Осмолоди був обраний досить швидко. Залишалося знайти групу.

Я вже звик до того, що група доформовується в передостанню ніч, але цього разу за якихось декілька днів я мусив набрати групу з нуля. І, наче, це мені вдалося. Днів за 4-5 до запланованого від'їзду вона нараховувала 10 чоловік.
Проте, так само швидко, як набиралася, так само вона і розсипалася. І окрім мене за квитками прийшла лише Ірка. Трохи подуплившись, вирішили причепитися до Наташки, що мала вести в тих же числах свою двійку. Засмучувало лише одне: пропадав ідейний маршрут старим кордоном. .. Хоча, може воно й на краще - колись таки пройдуся всім кордоном: від теперішнього кордону з Румунією до. .. Там видно буде.

Проте, вже на ранок наступного дня нас виявилося четверо. І п'ята була у роздумах. Цією нагодою треба було користатися і наступного дня я випустився в двійку тим самим, що й Наташка, маршрутом.

Отже, на початку маршруту, 2 липня нас було 12: 8 Наташкіних і 4 моїх. І, як не дивно, назад у Київ також повернулося 12.
Маршрут складався з трьох логічних частин: перша - хребет Полонина Боржава, третя - центральні Горгани, і друга - перехід з першої частини в третю.

Глава 1. І знову Боржава.

Боржаву я торік вже ходив. І пообіцяв повернутись. Повертаюсь, хоча і трохи іншим маршрутом: ми оминаємо г. Стій, зате починаємо з водоспаду Шипіт і Великого Верху, що стоїть трохи осторонь від хребта. Потяг той самий, що і рік тому, приходить у Воловець близько п'ятої ранку.

У поїзді нічого особливо цікавого не відбулося, окрім початої і не закінченої пулі (гри в преферанс) до 50 на пиво. Сподівалися попити пива вже у Воловці, доки чекатимемо групу Наташки (вони їхали потягом, що прибуває близько восьмої), а натомісь попили вже у потязі з Франківська на зворотньому шляху.

Воловець нас зустрів майже так само як і Свалява торік: хмарним ранком, хіба що дощик не падав. Думали, очікуючи поповнення на вокзалі, дограти пулю, але, боже мій, як хотілося спати! І хто придумав такі незручні сидіння на вокзалах? Поряд стояла дерев'яна лавка. Так от, експериментально доведно: для спання вона зручніша. Хіба що люди якось не так дивляться, але, якщо спати таки з заплющеними очима - то цього просто не помічаєш.

По приїзді поповнення одразу домовилися з водієм бусу, що він нас за 8 грн з чоловіка відвезе до Шипоту, і заходилися шукати місцеву КСС. У Києві дали адресу: вул. Леніна 100. Лише старожили знають, що теперішня вул. Незалежності колись за царя Гороха носила ім'я вождя пролетаріату. Будівля, в якій знаходиться КСС виявилася просто поруч з вокзалом і за якихось півгодини ми вже мчали (якщо так можна висловитися, враховуючи якість доріг) до Пилипця, одночасно згадуючи як навколишні краєвиди виглядали зимою, коли ми тут на лижах каталися.

Хвилин за 40 нас висадили на краю села Пилипець, звідки вже, власне, і починався наш маршрут. Приблизно за 25 хвилин битою дорогою вздовж річки ми дісталися водоспаду. Що не кажи (а кажуть, що раніше він був більше), а подивитись є на що.

Представниць чарівної статі було мало (всього 3), тож ніхто на заважав почути гуркіт водоспаду і не відволікав від споглядання цього прояву водної стихії.
Пофотографувавшись досхочу (а були в нас 3 цифрові фотоапарати, 2 "мильниці" і цифровий диктофон), перевдяглися кому треба було у похідну одежу і рушили нагору! Перший підйом. Понад водоспадом, вздовж потоку. Незабаром перехід річки поваленим деревом, перші намоклі черевики і. .. Ну да, ми знову (вперше в цьому поході) збилися з дороги. Але повертатися й шукати загублену стежку - то не наш метод, тож ми просто продовжили підйом і незабаром вийшли на дорогу. Висока соковита трава, духм'яний запах чабрецю, гірське повітря сповнювало душу якоюсь невимовною радістю. А, поміж тим, вершина Великого Верху вже натянула на себе важку сіро-чорну хмару. Знову, як і торік Боржава нас зустрічала дуже непривітно. Десь я вже таке бачив. .. Де?

Йдемо стежкою, що, потроху, траверсуючи, піднімається вгору. Але консиліум на чолі з Наташкою вирішив, що ми так не піднімемося, і що якось нам занадто просто йти і пішли ми по коліно в заростях чорниці (або, як кажуть місцеві, яфини) просто вгору. На схилі пообідали і, незабаром, випхалися - іншого слова я не можу підібрати - на хребет і пішли ним вгору. В повному тумані зайшли на якусь вершинку, на якій стояв патик з ганчіркою і призначили його Великим Верхом (адже там все одно ніхто з нас до того не був і, відповідно, не знав чи є щось на вершині).

Звідти" звернули на стежку в бік Боржавського хребта. Але хвилин через 20 в ній вдалося пізнати стежку, що йде вже поБоржавському хребту. А отже, Великий Верх ми проминули, але повертатися не мали жодного бажання. Зрештою, вирішено було йти до підніжжя Гімби, а звідти падати ліворуч, де мені з минулого року запам'ятався красивий цирк. Щоправда, він виявився трохи далі, ніж здавалося з хребта.
Ймовірно, в цей момент природа вирішила, що для повного щастя нам не вистачає лише дощу. Це миттєво було виправлено, з чого ми неймовірно "зраділи".

Отже, ставили табір і розводили вогнище ми вже під дощем. З потугами приготували їжу, при чому так старалися, роздмухуючи полум'я, що ледь не спалили пластмассову ручку на кришці казанка. І от коли я перший раз не пошкодував про те, що взяв горілку. Пошкодував лише, що взяв мало - лише півлітру.

Підйом" був призначений на 5.00 ранку. Воно й зрозуміло - по такій погоді ми не дойшли куди хотіли. А попри всі наші сподівання погода до ранку не змінилася. І в мене просто не вистачило мужності когось виганяти з намету готувати їжу, а отже і пальник я взяв не дарма. Заздрю Наташкіній рішучості. Бо, щойно ми поїли, почалися збори і, не очікуючи зміни погоди, ми вийшли під це небесне прокляття і пішли знов нагору.

А" на хребті до всіх радощів дощу і туману додався іще й скажений вітер. Так продовжувалося з півдня. Ми навіть проскочили, не помітивши, Гімбу - наступну за висотою після ВВ вершину. Потім туман почало розтягувати, дощ потроху зупинився.
Перед перевалом Присліп зробили обід, а на самому перевалі у пастухів купили молока. Шкода лише, що час яфини іще не підійшов. Адже таких заростей, як на Боржаві я не бачив більше ніде. А під вечір засяяло сонце. Ми рано підійшли до сідловини перед початком підйому на г. Кук, але йти далі вже сенсу не було. До того ж там було стільки суниць, що забрати звідти групу і рушити далі, щоб невідомо де заночувати виявилося просто неможливо. А що роблять змоклі туристи, коли виходить сонце? Правильно, намагаються посушитися. І ми це зробили із властивим нам розмахом.

Засмучувала" лише безпосередня близькість чергової кошари з пастухами, які, до того ж, відмовилися продати нам сир. Хоча згодом самі прийшли і запропонували. Здається, 17 грн за кілограм овечого сиру. 1 кілограм вони спочатку не хотіли продавати, а лише 2, аргументуючи це тим, що не зможуть його зважити. Для мене так і лишилося незрозумілим як би вони зважували 2 кг. .. Та й кілограми у них теж гуцульскі, як і кілометри. Наші посланці за сиром повернулися якісь занадто збуджені, щось захоплено розповідали, активно жестикулюючи. Перевірка на допінг виявила: їх таки не відпустили без чарки.

Цього вечора було сказано нове слово в туризмі: весь вечір наше базікання біля вогнища і бренькання на гітарі записувалося на диктофон. І тепер, вечорами, сидячи перед екраном зі склянкою чаю буває досить приємно згадати ті миті простого туристичного щастя. Дякуючи цим записам, можна точно встановити, що в той вечір обговорювалися такі глобальні питання, як кулінарні особливості експедицій на південний полюс (тобто, чи їдять собак, на яких їдуть), онкозахворювання, особливості нашого маршруту, а також був розказаний анекдот походу походу про корейця і собаку.

Ліричний відступ. Анекдот про корейця і собаку.
Призвали корейця до лав Радянської Армії у прикордонні війська. Навчили, дали йому собаку, відправили на бойове чергування. За день - собаки як не було - з'їв. Дали другу - той самий результат. Думають: що ж його робити? Це ж скандал на всі Радянські Збройні Сили! Вирішили викликати психотерапевта. Той ввів корейця у гіпнотичний стан, диктує:
- Ти не кореєць! Ти українець! Українці не їдять собак. Собака - товариш людини.
Ти - українець!
Ну, наче загіпнотизував. Дали корейцю третього собаку і вирішили простежити. Кореєць (тобто, тепер вже українець) зайшов за ріг будинку, посадив пса на землю і, дивлячись тому просто у вічі:
- Ти не собака! Ти свиня!

На звуки гітари до нас підійшов пастух і попросився послухати. Згодом він пішов, мабуть не витримавши нудного туристичного репертуару нашого гітариста.

А підйом знову призначений на п'яту ранку. Та коли ми майже всі полягали той пастух повернувся з друзями, аби посидіти з нами, і пояснити їм, що нам завтра рано вставати виявилося досить складно.

. .. Знову цей клятий будильник! Ніколи не ставте на мобільному телефоні на будильник класичну музику, якщо ще хочете отримувати від неї задоволення, а не підстибувати, хапаючись за серце, від перших звуків знаймої мелодії. Добрий ранок!

В" 7.30 ми вже йшли в напрямку г. Кук. З минулого року ця гора запам'яталася непроглядним туманом і довжелезним кількагодинним траверсом. При гарній погоді виявилось, що є стежка верхом, через вершину і цей шлях набагато коротший. І вже о 9.15 ми були на вершині.

Далі наш шлях лежав тим же хребтом полонина Боржава, що поступово переходив в хребет Палений Грунь аж до г. Скала (не зважайте на назву - жодних скель там немає) і запам'ятався лише відсутністю води і спекою. Спрага була настільки сисльною, що, побачивши на спуску соковиту траву з блискучими крапельками в багатьох виникло непереборне бажання попастися. Потім був крутий затяжний спуск, де нас знову на. ..

Глава 2. Школа між Задньою і Передньою

." .. де нас знову накрило короткочасним дощем, і довгоочікувана вода вже у селі Вучково.
Ночівля вже за підвісним і звичайним містками, понад самим потічком. Місце довелося пошукати, аби на псувати людям сінокосів. Кажуть, що з півгодини вгору по течії є мінеральне джерело.

Того вечора у нас мав бути суп з грибом. Так саме з одним, бо знайшли лише 2 і другий, поки мили впустили.

Нарешті, підйом о шостій! З цього приводу була спроба дістати гітару, але досить швидко всіх розігнав дощ. Чай допивали уже ховаючись від нього під деревами.

Ранок порадував гарною погодою і якісним довгим підйомом на г. Тапеш. Спочатку буковим лісом, згодом луками з різнотрав'ям. Об 11.40 ми вже були на вершині, звідки відкрвався чудовий вид на гору і село Негровець, хребет Красний і г. Стримба, куди пролягав наш подальший шлях, і якесь водосховище.

Спуск" з Тапешу довелось відшукувать, зате вже години за півтори ми обідали на галявині. Це було єдине місце, де були майже стиглі яфини.

Наташкина частина групи обідала значно довше за нас в силу відмінностей у раціоні, а також величини груп. Тож вирішено було на обіді продовжувати недописану в поїзді пулю. І з цього дня аж до полонини Плісце після обіду ми мали собі заняття.

Далі стало зрозуміло, що спускаємося ми не в Колочаву, як нам треба, а в Негровець. Було зроблено декілька спроб виправити це, але вони не закінчилися вдало. Тож, обравши найкоротший шлях у вигляді крутої стежки, ми рушили вниз.
Метрів за 100-200 виявилося, що то зовсім не стежка, а русло дощового струмка. І якби в той час ушкварив дощ - ой як не солодко би нам довелося. Та, власне, і без дощу спуск той більше був схожий на бобслей. З єдиною відмінністю: прямий як стріла. Та варто було добряче постаратися, щоб не перетворитись на суцільний ком грязюки, що з наростаючою швидкістю, змітаючи все на своєму шляху летить вниз.
Вже внизу нас знову побризкало зверху. Інтенсивно, але не довго.

А попереду нас чекало кілометрів сім асфальтованою трасою. Бррр!!! Нудно. Ноги втомлюються. До того ж весь час селом. Там декілька сіл, що плавно переходять одне в одне. І вулиця в них одна. Лиш нумерація така, що її логіки я так і не зрозумів. Кордон між селами досить умовний. Стоїть на трасі табличка з назвою наступного села, при чому так, що половина сусіднього будинку знаходиться ще в Негровці, а друга половина - вже в Колочаві.

Знаєте, хто в Карпатських селах більше інших любить туристів? Продавці морозива! Бо коли приходить група до магазину, то цього делікатесу купується більше, ніж за місяць жителями села. Це я до того, що, проходячи повз магазин, провести групу повзнього можна, тільки якщо чимось відволікти їх увагу. Цього разу не вдалося. І зовсім не шкода. Просто поруч із магазином стоїть повністю дерев'яна церква, що на даний момент перетворена на музей (щоправда, він вже був закритий). І все одно є на що подивитись.

От" уже і центр Колочави, контрольна фотографія біля сріблястого пам'ятника з неохайним написом "ЧАВА" (це хтось із жартівників так вивів етимологію назви села: мовляв, є пам'ятник Чаві, а коло нього село), а де ночувати неясно.
Не стану вдаватися в деталі дуплянки, але роглядалися варіанти ночівлі біля будівлі лісництва, поряд із здоровенним собакою, на березі геть засміченої річки та ін.
ще більш хімерні варіанти. Місцеві жителі не поспішали запрошувати до себе дванадцятьох, м'яко кажучи, не дуже чистих туристів. Хтось порадив звернутися до пані Наталі Царенко, яка врешті решт сама нас знайшла. Ця поважна жінка, що прикатила до нас на жовтому велосипеді, виявилася директором місцевого музею якогось чеського письменника, що розміщувався в будинку школи (та не письменник! музей!) і за сумісництвом власницею місцевого, дуже презентабельного, бару з квітками на ґанкута польскими написами на фасаді. Тож, нам за 5 грн з носа відкрили актовий зал в школі, показали де вода і туалет. Але готувати ми мали на свойому газу. Або, як варіант, ця добра жінка запропонувала готувати у неї в барі, до якого ще пройти треба було хвилин десять. Ну, тут уже почався повний розкардаш. Хто намагався згадати собачий вальс на вщент розстроєному і ледь живому фортепіано, хто порозвішував мокрі шкарпетки по всьму залу, хто пропонував затаритись пивом і півночі грати в квача або дир-диру по школі із свічками і ліхтариками, хтось, навіть, примудрився в єдиному на всю школу умивальнику (до речі, водопроводу в селі немає) помити голову, після чого вода з нього перестала уходити. А на запитання "о котрій завтра підйом?" Наташка, вже сором'язливо прикриваючись, відповідає: "о п'ятій. .. Нормально буде?".

Ранок" нас зустрів похмуро. Протопавши з півгодини селом і переправившись через річку, почали підйом на Стримбу. Як завжди, стежка швидко закінчилась, проте була знайдена дорога, що досить скоро перетворилася на траверс. Тут нас знову затягнуло в туман і почало поливати дощем. Траверс обходив півгори і, врешті, стежка зовсім з іншого боку піднялась на вершину. Через туман ми так і не знайшли там хреста, що бачили поки піднімалися. Натомість знайшли лише кущі жерепу. Дощ ішов з перемінним успіхом, тож скоро після вершини навіть вдалося пообідати з обов'язковим преферансом. Далі знов була дуплянка з поверненнями, пошуком дороги і рухом без неї, продиранням крізь бурелом під дощем, повним відчаєм від того, що зайшли зовсім не туда і невідомо куди потрібно і маленькими радощами від того, що йдем таки правильно. Все це під дощем, що ушкварив після закінчення обіду і вже не переставав аж до самої постановки на бівуак. Не те, що дороги, стежки там практично немає. Колись вона була. Але вже кілька десятиліть, мабуть, там ніхто не ходив. Тож в більшості випадків вона навіть не читається і йти доводиться з одним орієнтиром: по гребню хребта, іноді переходячи на траверси локальних вершинок. Крізь непарламентські вирази (С) в думках на адресу стежки, її відсутності, дощу, бурелому, гір взагалі і цієї Передньої зокрема, а також їхньої матері та інших родичів просковзнула лише одна думка варта уваги: нам не вистачає одного дня, для повного проходження маршруту. Хоч на той час маршрут мені був ну вже до зовсім непристойного місця - мрія була про теплий сухий одяг, гарячу їжу і 50 грам. Врешті, повністю змоклі і знесилені від такого ставлення до нас з боку небесних сил впали на сідловині перед г. Передня. За водою довелося просто падати в найближчій кулуар, чіпляючись за все, що росло і, навіть, просто лежало.

На ранок дощ припинився, туман поступово розсіявся. Дорога то з'являлася, то знов зникала. Весь день - гойдалки вгору-вниз. З Передньої відкрився, нарешті, вид на вершини центральних Горган: Попадя з Малою Попаддею, з-за них визирає Паренки, десь зовсім далеко - Грофа, з іншої сторони виситься горганський Петрос і так до горизонту. Десь там є і велична Сивуля, щоправда вирізнити її так і не вдалося.

І" тепер вчорашня думка поновилася з новою силою: маршрут завершити ми не встигаємо. Тож вирішено було йти до Осмолоди, а там вирішувати як бути. Як варіант - піднятися на сідловину за г. Фашори у знайомий і вже обжитий будиночок, а звідти спробувати радіально збігати куди встигнемо - в ідеалі до Сивулі. Потім спуститися назад в Осмолоду. ..

От уже і Середня нам скорилася. За нею пообідали. А Задню вирішили обійти. Проте, лісовозні дороги уходили занадто вниз, і ми знову вляпалися в солідний бурелом. По дорозі натрапили на зовсім не характерні для Карпат жовті пеони.

Врешті ми таки випхалися на г. Верх Чорної Ріки,. ..

Глава 3. Каміння, тактичні хитрощі і трохи кордону

. .. а з неї і на сідловину перед Попаддею. Як і два роки тому, Попадя зустрічала нас не дуже гостинно: повернувшись спиною і натягнувши шапку із сірої густої хмари. Частину шляху від Верха Чорної ріки до Попаді ми пройдемо по старому кордону між Польщею і Чехсловаччиною.

На схилах г. Верх Чорної ріки ведуться якісь роботи - напевно вирубка лісу - і дороги там розмиті, роздовбані і повні грязюки. На сідловині досить швидко вдалося відшукати нашу стоянку дворічної давнини. Все лишилося так, як і було. І ті ж самі місця під три палатки, що ми їх самі собі розчищували, і те саме місце під вогнище. Вода - струмок у траві - трохи далі в сторону від дороги, витікає з болота, а тому має такий коричневатий колір. Ми її сирою пити не ризикнули.

А ввечері виявилося, що гітари в цьому поході більше не буде - від сирості в неї повилазили лади. І позабивати їх назад немає жодної можливості до гарної просушки.

"Да будет проклят тот день, когда я сел за баранку этого пылесоса!". До чого тут пилосос?. .. А да, я лиш хотів сказати, що той день, коли хтось додумався вбудовувати будильник в мобільні телефони треба позначити в календарі чорним кольором і вшановувати хвилиною мовчання недоспані години. І це ваше "доброго ранку!" вже звучить як знущання! Проте, ранок видався дійсно добрим: сонце і ні хмаринки. Це був один із трьох днів походу, коли дощу не було зовсім.
Іще ранок порадував підйомом на Попадю і виходом (нарешті!) на горганську сипуху. Вже на підйомі з сідловини, хвилин за 10-15 майже на стежині є ще одне місце для ночівлі. Але чи є там вода - того достеменно не знаю (зі стоянки відходить праворуч траверсна стежка - є гіпотеза, що вона іде до води).

Підйом на Попадю можна розбити на три логічних етапи: спочатку просто добрячий підйом лісовою стежкою; далі стежка заглиблюється в жереп з усіма наслідками, що звідси витікають (стежка не розчищена, тож є місця де навіть на карачках доводиться повзти; а якщо іще раптом за спиню виявиться гітара. .. ); ну і, нарешті, сипуха. Сипуха середніх розмірів, але схил не дуже крутий. Тож "живих" каменів мало.

Короткий" інструктаж щодо техніки пересування (більшість групи впереше на такому схилі) і - вперед. Нагорі прикороднний стовпчик з двома гербами: польский і чехословацький. 15 хвилин на фотогафування, вже традиційне перемальовування гербів і - далі, на Малу Попадю.

З Попаді і аж до Грофи по хребту в жерепі прорублена не те що стежка - автомагістраль. Тож ідеться легко. Спуск, невеличкий підйом на Малу Попадю, знову спуск, затяжний, хоч і не крутий підйом - і ми уже на Паренках. Спуск - полонина Плісце. Тут на даний момент відбудовують туристичний притулок. А у нас - довгоочікуваний обід. І - нарешті - ми таки дописали пулю. Зазначу, що правильно результати пораховані так і не були, але і без підрахунку було видно, що дівчата попали на пиво.

І" тут у світлу голову інструктора-Наташки (слава інструктору!) приходить геніальна ідея: замість того, щоб пертися на Грофу з рюками і ночувати на сідловині за нею ми бігаєм її радіально і тулимо до Осмолоди, щоб десь там заночувати. Це економить нам майже півдня і дає надію на майже повне проходження маршруту.

Швиденько збігавши на Грофу, рушили стежкою, що починається трохи вище сідловини, вниз. Пройшли повз стару хатину (наразі її вже немає, а новий притулок лише почали будувати) з джерелом. Далі стежка стрімко спускається в долину струмка, і йде його правим берегом. І тут. .. Що це? Сніг! В середині липня! Вздовж струмка, прикритий гіллям лежав доволі товстий шар снігу. Далі стежка переходила на лівий бік струмка і ставала дорогою, якою ми до вечора і дійшли до Осмолоди. В Осмолоді начальник місцевого АРП люб'язно відкрив нам приміщення гуртожитку для лісорубів (ніяких лісорубів там немає), здається, за 3 грн з носа. Вечерю і сніданок зготували на грубці (дрова теж були надані гостинним Ігорем Яковичем).

Ранком знайомою дорогою рушили вздовж вузькоколійки через напіврозвалений місток і далі, лівим берегом р. Лімниця, що кілька років тому визнавалася найчистішою в Європі. Через місток на інший берег, стежкою по болоту, заростям малини і кропиви, і - нагору.

На підйомі перемигування з новим замикаючим - Колею навіяли дивні спогади. Я витягнув з клапану рюкзака губну гармошку і в такт ході заграв: "мама, мама, что я буду делать?. .". І вся група: "Кууууу!!!". "Мама, мама, как я буду жить?. .". "Куууу!!!". І т. д. Тільки от грати на підйомі важкувато.

На сідловині влаштували групі екскурсію в будиночок, що в ньому ночували 2 роки тому. Далі знов підйом і ми знову, як і два роки тому губимо стежину і ломимся навпростець крізь бурелом, по якомусь струмку. Виходимо знов на стежку (треба хоч раз пройти в інший бік, щоб узнати як та стежка іде і де губиться) і доходимо до наступної хатини перед початком підйому на г. Висока. Пішов дощ, а доки народ бігав за водою і одягав дощовики він іще посилився. Влаштували із Наташкою нараду і, ніби на захист варіанту перечекати дощ у хатині просто над нами досить переконливо гримнуло. Дощ припустив так, що доки ми добігли до хати - навіть під дощовиками були мокрі. Всередині влаштували обід, періодично ухиляючись від крапель, що протікали крізь дах.

Згодом розвиднілось, виглянуло сонце, ми рушили, зайшли в жереп. Вершину то затягувало, то розтягувало.
Проте, коли ми до неї дойшли її затягнуло назовсім. Сфотографувалися у повному тумані і рушили далі.

А" скоро знов пішов дощ, що незабаром перетворився на грозу. Який там уже Ігровець - ми чимдужче чкурнули до рятівної полонини Погар. Блискавки гатили десь зовсім близько і від того ставало якось не по собі. Поки доскакали до Погару дощ вже закінчився і навіс, на який я розраховував був уже не потрібен. А розраховував я на нього дарма: стіни лишилися, а залізний дах лежав просто за ними. Мабуть, я так і не зрозумію кому він заважав на свойому логічному місці.

Ранком вирішили не йти на Сивлулю верхом, а траверснути весь хребет, а вже потім, якщо все складеться вдало сходити на неї радіально. Бо занадто добре знали, які зарості жерепу чекають на нас нагорі.

А ще ми довго не могли зрозуміти, чому в маршрутній книжці заявлений спуск в с. Максимець. Набагато логічніше було б падати в Бистрицю. А по дорозі там і водоспад є. Тож, на маршрутку вирішено було забити.

Погода нас знову особливо не порадувала. Вже на траверсі розпочався несильний але затяжний дощик. Тож, коли ми дойшли до полонини Рущина стало ясно, що на Сивулю йти великого змісту немає, та й часу обмаль. Дорогою зустріли місцевого гуцула. Він дуже добре знав дорогу в Гуту, звідки й сам був, але зовсім не знав дороги на Бистрицю.

Традиційні" фото над урочищем Пекло: разом, окремо,стоячи, сидячи, з гуцулом і його собакою. .. А потім знову: "по рюкзакам!", і - вниз. Дорога понад Пеклом, обходить його зліва, добре видна. Ввійшли в ліс - пообідали, хоч дощик і не зовсім зупинився. Далі розвилка з вказівником: наліво на Максимець. А нам - праворуч. Вихід на полонинку з кошем. І, мабуть,тут потрібно було пошукати дорогу. Бо всього хвилин за 15-20 ми влізли в такий бурелом, в якому за цей похід іще не були. А найнеприємніше те, що все було порослим малиною, і, йдучи здоровенною колодою, просто не бачиш куди ступати. Ділянку метрів 200 ми проходили хвилин 30. А потім, вже забивши на пошук дороги, просто валимось схилом вниз, до струмка і вздовж нього виходимо на дорогу вздовж потіка Салатрук. На дорозі, немов знущаючись з нас, знов з'являється маркер, з якого зійшли, збившись з дороги. Декілька разів переходимо ріку по колоді, перекинутій з одного берега на інший. Десь за годину доходимо до водоспаду. .. і тут у всіх пропадає бажання йти далі.

А" натомість з'являється непереборне бажання швидше поскидати з себе все зайве і стрибнути просто з берега в крижану прозору воду озірця, в яке падає водоспад, яке більшість і реалізовує.

Ставимо табір просто поруч із озірцем, а Наташка, прихопивши Шуріка, йдуть в Бистрицю, аби розвідати ситуацю з транспортом до Франківська.

Коли вони повернулись майже всі вже були в наметах і намагалися заснути. Але вид пляшки вина, що вони її принесли з собою, а ще більше дзвінкий сміх, що завжди супроводжує появу Наташки нас звідти повиганяли. Результати рекогносцировки були наступними: ранком нас чекатиме водій з бусіком.

Перекусивши зранку залишками розкладки, ми рушили у напрямку Бистриці і десь за годину-півтори були в ній. Бусік виявився маршрутним, а тому, підібравши нас, на зупинці забрав і місцевих, яких скоро набилася повна маршрутка. Проте, маршрут у неї був лише до Надвірної і звідти до Франківська ми їхали вже самі в повному комфорті. Проїзд нам обійшовся по 12 грн з носа.

А потім були півдня у Франківську у напівсонному стані з пивом, морозивом і пошуками всіх можливих номерів журналу "Карпати. Туризм. Відпочинок". Там же було віднайдено супер-кафешку - "Пиріжкова" по вул. Новгородська 24а з великим вибором пиріжків, круасанів, булочок тощо і соком до них. Все це дешево.

Ну, а далі - все стандартно - поїзд з пивом, якийсь перекус. Засинали в Прикарпатті, а вже за мить прокинулись в Києві.

Столиця зустрічала нас, як завжди, заклопотаними людьми, поспіхом, натовпом маршруток, затурканими світлофорами, спаплюженим тисячами ніг асфальтом і гомоном великого міста.

А десь там, далеко, стоять вже мільйони років і ще стоятимуть стільки ж величні Карпати і дивляться на весь цей заклопотаний безлад з нерозумінням: мовляв, і чого його отак поспішати?. .

Автор:Силінський Дмитро

День

Розповідь про цей похід Наталі Смілянець